WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Театр, як вид мистецтва - Реферат

Театр, як вид мистецтва - Реферат


Реферат на тему:
Театр, як вид мистецтва
Театр (від грец. theatron " місце для видовищ, видовище) ~ це вид мистецтва, що образно відбиває дійсність, художньо опановує світ у формах драматичної дії.
Природа мистецтва театру синтетична, адже його художній образ виникає завдяки синтезу драматургії, архітектури живопису, скульптури, музики, майстерності актора. Отже, можна простежити певну закономірність у розвитку процесу синтезації видів мистецтва. Якщо архітектура, живопис, скульптура взаємодіють переважно між собою, то мистецтво хореографії та театру, а далі ми побачимо, що і мистецтво кіно, використовує міжвидовий синтез.
Мистецтво театру цілком слушно вважають колективною творчістю. Порівняно з мистецтвом музики та хореографії процес співтворчості театрі значно ускладнюється: у постановці спектаклю безпосередньо беріть участь принаймні п'ять осіб:
Драматург ? Режисер ? Художник ? Композитор ? Актор
І тільки, якщо всі вони стають співавторами, спектакль перетворюється у твір мистецтва. Велика відповідальність при його творенні покладається на режисера-постановника. оскільки саме повинен передати задум драматурга, створити необхідну атмосферу дії, вибудувати композицію спектаклю таким чином, аби вона якомога глибше і яскравіше донесла до глядача основну його ідею. Цей процес надзвичайно складний особливо тоді, коли драматурга і режисера розділяє значний часовий проміжок: необхідно передати атмосферу тієї епохи, у межах якої розгортається дія спектаклю, відтворите специфіку побуту, особливості костюмів тощо. Саме це і допомагає зробити режисерові художник, а музичне оформлення, що покладається на композитора, дає змогу посилити драматичне напруження дії, створити важливий емоційний фон спектаклю.
Зв'язуючою ланкою між драматургом і режисером є актор, який не просто доводить їхній задум до глядача, а й примушує повірити його в те, що відбувається на сцені. Саме актор може порушити міру умовності, що притаманна мистецтву театру. Проте створити повноцінний образ здатний тільки справжній актор, який володіє засобами акторської майстерності: системою зображувально-виражальних прийомів (міміка, дикція, інтонація, пластика, рух тощо), фантазією, вмінням імпровізувати та ін. Це дає можливість акторові встановити емоційний контакт з глядачем, примусити останнього співпереживати дії, що розгортаються на сцені.
Важлива специфічна особливість театру, яка відрізняє його переважно від усіх видів мистецтва (виняток - хореографія), полягає у тому, що глядач має змогу стати свідком процесу художньої творчості, спостерігати створення художнього образу власними очима.
Естетичний вплив справжнього театрального мистецтва, що викликає почуття емпатії - співпереживання у глядача, приводить його до катарсису - духовного очищення, а саме в цьому і полягає надзавдання мистецтва взагалі.
Театр має свої родові .модифікації:
Витоки мистецтва театру пов'язані з давніми ритуалами, обрядовими дійствами доісторичної людини. Можна припустити, що, намагаючись відвести від себе гнів духів, наші пращури відчували у собі позасвідому потребу в осмисленні дійсності через її дійову імітацію. Ці обрядово-ритуальні дії набули поширення у часи Стародавнього Єгипту і були пов'язані з культом бога Осіріса. Проте свого апогею вони досягли у давньогрецьких обрядах на честь бога Діоніса, який ніс людям радість життя, веселощі, розваги (див. главу "Категорії естетики", розділ "Трагічне"). Саме діонісійські образи і стали основою для виникнення трагедії, комедії та драми, розвій яких пов'язаний з культурами Стародавніх Греції та Риму.
Мистецтво давньогрецького театру мало надзвичайно умовний характер і являло собою діалог між хором та актором. Розквіт цього виду мистецтва був пов'язаний з іменами трьох поетів-трагіків: Есхіла (525-456 до н. е.), Софокла (496-406 до н. е.), Евріпіда (480-406 до н. е.), творча спадщина яких і нині привертає увагу сучасного театрального мистецтва. Творчість цих поетів мала тісний зв'язок з традиціями давньогрецької міфології, з якої вони здобували натхнення, брали основні теми, мотиви, сюжети для своїх творів: трилогія про Едіпа - "Лай", "Едіп", "Семеро проти Фів" (Есхіл); "Едіп-цар" (Софокл); "Іпполіт", "Геракл" (Евріпід). Творча діяльність цих художників була теоретично осмислена видатним філософом античності Арістотелем на сторінках його трактату "Поетика". Слід пам'ятати, що і сучасна теорія міфотворчості використовує спадщину цих великих трагіків у своїх концепціях і розробках.
Давньогрецька комедія, що була представлена іменами Арістофана (445-385 до н. е.) та Менандра (343-291 до н. е.), мала демократично-побутовий характер.
Можливо, саме цей розподіл закріпив своєрідну ієрархію жанрів: трагедія вважалася високим мистецтвом, а комедія - низьким, хоча сама природа трагічного і комічного свідчить про хибність такого підходу.
