WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЕкологія, Природокористування → Екологічні питання в історії науки - Реферат

Екологічні питання в історії науки - Реферат

Реферат на тему:

Екологічні питання в історії науки

Екологія як наука пройшла певний шлях розвитку. В методологічних дослідженнях цього процесу розрізняють тривалий період передісторії науки і власне історію екології. На першому етапі головною прикметою є наявність екологічного знання, не завжди осмисленого теоретично; на другому - теоретично-концептуальне, термінологічне й соціальне утвердження науки. Крім того, екологічне знання в його історії існувало як у контексті різних наук (ботаніки, зоології, географії тощо), так і набувало різних форм втілення у предметно-діяльнісній, етнокультурній та духовно-практичній сферах. Тому для відтворення історії екології як науки потрібна експлікація екологічного знання з відповідного тла і оцінка його з точки зору загальних закономірностей розвитку науки.

Знання про довкілля було притаманне людині з найперших кроків антропогенезу. В той час воно було необхідною умовою виживання наших предків. Ці знання використовувалися під час облаштування житла, полювання, рибальства тощо. З часом, коли постали міфологія та релігія, знання про довкілля органічно увійшли у найдавніші світоглядні системи.

У міфології природа зображується за аналогією з людьми та закономірностями їхнього життя. Тобто, людина антропоморфізує природу, не відділяє себе від неї. Понад те, природа ототожнюється з людиною, а сили її постають у вигляді людей-богів. Інакше кажучи, міфологія постає системою знань, що інтрепретовані світоглядним чином. На їх підставі давня людина уявляла собі природу, сила якої проявляється у вигляді вчинків героїв міфів. Унаслідок цього і сама природа, і її стихії знайшли своє понятійно-образне втілення. Так, за іменами верховних богів - Зевса, Юпітера, Дажбога тощо, постає життєдайна живильна сила сонця-вогню.

В античності відбуваються істотні зрушення світоглядного і теоретико-пізнавального характеру. Мова йде передовсім про перехід від прямого ототожнення людини і природи, людини і суспільства, матеріального й ідеального, поняття й образу до їхнього розмежування, розрізнення і, зрештою, протиставлення. Водночас формується нова галузь освоєння людиною світу - наука, результатами пізнання якої є екологічні знання. При цьому, однак, зберігається традиція розгляду світу в цілому, як єдності. Цим визначаються і сутнісні ознаки космологічно-цілісного підходу в пізнанні екологічних систем.

Космологічно-цілісний підхід загалом відповідає орієнтованості давньо- грецької науки про природу. Так, Арістотель, грунтуючись на засадах метафізики і виходячи в трактуванні природи з уявлення про активність форми і пасивність матерії, ентелехію - душу природних предметів, пропонує таке бачення довкілля, в якому представлені усі наявні формотворчі начала світу, включаючи людину. У цій системі поєднані і конкретні описи екологічних обставин та живих організмів зі схемою гармонії устрою органічного світу - у вигляді "драбини істот". Слід зауважити, що взаємні стосунки відповідності живих істот довкіллю у такій концепції трактуються як визначально притаманні речам та істотам. Отже, мова може йти не про генезу, виникнення чогось нового, а лише про реалізацію потенцій вже існуючого.

Інше джерело зародження екологічної думки - антична медицина та географія. У працях Геродота, Фукідіда, Полібія, Страбона, Клавдія Птолемея та інших мислителів представлені влучні описи природи, флори та фауни різних частин світу, залежності людності певних регіонів від умов, що там є. Особливо виразно подібні спостереження відобразились у працях батька медицини Гіппократа. Вже у фундаментальному зібранні книг (понад 70), яке приписують цьому вченому, "Корпусі Гіппократа" - глибоко і послідовно обгрунтована думка про те, що до пацієнтів слід застосовувати індивідуальний підхід - враховувати особливості як самого хворого, так і тієї природної місцевості, у якій він народився та перебуває. Відтак одним із профілактичних і лікувальних засобів за Гіппократом виступає рідна природа пацієнта - клімат, вологість, повітря, земля тощо. Щоб вилікувати людину, часто достатньо повернути її на Батьківщину.

