WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Український костюм як джерело вивчення етнічної історії - Реферат

Український костюм як джерело вивчення етнічної історії - Реферат

відсутність останнього в Україні (крім суміжних територій) можна розглядати як різні напрями розвитку одного виду давньої форми одягу. У росіян він пішов шляхом упровадження безрукавного довгого глухого (що одягався через голову) одягу типу сарафана, в Україні - трансформувався в різні види розпашного безрукавного нагрудного одягу, що відрізнялися формою, довжиною, оформленням.
Еволюція нагрудного безрукавного українського одягу починалася також від глухих нерозпашних форм: прикладом можуть слугувати західноукраїнські бунда й камізеля. Керсетки, що набули більш розвинених форм, входили в комплекс убрання Середньої Наддніпрянщини разом із саморобною святковою плахтою або повсякденними запаскою та дергою, а з розвитком мануфактурного виробництва - зі спідницею. Керсетки у XIX ст. носили й росіянки (переважно у центральних та південних областях), однак не пов'язували їх із певним комплексом одягу.
Розширений донизу клинами крій дістав розвиток у верхньому одязі східнослов'янських народів, зокрема українців. Такі вироби виконувалися з саморобних, а часом із фабричних матеріалів (шу-шун, бурнус, свита, керея). Цей крійнабув особливого поширення у плащопо-дібному одязі. Широко побутуючий в Україні XIX ст. плащоподібний одяг однотипного крою (керея, сіряк, затула, кобеняк, бурка, свита з кобеняком) шили частіше з одного або двох перегнутих на плечах полотнищ сукна, а по боках від пройми до низу вставляли два великих клини. Застібок такий одяг не мав. До невеликого комірця пришивався прикрашений вишивкою капюшон (відлога, затулок, кобка, каптур, богородиця). Одяг подібного типу на Наддніпрянщині називався халат, на Лівобережжі переважала назва сіряк (від кольору сукна), на Правобережжі - кобеняк, по всій Україні - керея. Назва опанча збереглася в українському реліктовому одязі, а саме на Поділлі. Вона має загальнослов'янське коріння і сягає терміна "япончица", що згадувався у "Слові о полку Ігоревім".
Одяг, близький до українського кобеняка з валяного сукна з капюшоном, носили у XIX ст. на Північному Кавказі пастухи та вівчарі. У кабардинців, адигейців, карачаївців та балкарців він називався "гебенек", у осетинів - "джебен", у Західній Грузії - "гвабана", в Абхазії - "агубанак", що може бути наслідком давніх українсько-кавказьких зв'язків. Аналогічний одяг траплявся у монголів - "хевнег", у персів - "кепенек", а також в угорців - "кьопен'єг". Стійке побутування одягу, котрий має типологічну схожість у різних народів, свідчить не лише про взаємовпливи їхніх культур, а й про найбільш вдалу відповідність форми одягу його функціональному призначенню, що є цінним і для сучасної практики.
В Україні на кінець XIX - початок XX ст. не зберігся архаїчний, спільний для ранніх етапів буття всіх східнослов'янських народів глухий верхній одяг - дістав розвиток його розпашний варіант. Така ж ознака, як наявність або відсутність рукавів, виявилася стійкішою. До одягу без отвору для рук належать стародавній гуцульський плащ - гугля, а також гуня, чуга з "фальшивими" рукавами; зберігся і спосіб носити верхній одяг, накидаючи його на плечі (наприклад, гуцульський кептар або наддніпрянську свиту). В цілому ж формоутворення верхнього одягу з саморобного сукна набуло в Україні значного розвою: в кінці XIX - на початку XX ст. тут побутували не тільки прямоспинні або розширені від пройми клинами халатоподібні типи його крою, а й різноманітні варіанти приталеного багатоклинного верхнього одягу.
Характерна для національного верхнього вбрання значна типологічна різноманітність, пов'язана зі специфікою природно-кліматичних умов і господарської діяльності, соціально-майновою нерівністю, а також з етнокультурними впливами, підтверджується й поширенням в Україні з давніх часів осінньо-весняного одягу з мануфактури місцевого виробництва або завезеної з інших країн. Стародавній верхній одяг із покупних тканин, дуже розширений донизу, вільного халатоподібного крою (шушун, шушпан, халат, бурнус) наприкінці XIX ст. молоді й літні заміжні селянки одягали в урочистих випадках: на свято, до церкви; використовувався він і як обрядовий одяг під час весілля. Його робили різної довжини з набивного ситцю або тонкої вовни, з великим виложистим коміром; спинка у верхній частині, під коміром, закладалася у дрібні збори, утворюючи виразний об'єм усього вбрання.
Генетично спільним для східнослов'янських народів був зимовий одяг з овечих шкур. В Україні кінця XIX - початку XX ст. він визначався багат-ством крою, оздоблення й колориту. Це так звані тулуб'ясті, або круглі, до стану і до клинців нагольні кожухи, дуже давні за походженням.
Окрім основних компонентів костюма, важливим джерелом етнографічних знань слугують такі його елементи, як головні убори, взуття, пояси та прикраси, котрі підкреслювали призначення одягу, вносили композиційну рівновагу, значно урізноманітнювали його.
Активізація економічних та культурних взаємин між народами, характерна для пізніших періодів української історії, супроводжувалася поступовим переходом від локальної замкненості до розвинених торговельних зв'язків, широкого обміну інформацією та широкого спожи-вання продуктів індустріального виробництва. Все це призводить до зменшення кількості обов'язкових етно диференціюючих ознак, ба навіть до їх нівелювання в матеріальній і духовній культурі та безпосередньо в одязі, який ще недавно так яскраво відрізняв етноси.
Використана література.
1. Матейко К. І. Головні убори українських селян до початку XX ст. // Там же. 1973. № 3.
2. Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. Київ, 1991.
3. Матейко К. І., Сидорович С. Й. Використання в сучасному одязі елементів традиційного вбрання // Нар. творчість та етнографія. 1963.
4. Нариси історії українського декоративно-прикладного мистецтва. Львів, 1969.
5. Білецька В. Українські сорочки, їх типи, еволюція і орнаментація // Матеріали до етнології та антропології. Львів, 1929. Т. 21-22, ч. 1.
6. Бойко В. М. Українські народні традиції в сучасному одязі. Київ, 1970.
7. Будзан А. Художні вироби з бісеру // Нар. творчість та етнографія. 1976.
8. Дудар О. Художнє ткацтво Полісся // Народні художні промисли України. Київ, 1979.
9. Жолтовський П. М. Український живопис XVII-XVIII ст. Київ, 1978.
10. Кара-Васильева Т. В. Українська вишивка: Альбом. Київ, 1993.
11. Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори українців. Київ, 1993.
Loading...

 
 

Цікаве