WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЕкологія, Природокористування → Уроки Мінамата - Реферат

Уроки Мінамата - Реферат


Реферат на тему:
Уроки Мінамата
Про отруйність парів ртуті знали ще алхіміки, та це не стоїть на заваді сучасній людині в й намірах якнайшвидше отруїтися цим унікальним (стає твердим лише при сильному заморожуванні!) металом. Найбільшого І найпркішого досвіду знайомства з токсичними властивостями ртуті та й сполук набули японці, збагативши медичний лексикон терміном "хвороба Мінамата".
Таку назву має місто на заході Японії, що разом з багатьма рибальськими селищами розташоване на березі великої малопроточної мілкої затоки (острів Кюсю). Біля міста у роки війни (1939 р.) почав працювати хімічний завод, що використовував хлорну ртуть як каталізатор для процесів синтезу. Стоки підприємства поступово підвищували кількість ртуті у морській воді, але й концентрація лишалася у багато разів нижчою від межі небезпеки, тому ніхто не міг передбачити подальших нещасть.
Сигнальним дзвоником у 1953 р. могла стати дивна поведінка сільських (точніше "рибальських") кішок, тварини почали рухатися, затинаючись, хворіти на дивну хворобу, Інколи кидатись у море, наче збираючись його перетнути. Не відомо, чи звертався тоді хтось з рибалок до ветеринарів.
Через три роки дивна епідемія почала поширюватися вже серед рибалок та їхніх сімей, що харчувалися майже виключно рибою, креветками І молюсками Із затоки. Хоч хвороба, як встановили лікарі, не була заразною, та виявилася надзвичайно грізною. Вона майже не піддавалася лікуванню, вражала мозок, порушуючи як Інтелект, так І всі вторинні системи (зір, слух, мову, координацію рухів тощо). В сім'ях найбідніших рибалок смертність досягала 35 %. Офіційний список померлих становив 42 особи, та місцеві лікарі стверджували, що хвороба прискорила смерть ще кількох сотень, а загальна кількість хворих досягала вже тисяч.
Науковці вже у 1956 р. здогадалися, що причина хвороби людей і звірів криється в їжі (мікроби? віруси? хімічні сполуки?), та виявити її було дуже складно. За кілька років у багатій на "хімію" воді затоки виявили понад дюжину потенційно отруйних елементів, але жоден з них (і ртуть теж) не виходив за межі дозволених санітарними нормами концентрацій. Спроби вивчити технологічні процеси прибережних заводів утруднилися небажанням їх керівництва "розкривати секрети" (комісія науковців зазначила, що найагресивнішою була саме адміністрація згаданого хімзаводу).
У 1959 р. завдяки точному аналізу тканин риб затоки було виявлено велике перевищення дозволених меж вмісту ртуті. Комісія вперше чітко констатувала - винний хімзавод біля Мінамата. Компанія, щоб запобігти збиткам, захищалася, як могла. Підкупила (це було доведено згодом) одного з найвідоміших хіміків країни, що "авторитетно" розкритикував гіпотезу про шкідливість "таких малих концентрацій ртуті".
Лише спалах у 1965 р. аналогічної хвороби біля міста Ніїгата, віддаленого від Мінамата на сотні кілометрів (з ЗО хворих померло 5), змусив уряд виконати те, для чого його й обрали. Хоча ще були спроби керівників хімічної промисловості примусити міністра охорони здоров'я повністю припинитифінансування групи науковців, що розшифровувала "хворобу Мінамата", та замовчати справу вже не вдалося. На той час науковці інших країн вже допомагали японським колегам, а світова преса стала на захист рибалок. Наступного року шведські фахівці встановили весь механізм перетворення металічної ртуті в набагато отруйніші сполуки. Винними були два види бактерій з осадів на мілинах, що через ланцюжок реакцій перетворювали метал в надтоксичну сполуку (метил-ртуть), що мандрувала уздовж трофічного ланцюга. За два-три його кроки концентрація метил-ртуті підвищувалася у сотні тисяч разів (!), перетворюючи рибу на смертельну отруту. Велика її стійкість проти розкладу пояснювала накопичення отрути в затоці (адже по смерті риби вона нікуди не зникала, а знову включалася в цикли живих істот).
Так багато років чесні вчені переборювали труднощі у пошуках розгадки "хвороби Мінамата" (втім, судовий процес проти отруювачів тривав удвічі довше). Це безсумнівне досягнення стало важливим не лише для Японії, а й для екологів (почасти й урядів) усього світу.
Радимо читачам теж подумати над "уроком Мінамата", зокрема, над такими фактами:
o одного фахівця, навіть найвідомішого, легко перекупити, переконавши, що треба рятувати і захищати "його" хімію (біологію, фізику чи іншу науку) від "дилетантів";
біосферне підвищення токсичності може сягати сотень тисяч чи мільйонів, тому неперевищення ГДК зовсім не можна вважати гарантією безпечного існування (останнє можливе лише за умови збереження у довкіллі природних концентрацій потенційно отруйних сполук чи елементів).
Список використаної літератури:
1. Боков В. А., Лущик А. В. Основы экологической безопасности: Учеб, пособие. - Симферополь: СОНАТ, 1998. - 224 с.
2. Борисенков Е. П., Пасецкий В. М. Тысячелетняя летопись необычайных явлений природы. - М.: Мысль, 1988. - 523 с.
3. Будыко М. И. Эволюция биосферы. -Л.: Гидрометеоиздат, 1984. -488 с.
4. Васюта О. А. Екологічна політика України на зламі тисячоліть: Монографія. - К.: КІМУ, 2003. - 306 с.
5. Вернадский В. И. Живое вещество биосферы. - М.: Наука, 1994. - 672 с.
6. Вернадский В. И. Проблемы биогеохимии. - М.: Наука, 1980. - 320 с.
7. Воронов Н. Н., СухоруковаЛ. Н. Эволюция органического мира.- М.: Просвещение, 1991. - 223 с. (Факульт. курс для 9-го кл. ср. шк.)
8. Герасимов И. П. Экологические проблемы в прошлой, настоящей и будущей географии мира. - М.: Просвещение, 1986. - 281 с.
9. Голицын А. Н. Экология вашего дома. - М.: СОЛОН-Пресс, 2003. - 240 с.
10. Грицай М. В. та ін. Основи екологічної безпеки: Навч. посіб. - Суми: Вид-во СумДУ, 2003. - 267 с.
11. Гумилев Л. Н. Этногенез и биосфера Земли. - Л.: Наука. Ленинг. отд-ние, 1989.-496с.
12. Гюнтер Э. и др. Основы общей биологии. - М.: Мир, 1982. - 440 с.
13. Дажо Р. Основы экологии. - М.: Прогресс, 1975. -415 с.
14. Дарвин Ч. Происхождение видов путем естественного отбора. - Л.: Наука, 1991. -539с.
Loading...

 
 

Цікаве