WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Компоненти Українського костюма ХІХ – ХХ ст. Прикраси - Реферат

Компоненти Українського костюма ХІХ – ХХ ст. Прикраси - Реферат

привізне намисто з гранатів та кольорової смальти. Залежно від кольору воно мало різні назви: кровавниці, блискавки, перли. Дорого цінувалося й відоме нам гуцульське намисто з різнокольорового скла, яке спеціально завозилося з Венеції.
Із середини XIX ст. серед сільського населення поширилося різнокольорове скляне (не дуте) або камінне намисто фабричного вироблення. Воно було білого, блакитного, зеленого, жовтого, червоного, вишневого, чорного кольорів. У різних місцевостях спостерігалися різні кольорові поєднання; іноді на одну нитку нанизували різнокольорові намистини. Наприкінці XIX - на початку XX ст. у центральних областях з'являються різнокольорові скляні, іноді типу ялинкових, буси, які органічно доповнювали декоративні особливості вбрання цього періоду.
Намисто з доброго натурального каміння хоча й вийшло на початку XX ст. з ужитку, проте ревно зберігалося селянами впродовж десятиліть, завдяки чому різні його види були придбані багатьма музеями. У 60-70-ті роки стародавнє селянське намисто, особливо коралеве, було високо оцінене за своїми художніми якостями міським населенням і широко використовувалось як прикраса сучасного одягу.
Крім поширеного по всій території України намиста з натуральних і штучних матеріалів, на Прикарпатті, Закарпатті, Буковині та Поділлі побутували шийні прикраси з бісеру. Різнокольоровий бісер нанизували на шовкову або волосяну нитку, плели або ткали, утворюючи мальовничий геометричний, іноді рослинний орнамент. Бісерні прикраси могли бути у вигляді смуги або опліччя і мали локальні особливості форми, способу плетіння, малюнка, колориту. Від техніки нанизування (силяння) бісеру походять і назви цих виробів - силянки, сильованки, силенки, а від перепле-тення ниток між собою - плетенки, плетінки. Ткані нашийні бісерні прикраси у вигляді досить вузької смуги називалися гердани, герданики, герданки, гарди, крайки, ланцки, драбинки, рядки, пупчики. Бойківські нагрудні прикраси з бісеру - міци, шлейки - мали форму двох смуг, з'єднаних спереду. Візерунчасті шийні прикраси, ткані з бісеру, побутували, крім північно-західних областей, також на Правобережжі Дніпра під назвою лучка.
Виробництво прикрас із бісеру триває й по сьогодні в Західній Україні, становлячи цілу галузь художнього промислу, продукція якого має великий попит.
До традиційних шийних та нагрудних прикрас належать і ювелірні вироби з металу, походження яких дуже давнє. Особливе місце серед них посідають монети (дукати, дукачі). У XIX - на початку XX ст. в Україні побутували різні способи використання монет як прикрас: три - п'ять - сім і більше монет скріплювалися між собою у вигляді намиста; монети прикріплялись до коралевого намиста тощо. Особлива виразність та художня довершеність притаманні такій своєрідній прикрасі, як дукач (личман), що складався з великої монети - дуката - і прикріпленого до неї металевого, прикрашеного камінням так званого банта. Дукач займав цент-ральне композиційне місце в усьому комплексі нагрудних прикрас.
У XIX - XX ст. дукачами називали дуже різні за матеріальною та художньою цінністю жіночі прикраси - від грубого, але старанно виготовленого ювелірного виробу до копійчаної фабричної штампованої бляшки. Відповідно до цього в одних місцевостях України дукачі використовували як святкову прикрасу, а в інших носили щодня не лише дорослі, а й діти. Дукачі цікаві як пам'ятки народного мистецтва, що донесли до нас десятки найрізноманітніших і часом зовсім не властивих селянському побутові композицій та сюжетів. Для дукачів використовували австрійські дукати, а пізніше російські рублі та їхні підробки з будь-якими зображеннями. Особливий інтерес становлять дукачі місцевого виготовлення .
