WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Аспекти правової культури Заходу і Сходу - Реферат

Аспекти правової культури Заходу і Сходу - Реферат


РЕФЕРАТ
На тему:
Аспекти правової культури Заходу і Сходу
Право є результатом розвитку духовної культури кожного народу, одним з критеріїв цивілізації. Через право практично виражаються загальнолюдські інтереси та цінності, національна мораль, що є обов'язковими елементами суспільної культури. Дійсно, "Руська Правда" могла виникнути тільки на основі давнього звичаєвого права та на засадах християнської моралі. Так само й іслам є сукупністю не тільки релігійних норм і обрядів, а й культурних і моральних приписів, які мають обов'язкову юридичну силу для кожного мусульманина.
Європейська цивілізація базується на трьох засадах - грецькій філософії, єврейській релігії і римському праві. Багато хто вслід за Едмундом Берком міг би сказати: "Закони всіх держав Європи взяті з одного джерела". Ці засади зумовили всі майбутні етапи розвитку людства. Ренесанс, Реформація і Контрреформація, а також Просвітництво, проми-словий переворот і виникнення капіталізму були зарані визначені. Іншими словами, діяльність Мартіна Лютера, французьких енциклопедистів, Генрі Форда, Норберта Вінера повинна була неминуче реалізуватись в сутності європейської цивілізації.
Отже, підґрунтям розвитку правової культури в країнах Заходу стала традиція римського права, втіленням якої є вислів: "Dura lex, sed lex" (Закон суворий, але такий закон). Римські юристи розробили і вдосконалили право, пристосовуючи його до реальних потреб життя. Рівність усіх громадян перед законом не залежала від соціального статусу, майнового стану та від національних, расових ознак і віросповідання. Ця традиція стала основою для законотворчої діяльності і розвитку правової культури західного суспільства. Вимагалося, щоб нові закони були так само логічно по-слідовними на кшталт того, як один з принципів римського права встановлює межі: "все, що не забороняється - дозволяється".
Подібні особливості підкреслюють національний характер правової культури. Це тим більш справедливо, що висока правоздатність народу завжди базується на стародавніх витоках звичаєвого права кожної держави.
Традиційні знання на Заході формулюються оповідальними засобами. Очевидна необхідність звернення до оповіді в проблематиці знання - це відповідні обставини звільнення буржуазії від традиційних авторитетів. Отже, наративне (отримане за допомогою оповіді) знання відроджується як шлях вирішення проблем легітимізації нових авторитетів. Особами, які мають право вирішувати за суспільство, регламентувати його життя, є законодавці. їх приписи стають нормами для тих, кого вони зобов'язують. Тобто вожді, керівники (у фольклорі кожного народу ними були герої) займаються легітимізацією державної і громадської діяльності. Ознакою легітимації є консенсус людей, а засобами запровадження правових норм є дискусія - на зборах, в парламенті чи на референдумі.
Поняття прогресу означає необхідність позбутися старих авторитетів. Воно не є нічим іншим, окрім руху, поступу, за допомогою якого належить накопичувати нові знання. Люди сперечаються про те, що є справедливим чи несправедливим, так само, як науковці сперечаються про те, що є істиною чи брехнею. Люди накопичують цивільні закони подібно до того, як продукують нові відкриття вчені. Отже, окремі люди, нація чи людство і особливо їх політичні інститути не задовольняються одним лише науковим знанням. Вони видають ще й закони. Тому-то вони формулюють прескрипції, які мають статус правових норм. Право слугує для підтримання справедливості, а основою самого права є закладена в ньому справедливість.
Як стверджує Гарольд Дж. Берман, хоча б теоретично конфлікт між соціально-економічними умовами і політико-моральною ідеологією, в якому К. Маркс бачив головну причину революції, може бути вирішеним за допомогою права. Частково для того, щоб уникнути цього небажаного для нього висновку, К. Маркс звів право до ідеології.
Отже, на зміну законам проти тенденції, законам, що не давали об'єктивних норм і через те були в минулі століття терористичними правилами, прийшли закони, норми права, відповідні сучасності.
Основою правової культури є правова діяльність. У цивілізованому суспільстві Заходу існують дві протилежні форми нормативної регуляції - мораль і право. Останнє є формою регуляції інституційної. Саме від імені інституту держави встановлюються і видаються правові норми. Примусовість правових норм випливає із сили і авторитету держави. Право передбачає кодифікацію прийнятих законів і правових норм. Кількість законів мусить бути кратною, але достатньою для регламентації життя громадян в державі. Вони повинні бути чітко визначеними для оперативної перевірки їх виконання. Таким чином держава за допомогою законів забезпечує права громадян, їх свободу і власність, підтримання суспільного порядку тощо. А людина, виконуючи норми права, звільняється від його контролю і нагляду. Коротше, знання законів необхідне для того, щоб позбутись рабської залежності від них.
Західне суспільство прагне вирішити свої внутрішні проблеми за допомогою спільних для всіх і визнаних більшістю певних правил. Сьогодні такі правила називаються законами. А спеціалісти, які здатні забезпечити їх розробку, застосування і виконання, називаються юристами, правниками. Отже, правниками є спеціалісти з технологій розв'язання соціальних конфліктів.
Найдосконалішим виявом правової культури, умовою її розквіту є побудова правової держави. В такій державі демократична система влади поєднується з її правовими настановами. В основу такої держави покладено принцип рівності влади, громадянина, суспільства і права, їх правову рівність перед законом. Ця рівність мусить бути дотримана за будь-яких обставин, незалежно від змін політичного режиму і форми правління. А ґрунтується ця рівність на визнанні й дотриманні вимог "Загальної декларації прав людини", що була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року. В ній зазначається, що "всі люди народжуються вільними та рівними" (ст. 1) і що "кожна людина повинна мати всі права і... свободи, проголошені... декларацією, без жодних розрізнень" (ст.2). Проте задоволення потреб перш за все окремої людини збільшує відповідальність останньої. Та без такої відповідальності не може бути й реальної свободи. Свобода - це усвідомлена і реалізована необхідність, як сказано було колись.
Правда, коли в кінці сорокових років ООН готувалась прийняти "Загальну декларацію прав людини", ця універсалістська концепція прав людини викликала сумнів у деяких вчених. Зокрема, це була група вчених Американської антропологічної асоціації під керівництвом М. Герсковіца. В своєму меморандумі вони заявили, що "стандарти і цінності мають особливий характер в різних культурах, з яких вони походять, тому всяка спроба сформулювати постулати, що випливають з уявлень чи морального кодексу однієї культури, перешкоджають розповсюдженню такого роду декларації прав людини на людство в цілому".
Звідси робився висновок про те, як, у відповідності з науковим підходом, повиннідекларуватись права людини. Вчені вважали, що в основу мусять бути покладені загальносвітові стандарти свободи і справедливості, що базуються на принципі, за яким людина вільна у тому випадку, коли вона може жити у відповідності з тим розумінням свободи, яке заведено в її суспільстві. І навпаки, не можна уявити собі ефективний світовий порядок, який би не підтримував вільний розвиток осіб, членів тих співтовариств, які конституюють цей
Loading...

 
 

Цікаве