WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЕкологія, Природокористування → Проблеми оптимізації та гармонізації системи "суспільство-природа" - Реферат

Проблеми оптимізації та гармонізації системи "суспільство-природа" - Реферат

іманентнійпредметам їх власній логіці вперше бути дійсним чином самою собою. Людська діяльність має універсальний характер і включає в себе момент цілепокладання та момент цілевиконання. Ця особливість зумовлює той факт, що людина виступає, з одного боку, як універсально-всезагальна, субстанційна сила самої природи, і одночасно, з іншого боку, як не безпосередня природна сила. Людська діяльність виступає не лише формою прояву активності тварини, але й цілепокладанням і, відповідно, й цілевиконанням.
Проблема полягає в тому, що діяльність як універсальна всезагальна сила природи, як неперервний процес цілепокладання та цілевиконання, з моменту соціального розподілу діяльності як ціле притаманна лише людині як сукупності всіх людських відносин. Реально ж існуючий нині індивід виявляється одностороннім, "частковим", абстрактним індивідом, закріпленим в суспільстві за однією з функцій цілепокладання. Момент цілевиконання концентрується у виконавській праці, а момент цілепокладання - у сфері духовного виробництва, в управлінні яке протистоїть виконавській праці.
Соціальний розподіл людської діяльності, розділення самої людини як конкретного індивіда з необхідністю привели до розподілу суспільства, створення соціальної ієрархії. Відносини між людьми стали відносинами панування-підлягання. Як у кожному акті діяльності цілепокладання, поставлена мета, "керує"
її реалізацією, так і в суспільстві та його частина, що "присвоїла" собі право постановки мети, присвоїла і право управління тією частиною, яка цю мету реалізує. Панування в суспільстві відносин "панування-підлягання" зумовило й ставлення до природи в цілому. В суспільній свідомості природі відводилось місце пасивного об'єкта застосування людських сил та здатностей.
Все це породжує суперечність між сутністю людської діяльності як єдиного процесу цілепокладання та цілевиконання ї її реальним суспільно розділеним існуванням, сутністю людини як конкретного індивіда і реальним існуванням односторонніх, "часткових", абстрактних індивідів, між сутністю суспільства як природної системи і його реального існування як системи, що протистоїть в своїх проявах природній цілісності. Врешті-решт ці проблеми зводяться до суперечності між існуванням суспільства як специфічної природної підсистеми та способом його відтворення та розвитку.
Дана суперечність виникла з певною необхідністю. Без неї людині не вдалось би вирватись з визначеного їй природою кола. Саме ця суперечність стала внутрішнім джерелом розвитку соціоприродної системи і самого суспільства. Однак цей спосіб існування суспільства є історично обмеженим і ці межі визначаються запасом міцності біосфери по відтворенню та підтримці своїх основних характеристик.
Розгляд суспільства відбувався "з середини" самого суспільства, але знаходячись в середині системи, неможливо оцінити як відносини в ній самій, так і з іншими системами. Людство з усіма плодами своєї діяльності знаходиться всередині єдиної планетарної системи, а через ЇЇ посередництво - і космосу, входячи в них на началах сумісності та взаємозв'язку. Однак складність адекватного розуміння та осмислення глобально-екологічної ситуації в її цілісності полягає в тому, що протягом тривалого часу, кілька тисячоліть, людство звикло вважати себе чимось, що зовсім не є в середині чогось більш значимого цілого.
Згідно з досить розповсюдженим нині уявленням, що набуло в масовій свідомості характеру переконання, людство ставить себе вище всієї позалюдської дійсності, тобто ставить
себе над світом, над космосом, а по суті - в центрі Всесвіту. Ця антропоцентристська ідея, а також відповідні їй уявлення, що часто підсвідомо пронизують свідомість людей, заважають не лише адекватно зрозуміти, але й просто зафіксувати цілісність глобально-екологічної ситуації.
Усвідомлення нерозривної єдності людини та природи, визнання того факту, що суспільство є природною підсистемою, яка виникає внаслідок еволюції самої природи, є першим кроком до подолання відчуження людини від природи, позитивного вирішення проблеми глобальної екологічної кризи.
Злиття криз локальних природних підсистем Землі внаслідок втручання людини в природні процеси підтримки динамічної рівноваги біосфери, в єдину глобальну кризу є сигналом для усвідомлення історичної обмеженості існуючого способу освоєння людиною природного простору. Обмеженість же цього способу зумовлюється обмеженістю знань людини про оточуючий світ. У кожному даному акті освоєння природи попереднє знання про природний об'єкт завжди менш адекватне ніж після його здійснення, тому що в процесі практичного перетворення об'єкт проявляє свої нові, не враховувані раніше властивості. Знання про результат адекватніші, ніж знання про мету. Цим пояснюється неможливість врахування всіх наслідків втручання людини в природу і блокування, упередження їх негативних для людини проявів. Але чим більш точне знання про об'єкт, тим більшою є можливість запобігти негативним наслідкам.
Разом із збільшенням знань про способи освоєння людиною оточуючого світу відбувається і зростання знань про саме знання, про способи його отримання. Наростання кількісних даних дозволяє якісно змінити сам процес отримання знання. Якщо раніше обмежити недостатньо обґрунтоване втручання в природу можна було лише обмеживши масштаб цього втручання, локалізувавши його лабораторними дослідженнями, науковими експериментами, то зараз ці масштаби можна зменшити ще більше завдяки застосуванню математичних моделей. Можливість моделювання природних процесів, врахування результатів людського втручання в природні
системи дозволяють зменшити розрив між цілями та результатами, оптимізувати саму людську діяльність в рамках допустимого природними законами.
Однак ні визнання суспільства складовою частиною природи, ні збільшення обсягу знань людини про оточуючий світ та способи оптимального отримання цих знань ще не є самі по собі достатньою умовою подолання глобальної екологічної кризи. Вони лише показують історичну обмеженість сучасного способу буття людини, обмеженість самої сучасної форми людської діяльності. Можливість позитивного вирішення глобальної екологічної проблеми, оптимізації людської діяльності з точки зору соціоприродних відносин, а отже, і оптимізації самого суспільства, знаходиться в області організації людської діяльності.
На думку Б.Б.Гавриленка, у своєму прагненні звільнитися від прямої залежності природи внаслідок досягнень НТП суспільство все більше залежить від природного добробуту та здатності відновлюватись після антропогенного впливу. Це визначає основне соціальне замовлення в науці: забезпечити теоретичну розробку засад оптимізації природокористування. Тобто при мінімальних витратах знайти шлях екологізації виробництва і відновити стійкий стан екосистеми. Необхідно розробити екологічні нормативи, визначити шляхи збереження ресурсів. Виробнича діяльність людства повинна бути адекватною закономірностям, що об'єктивно протікають у навколишньому
Loading...

 
 

Цікаве