WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Компоненти Українського костюма ХІХ – ХХ ст. Одяг із хутра - Реферат

Компоненти Українського костюма ХІХ – ХХ ст. Одяг із хутра - Реферат


РЕФЕРАТ
на тему:
Компоненти Українського костюма ХІХ - ХХ ст. Одяг із хутра
Шкури тварин безперечно є найдавнішим матеріалом для одягу: відомості про це належать до часів палеоліту. Такий одяг був характерний і для східних слов'ян, які жили переважно у лісовій смузі з досить суворим кліматом. Тому-то полювання на дику звірину було життєво важливим за-няттям наших предків. Крім того, вони широко використовували й сировину, яку давали свійські тварини.
У "Слові о полку Ігоревім" є згадка про кожух, котрий, як вважають дослідники, вже на той час являв собою одяг із дублених овечих шкур. Простолюддя носило вбрання із шкури ведмедя. Давньоруська знать виготовляла зимовий одяг із дорогого хутра - куниці, соболя, горностая, білки, лисиці, бобра, видри. Хутро вироблялося не лише для особистих потреб, а й для торгового обміну з іншими країнами; хутром також сплачували данину.
Кептар. Івано-Франківщина
Типи кептарів. Івано Франківщина. Закарпаття.
Типи юпок. Середня Наддніпрянщина
Орнаментальні мотиви декорування верхнього одягу
У XVI-XVIII ст. дорогий хутряний одяг був обов'язковою складовою урочистого костюма української козацької верхівки. Парчові шуби підбивалися хутром рисі, лисиці, соболя, оздоблювалися горностаєм, а також золотим шнуром, галунами, дорогоцінною запоною. Іноді нашивали бірюзу, перли, діаманти. Оксамитові шапки також опушували цінним хутром і прикрашали золотими аграфами, а гетьмани кріпили до них страусове пір'я.
Шкури тварин використовували й для виготовлення матеріалу на взуття, пояси, рукавиці. На ці елементи одягу йшли сиром'ятні дублені (тобто оброблені дубителями рослинного походження) шкури. Праслов'янським терміном усма (усна) називались оброблені шкури - найчастіше корів та кіз, рідше коней.
Комплекти традиційного одягу. Вінниччина
На території України можна простежити еволюцію хутряного одягу від овечої шкури, якою просто обгортали тіло, до складних і різноманітних форм. Так, серед населення Карпат ще на початку XX ст. спостерігався архаїчний одяг під назвою бунда - у вигляді короткого хутряного нагрудника, один бік якого був суцільний, а на другому розташовувалася ремінна застібка. Траплялися й бунди, зшиті з обох боків, із розрізом спере-ду для голови.
У XIX ст. в українців, як і в інших слов'янських народів, широко побутував одяг з овечих шкур, що зумовлювалося добре розвинутим вівчарством. Із-поміж багатьох порід овець перевага віддавалася решетилівській (чорній) та сокольській (сірій). Обробляли шкури різними засобами - з залученням хлібного квасу, крейди, золи, дубової кори, глини тощо. Це заняття було диференційоване на самостійні ремесла - кушнірство (виготовлення овчини) та чинбарство (вичинка волячої та конячої шкури для взуття). Крім овчини, кушніри виробляли мерлушки та смушки - шкури молодих ягнят, які йшли на коміри до кожухів, а смушки - ще й на селянські шапки.
Комплект традиційного одягу. Тернопільщина
Кушніри одержували шкури від скупників у невичиненому, законсервованому вигляді. Консервування робилося різними способами - димленням, насиченням жирами, вапнуванням, заморожуванням та ін. В Україні основним способом консервування було висушування (у негоду шкури натирали сіллю, а потім сушили). За якістю найкращими вважалися харківські, подільські та херсонські овчини, потім ішли бессарабські, найгіршими ж були ташкентські - з довгим некрасивим волоссям і товстою шкірою. Якість хутра залежала від часу зняття шкури, місцевого клімату й корму. Влітку хутро короткошерсте, грубіше за зимове і майже завжди темних відтінків, підшерстя або взагалі немає, або воно рідке, а верхнє волосся сидить дуже глибоко. Тому-то літнє хутро невисокої якості: у цей час овець стрижуть і вони линяють. Восени ж хутро знову наростає і приблизно на Різдво досягає найбільшої цінності. Крім того, цінність шкури залежить від уміння знімати її з тіла тварини та від правильного сушіння. Просушувати краще за все на сонці, не допускаючи пересушки. Якщо сушити біля протопленої печі, то шкуру треба тримати на відстані, щоб вона не зморщувалась.
Вичинка овчини детально описана дослідниками. Вона починалася з розмочування шкур у річці або чані протягом двох-трьох днів. Після цього шкури розтягували на п'ялі (кроснах) та міздрю-вали: з внутрішнього боку за допомогою скафи знімали залишки жиру, м'яса.
Орнаментальні мотиви декорування верхнього одягу
Зовнішню поверхню добре промивали й відчищали гришпаком. Наступним етапом було квашення овчини у спеціально виготовленій розчинці. Вона складалася із пшеничних висівок, житнього, вівсяного або ячмінного борошна з додаванням солі та дріжджів. Після підсушування овчину знову розтягували на п'ялі та розминали за допомогою ключа. На-решті її натирали крейдою, гіпсом чи алебастром і ще раз очищали від залишків жиру. Вичинену овчину або залишали білою, або фарбували.
Кожух. Гуцульщина
Одяг із хутра виконував не лише практичні функції, а й був необхідним атрибутом багатьох обрядів. Зокрема, на ньому благословляли молодих, переступаючи через нього, молоді входили до хати, а ньому свекруха зустрічала молодих - так само як і теща свого зятя. Одягання під час весілля вивернутого кожуха розглядається дослідниками у різних планах, але насамперед як символ урожаю, а з ним і багатства, плодючості. Новий кожух дбайливо зберігався у скрині або висів у коморі разом з іншим одягом, що вдягався лише на свято, до церкви тощо. Він переходив від бать-ка до сина, від матері до дочки, переживаючи кілька поколінь.
Кожух. Тернопільщина
Традиційний український одяг із хутра являє собою й неповторний конструктивно-художній витвір, який розкриває високий рівень розвитку цього важливого промислу, талант і кмітливість народних майстрів.
За кроєм кожухи можна поділити на прямоспинні, розширені донизу (ту-луб'ясті, кульові) та приталені, під стан (закладені у збори, або клинці). За довжиною вони могли бути короткими (до талії або середини стегна), середньої довжини (до колін або трохи нижче) та довгі (до п'ят). На форму й особливо довжину кожухів, окрім інших чинників, певний вплив мали географічне положення і рельєф місцевості, а також специфіка господарської діяльності. Так, у рівнинних районах кожухи були завжди довшими, об'ємнішими, ніж у горах. На значній території України наприкінці XIX - на початку XX ст. населення вживало водночас два типи кожухів: довгий, великий, вільний, розширений донизу великими фалдами тулуб'ястий кожух і прикорочену, відрізну, під стан кожушанку. Прямоспинні короткі форми були характерні для
Loading...

 
 

Цікаве