Найскладнішою формою дукача є позолочена карбована або лита кругла медалеподібна підвіска діаметром 45- 55 мм, оправлена плетеним дротяним шнурком або крученою пружиною і прикріплена вушком чи двома-трьома короткими ланцюжками до декоративного, часом позолоченого банта.
В етнографічній літературі XIX ст. описаний звичай носіння намиста з золотих і срібних монет. Зокрема, він відомий в Західній Україні. Дукачі ж у власному розумінні цього поняття більш характерні для Лівобережжя: Чернігівщини, Полтавщини та Слобожанщини. При цьому традиції носити намисто з дукатів та один медалеподібний дукач не виключали одна одну: комплекс прикрас включав намисто з монет, яке облягало шию, а нижче, на грудях, на червоній стрічці красувався центральний медальйон - дукач. Коралеве намисто чергувалося з рідко розкиданими металевими бусинами, котрі разом із ланцюжком і хрестиком композиційно зрівноважували великі металеві дукачі. В західних областях дукачі часом замінювали металевими чи фініфтяними іконками або хрестиками.
Культові елементи - один або декілька хрестиків - також входили до комплексу українських шийних та нагрудних прикрас. Найчастіше хрестики були срібні, інколи прикрашалися емаллю, у заможнішого населення водилися й золоті хрестики. На Лівобережжі досить великий металевий хрест носили на довгому ланцюжку або на вузенькій стрічці. На Полтавщині, крім того, траплялися хрести дерев'яні та скляні (білі й кольорові). На Черкащині нанизували по декілька маленьких хрестиків, які носили довкола шиї. Але найбільш архаїчними з усіх шийних прикрас культового призначення були гуцульські згарди. Вони мали вигляд нанизаних на ремінець, шнурок чи дротик в один, два чи три ряди мідних литих хрестиків, між якими чіпляли мідні трубочки або спіральки, згорнуті чи скручені з латуні або міді. Комплекс зйомних прикрас на початку XX ст. поступово спрощується. Дорогі натуральні матеріали замінюються підробними, а кустарні, часом дуже майстерно вироблені прикраси витісняються дешевими фабричними. Проте народні майстри намагалися знаходити прийоми гармонійного поєднання покупних елементів одягу та прикрас. Так, яскраві різнокольорові дуті скляні фабричні буси набувають композиційної єдності з загальним декоративним оформленням костюма цього періоду (поліхромною вишивкою сорочок і керсеток, квітчастими фабричними ситцями тощо). Щодо стародавніх прикрас, то вони зберігалися у старих людей на особливо урочисті випадки. І досьогодні вони залишаються оригінальними мистецькими творами, які постали внаслідок тривалого і складного розвитку української художньої метало-пластики.
Використана література.
1. Матейко К. І. Головні убори українських селян до початку XX ст. // Там же. 1973. № 3.
2. Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. Київ, 1991.
3. Матейко К. І., Сидорович С. Й. Використання в сучасному одязі елементів традиційного вбрання // Нар. творчість таетнографія. 1963.
4. Нариси історії українського декоративно-прикладного мистецтва. Львів, 1969.
5. Білецька В. Українські сорочки, їх типи, еволюція і орнаментація // Матеріали до етнології та антропології. Львів, 1929. Т. 21-22, ч. 1.
6. Бойко В. М. Українські народні традиції в сучасному одязі. Київ, 1970.
7. Будзан А. Художні вироби з бісеру // Нар. творчість та етнографія. 1976.
8. Дудар О. Художнє ткацтво Полісся // Народні художні промисли України. Київ, 1979.
9. Жолтовський П. М. Український живопис XVII-XVIII ст. Київ, 1978.
10. Кара-Васильева Т. В. Українська вишивка: Альбом. Київ, 1993.
11. Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори українців. Київ, 1993.
Loading...

 
 

Цікаве