Учень Арістотеля Теофраст у своєму трактаті "Дослідження про рослини" обгрунтував методологічні та методичні вимоги до вивчення будови та життя рослин. Учений вважав, що відмінності між рослинами і їхню природу взагалі слід розглядати, досліджуючи їхні частини, властивості, виникнення та життя. Частини - об'єкт дослідження морфології рослин, властивості та виникнення - фізіології, а життя - екології. Як же потрібно здійснювати науковий , пошук? Необхідно з'ясувати, наголошував Теофраст, які частини е у всіх рослин, а які - у деяких, якщо є можливість, то слід провести аналогії, причому порівнювання треба здійснювати стосовно найбільш подібного та найдосконалішого. У цьому - зародок методів аналогії та ідеалізації, а також порівняльно-морфологічний метод, котрі у їхній екологічній інтерпретації широко використовуються сучасною фітоценонологією.

Загальний підхід та метод, запропоновані Теофрастом, досить прикметні. За всіма ознаками це є аналітичний підхід. А саме: розгляд частин, властивостей, будови - дає змогу побачити своєрідність кожного об'єкта, кожної рослини, її унікальні якості; гомологічний (порівняння на основі аналогії) дає можливість виявити місце досліджуваного в системі типологічне однорідних об'єктів. Причому, порівняння з подібним та досконалим окреслює межі типологічної сукупності. А звернення до вивчення "життя" засадничо стимулює пошук корелятивних зв'язків між організмами та довкіллям, розкриття формотворчої ролі останньої. Не випадково підхід Теофраста знайшов втілення у таких екологічних дисциплінах, як хорологія, анатомія рослин, систематика та ін. Отже, Теофраст заклав основи аналітичного підходу в екології.

Глибокі думки екологічного спрямування залишив енциклопедист середньовіччя Альберт Великий. Про це свідчить його праця "Про рослини". Передовсім його цікавили питання переходу ("мутації" - у термінології вченого) рослин з дикого стану у культурний: яким чином змінює воноспосіб життя від стану до стану, коли з дикого воно перетворюється у культурне або городнє, а з городнього стає диким. На його думку, головними є чотири чинники таких змін - їжа, оранка, посів та щеплення. Згідно з цим Альберт Великий розглядає питання про те, яким чином і які добрива змінюють "природний звичай рослин", яким є вплив води, оранки, як слід обробляти поля на рівнині й у горах, як треба "лікувати" їх, тобто готувати до вирощування певних рослин.

За цими роздумами та порадами стоїть припущення про можливість зміни форми рослини та способу її життя, теза про залежність таких змін від чинників довколишньої природи, визнання різноякісності природи рослин і, як наслідок, висновок про можливість управління образом життя та формоутворенням живих істот. Не кажучи вже про вагомі світоглядні висновки подібних поглядів, вони були новаторськими і з суто природознавчого боку, бо закладали підвалини екології та географії рослин, розуміння феномена екобіоморф - цілісних систем взаємообумовлених еколого-морфологічних адаптацій, що визначають загальну конституцію тіла організму відповідно до конкретних напрямів еволюції виду в умовах конкретного біотопу.

Структуроутворюючу роль в екології як науці відіграли ідеї і методологічні орієнтації К. Ліннея. Він принципово реформував систематику (таксономію), був автором конкретних екологічних досліджень, зокрема описів вертикальної поясності рослинності гір, типів тундр та боліт, а також оригінальної типології місцезнаходження рослин.

Основна праця К. Ліннея - "Філософія ботаніки" (1751) суттєво вплинула на екологічне мислення, затвердивши засади систематичногопідходу в екології. Систематика Ліннея грунтується на таких фундаментальних засадах, як визнання ієрархії об'єктів живого (передовсім таксонів); визнання нерівноцінності ознак організму, щонайменше для зручностей визначення виду; уніфікована мова опису біосистем (бінарна номенклатура). Все це давало змогу сформувати картину органічного світу як типологічно розчленованої, складно організованої цілісності, частини якої взаємопов'язані.