Театральне мистецтво у Стародавньому Римі не мало великого - суспільного значення і не користувалося таким попитом, як у Стародавній Греції. Водночас з Італією пов'язаний розвиток комедії палліата, яка інтерпретувала основні принципи давньогрецької комедії. У цей період відбувається процес удосконалення акторської майстерності, яскраво репрезентованої трагічним актором Езопом і його сучасником - комічним актором Росцієм.
Мистецтво середньовічного театру було представлене літургійною драмою -використанням театральних форм під час церковної служби, містеріями, сюжети яких були взяті з Біблії чи спеціально написані для постановки на площах середньовічних міст, мораліте - алегоричним дійством, що уособлювало вади і доброчесність людини, та фарсом - найдемократичнішим жанром середньовічного театру. Останній у гумористичній формі відтворював звичаї та побут свого часу.
У цей самий період відбувається процес розвитку театрального мистецтва в Україні. У XIII ст. народні ігри та обряди починають збагачуватися засобами сценічної виразності, набирати форм театрального видовища.
Епоха Відродження відкриває нову сторінку у розвитку мистецтва театру, розвій якого пов'язаний з культурами трьох країн Західної Європи: Італії, Іспанії та Англії. Якщо італійський театр цього часу використовував традиції народного мистецтва і будувався на принципах імпровізації та лицедійства - комедія дель-арте (митці наслідували деякі прийоми давньогрецького театру, зокрема маски), то театр Іспанії та Англії філософськи осмислив світ, був засобом аналізу морально-психологічного стану людини. Ці принципи знайшли своє відображення у творчості видатних іспанських драматургів Лопе де Вега Карпйо (1562-1635) - справжнього реформатора іспанського театру, автора відомих "драм честі" ("Овеча криниця") і "комедій плаща та шпаги" ("Собака на сіні") та Кальдерона де ла Барка (1600-1681), трагедії якого завершували "золоте століття" іспанського театру.
Справжній розвій мистецтва театру XVI ст. пов'язаний з творчістю Уїльяма Шекспіра (1564-1616), з його трагедіями "Гамлет","Отелло", "Король Лір", "Ромео і Джульєтта" і комедійними п'єсами "Дванадцята ніч", "Багато галасу даремно" та ін.
У своїх творах Шекспір розглядав складні, суперечливі людські характери, конфлікти, а головне, аналізував одне з найскладніших філо-софських понять - чинник часу. Час, що має чітку констатацію: минуле - сучасне - майбутнє, рухає дію шекспірівських п'єс, особливо це простежується у трагедії "Гамлет".
Фактично, починаючи з цього періоду, відбувається процес створення постійних театральних труп (яскравим прикладом цього був шекспірівський театр "Глобус"). Мистецтво театру починає ідентифікуватися як з творчістю драматургів, так і з іменами режисерів та акторів.
Цей процес значно активізується у XVII-XVIII ст. і пов'язаний не тільки з творчістю видатних драматургів Франції Ж. Б. Мольера (1622-1673) - "Тартюф", "Мізантроп", "Скупий", П. Корнеля (1606-1684) - "Сід" та Ж. Расіна (1639-1699) - "Федра", а й з діяльністю театру "Комеді франсез" і його видатним актором М. Бароном (1692-1730).
Театральне мистецтво Західної Європи XX ст. цікаве і своїми відверто формалістичними пошуками, що велися у межах експресіонізму та сюрреалізму.
Експресіоністичний напрям у театральному мистецтві 20-х років був найяскравіше представлений у творчості німецьких драматургів і режисерів Е. Піскатора та М. Рейнхардта. У своїх спектаклях вони відтворювали атмосферу "експресіоністичної напруги", використовуючи для цього "гру світла та тіні", що давало змогу підмінити звичайні декорації уявними, вносили значні корективи у розробку композиційної побудови спектаклю, в прийоми акторської гри тощо.
Принципи сюрреалізму мали значний вплив на творчість відомого французького драматурга та режисера А. Арто, який намагався створити "театр жорстокості". У своїх спектаклях він відтворював сни, тяжіння до злочинів тощо, намагаючись таким чином показати, що людиною керує позасвідома сфера її психіки, яка і визначає сутність людської особистості. Пошуки Арто мали великий вплив на розвиток світового театрального мистецтва: на творчість С. Беккета та Е. Іонеско, а також на художні експерименти сучасних театральних режисерів, зокрема А. Васильєва.
Ситуація, що сьогодні склалася у театральному мистецтві України, ототожнюється з діяльністю провідних стаціонарних театрів країни, а також з творчими пошуками театрів-студій, які є важливою складовою сучасного театрального руху. Мета цих художніх експериментів полягає у необхідності створити цілісну модель українського театрального процесу кінця XX ст.
Отже, феномен театрального мистецтва пов'язаний з осмисленням художньої спадщини минулого, з творчими пошуками сучасних театральних діячів, які філософськи осмислюють світ і намагаються розкрити морально-психологічний стан особистості.
Loading...

 
 

Цікаве