WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Компоненти Українського костюма ХІХ – ХХ ст. Головні убори - Реферат

Компоненти Українського костюма ХІХ – ХХ ст. Головні убори - Реферат

пов'язували навколо голови таким чином, щоб було видно тім'я. Інколи складену хустку закріплювали на картонній основі. На Київщині хустку пов'язували так, щоб спереду на тім'ї лишалися стирчати два довгих кінці. Поряд із цим чимдалі частіше практикувалося зав'язування хусток під підбо-ріддям.
На всій території Середньої Наддніпрянщини аж до кінця XIX ст.зберігся стародавній звичай покривати заміжній жінці голову полотнищем тканини, що з часом перетворилося на різні форми жіночого вбрання голови. Це вбрання, умовно назване плотовим, можна поділити на дві великі групи: прямокутне і квадратне. Кожна з цих груп за способами пов'язування чи запинання має безліч локальних варіантів.
Прямокутний платовий жіночий головний убір називався наміткою. Це лляна, рідше конопляна тонка або взагалі прозора, часом підкрохмалена тканина, що має довжину приблизно 5 м, а ширину 50 см. Кінці її прикрашали нескладним орнаментом здебільшого червоного кольору. Найхарактернішим способом пов'язування цього типу вбрання на Середній Наддніпрянщині було обгортання навколо очіпка та пов'язування пишним бантом ззаду. Цей бант разом із кінцями намітки спускався на спину.
По всій Україні жінки залюбки носили таке квадратне вбрання голови, як хустки та шалі. Різними були способи пов'язування хусток, які частково наслідували способи пов'язування наміток. На півночі Чернігівщини хустку пов'язували під підборіддям, а кінці її зав'язували на маківці (цьому способу передувало зав'язування двох невеликих платків, один з яких проходив під підборіддям). На Київщині кінці хустки обгортали навколо шиї і зав'язували на потилиці. На правобережній Черкащині хустку драпірували в особливий спосіб навкруги очіпка, закриваючи потилицю. На Лівобережжі вона також драпірувалася довкола голови, але залишала відкритим денце очіпка.
Не менш поширеним типом жіночих головних уборів був шапкоподібний, який є дальшим ступенем розвитку цього вбрання. За функціональним навантаженням у ньому виділяються дві основні підгрупи: м'які чепці (чушки), призначення яких - збирати і старанно закривати волосся; тверді шапкоподібні головні убори. Чушка-збірник (м'який очіпок) одягалася під платове вбрання задовго до появи твердих очіпків, а після їх зникнення - під домоткану та фабричні хустини. Твердий очіпок - шапка - шився з парчі та шовку, був утеплений і виразно прикрашався вишивкою.
На Середній Наддніпрянщині за формою, яка утворюється кроєм та різними технологічними прийомами (картонні, ватяні прокладки, різні способи стягування у збори), а також за способом носіння можна виділити проміжні варіанти: очіпки з твердою основою (денцем) і м'якими крилами, напівтверді очіпки-збірники. Це дає підставу для визначення за вищеназваними ознаками таких підгруп шапкоподібного жіночого вбрання: збірники, очіпки з твердою основою, очіпки-збірники й шапки.
Щодо чоловічих головних уборів, то вони не потребують такої детальної класифікації, хоч і були досить різноманітними.
Спочатку декілька слів про чоловічі зачіски. Взагалі для зачісок українських селян XIX ст. було характерне високе підрізання волосся навколо всієї голови; верхнє ж волосся біля маківки прикривало підголені місця.
З-поміж видів зачісок виділимо два найтиповіших. По-перше, це підворота, коли волосся підрізали навколо голови, а на потилиці залишали дещо довшим. Гуцули ж залишали його досить довгим, іноді навіть заплітаючи його в одну чи дві коси. По-друге, це під макітру, або в кружок,- спосіб, відомий з XVII ст., коли за краєм накладеної на голову ма-кітри рівно відтинали волосся довкола голови. Ця зачіска збереглася на Поділлі до початку XX ст. їй передувала традиція голити всю голову, залишаючи на маківці довгий чуб (оселедець), який закручували за вухо. Ця традиція побутувала переважно серед запорізького козацтва.
Чоловічі головні убори робили з різних матеріалів - від соломи до хутра. Солом'яні брилі, дуже популярні влітку, плели у декілька способів: рівною широкою стрічкою, у зубчики, в луску, косичкою тощо. Найпоширенішими були брилі з широкими крисами й головкою у вигляді зрізаного конуса. На відміну від них буковинські брилі мали високе дно та вузькі загнуті догори криси; їх облямовували чорною стрічкою, оздоблювали квітами, герданами (прикрасами з бісеру) та півнячим пір'ям.
Найдавнішими типами чоловічих головних уборів були капелюхи та шоломи (магерки). Капелюхи робили з овечого хутра або сукна з хутровою опушкою, а носили залежно від місцевих звичаїв - прямо на всю голову, заломлюючи посередині, зсуваючи на потилицю чи набакир. Шоломи шили з коричневої або сірої повсті. За формою вони були напівсферичні або конусоподібні, без крис або з високо загнутими крисами.
На Гуцульщині взимку чоловіки носили клепані - шапки з червоного або темно-синього сукна, підбиті овчиною та облямовані лисицею. Кінці клепані можна було стягнути догори й зав'язати на тім"ї. Чорний фетровий капелюх гуцулів називався кресанею і був пишно оздоблений золотавим галуном, візерунчастою бляхою або різнокольоровими шнурками. Підтримував такий убір ремінець (підборідь) із червоного сап'яну, вибитий мусянжовими заклепками. Прикрашали кресаню пір'ям глухаря або павича, а також кулястими вовняними китицями - бовгицями.
На всій території України була відома висока переважно циліндрична шапка з овчини або іншого хутра - кучма; на Поділлі та півдні Волині носили великі чорні смушкові шапки з суконним дном - мазниці. Збоку в них був розріз, куди вставлялася кольорова стрічка. На Чернігівщині переважали круглі хутряні шапки з навушниками - малахаї.
Використана література.
1. Матейко К. І. Головні убори українських селян до початку XX ст. // Там же. 1973. № 3.
2. Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. Київ, 1991.
3. Матейко К. І., Сидорович С. Й. Використання в сучасному одязі елементів традиційного вбрання // Нар. творчість та етнографія. 1963.
4. Нариси історії українського декоративно-прикладного мистецтва. Львів, 1969.
5. Білецька В. Українські сорочки, їх типи, еволюція і орнаментація // Матеріали до етнології та антропології. Львів, 1929. Т. 21-22, ч. 1.
6. Бойко В. М. Українські народні традиції в сучасному одязі. Київ, 1970.
7. Будзан А. Художні вироби з бісеру // Нар. творчість та етнографія. 1976.
8. Дудар О. Художнє ткацтво Полісся // Народні художні промисли України. Київ, 1979.
9. Жолтовський П. М. Український живопис XVII-XVIII ст. Київ, 1978.
10. Кара-Васильева Т. В. Українська вишивка: Альбом. Київ, 1993.
11. Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори українців. Київ, 1993.
Loading...

 
 

Цікаве