Вертикальна ієрархія, введена Ліннеєм, тобто нисхідне членування більших спільнот організмів на менші (наприклад: царство - тип - клас - ряд - сімейство - рід - вид - варіація) являла собою рішучий крок до визнання множинності не лише одиничного, а й особливого та загального, якісної данності біосистем, багаторівневості живої матерії. Спочатку це вирішувалося як проблема прагматична - розрізнення самих таксономічних категорій. Однак постулат про нерівнозначність ознак таксонів різного рівня фактично означав переорієнтацію на розкриття багатоякісності реального світу живого.

Новий етап в становленні екології як науки пов'язаний з науковою творчістю французького натураліста Ж.-Л.Бюффона. Зводячи споруду грандіозної "Природничої історії", він намагається охопити світ у цілому, виходячи при цьому практично лише з природних причин. Тому природа для Бюффона - суть велична й величезна цілісна споруда, пронизана функціональними та генетичними (історичними) зв'язками. Бюффон висловив також чимало прогресивних міркувань щодо історичної мінливості тварин та рослин, вбачаючи причинами зміни клімату вплив їжі на форму шлунку, антропогенний вплив тощо, тобто розглядав органічний світ з еколого-еволюційних позицій.

Запропонований Бюффоном підхід розвинув німецький натураліст О.Гумбольдт. У своїй багатотомній праці "Космос" він цілеспрямовано реалізував засади цілісного бачення універсуму у єдності його органічного та неорганічного складників, організованого та функціонуючого за певними законами та правилами, єдиного та цілісного. Гумбольдт розвивав також думку про те, що царства рослин 1 тварин, так само як і людське суспільство, мають свою власну історію. Він намагався охопити цілісним поглядом явища еволюційного сходження від найпростіших форм матерії до найскладніших: від людини до космічних утворів (туманностей, планетних систем тощо). Сам хід історії органічного світу закономірно пов'язаний з геологічними, кліматичними та іншими змінами на поверхні Землі. А дослідження закономірностей подібного роду має бути повністю підпорядковане цілісному баченню природи. По суті, Гумбольдт окреслив контури своєрідної метанауки, об'єктом дослідження котрої є життя як космічний феномен. Пізніше можливості такого підходу блискуче реалізував В. І. Вернадський у своєму вченні про біосферу, попередниками якого справедливо вважаються і Бюффон, і Гумбольдт.

Література:

  1. Одум Ю. Основы экологии. М., 1975.

  2. Дювиньо П.,Танг М. Биосфера и место в ней человека. М.:1973.

  3. Шварц С.С. Экологические основы охраны биосферы. М.:1975.

  4. Реймерс Н. Экология. Теории, законы, принципы и гипотезы. М.: 1994.

  5. Киселев Н.Н. Мировоззрение и экология. К.: 1990.

  6. Хесле В. Философия и экология. М.:1994.

  7. Голубець М.А. Від босфери до соціосфери. Львів: 1997.

  8. Кисельов М. Екологія як чинник трансформації методології сучасної науки // Філософська думка. - 1998 - № 3.

  9. Булатов М.О.,Малєєв К.С., Загороднюк В.П., Солонько Л.А. Філософія ноосфери. К.:1995.

  10. Наука и культура. "Круглый стол" журнала "Вопросы философии" // Вопр. филос.- 1998.- №10.

  11. Розеншток-Хюсси О. Прощание с Декартом// Вопр. филос. -1997 - № 8.

  12. Буровский А.М. Человек из биосферы. Постнеклассическое знание versus классическая экология //Обществ. науки и современность - 1999. №3.

  13. Алексенко В.Л. Новейшие теории биотической устойчивости как отражение кризиса мировоззрения//Обществ. науки и современность. - 1999. - №3.

  14. Рац Н.В. Экология Природы или Экология Человека? // Общественные науки и современность. - 1999 - № 3.

  15. Сидоренко Л.І. Філософія сучасної екології: єдність наукових, етичних і філософських ракурсів// Практична філософія. - 2000. - №1.

  16. Гардашук Т.В. Сучасний екологізм: теоретичні засади та практичні імплікації //Практична філософія. - 2001 - №1.

  17. Кордюм В.А. Биологическая опасность - критический порог //Практична філософія. - 2001 - №2.

  18. Крисаченко В.С., Хилько М.І. Екологія, культура, політика. К.: 2001.

Loading...

 
 

Цікаве