WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Класифікація традиційного одягу - Реферат

Класифікація традиційного одягу - Реферат


РЕФЕРАТ
на тему:
Класифікація традиційного одягу
Врахування загальнолюдських функцій одягу, а також того, що одяг безпосередньо пов'язаний із будовою та пропорціями фігури людини, дає змогу узагальнити велике розмаїття форм, видів і типів убрання, підпорядкувавши їх певній класифікації.
В основі найбільш загальної класифікації одягу лежить його розподіл залежно від статі людини на чоловічий та жіночий. Кожна з цих груп у свою чергу поділяється залежно від віку людини. Наприклад, жіночий одяг розподіляється на дівочий, вбрання для молодиць та літніх жінок (чоловічий - аналогічно).
Особливості помірно-континентального клімату, в зоні якого розташована Україна, з його досить різкими перепадами температури, створили умови для розвитку великої кількості видів одягу та різноманітності його форм.
Насамперед виділимо групу натільного одягу. До кінця XIX ст. по всій Україні до складу цього виду вбрання (як у жінок, так і у чоловіків) входила виключно сорочка. Наступну групу вбрання, що прикривало й захищало стегна людини, можна назвати поясним, або стегновим, одягом. До такого виду жіночого вбрання належали розпашні (плахти, запаски, опинки, дерги) та глухі спідниці. У чоловіків поясним одягом були штани. Обидві ці групи складали те, що умовно називається основним комплексом костюма.
Найбільш загальною розпізнавальною ознакою, що дає змогу відокремити один тип убрання від іншого, є спосіб носіння та поєднання між собою різних за кроєм сорочок та поясного одягу. Так, поєднання широких шароварів та заправленої в них тунікоподібної сорочки зі стоячим коміром становить полтавський тип чоловічого костюма; поєднання ж вузьких полотняних штанів із поликовою сорочкою з виложистим коміром, яка одягалася навипуск, дало волинський тип і т. д.
Основний комплекс одягу українці вживали переважно влітку або як хатній одяг, хоча й не завжди. Коливання температури навіть улітку змушувало використовувати легкий, зручний допоміжний одяг. Тому-то на всій території України дістав поширення нагрудний одяг, який захищав верхню частину фігури. Побутували дві основні форми цієї групи одягу - з рукавами (кофти, куртки) та без рукавів (кептарі, лейбики тощо). їхній розвиток залежав від місцевих традицій та конкретного призначення. Вони могли бути з хутра або тканини, зовсім короткими або дуже довгими, легкими або утепленими, прямоспинними або "під стан".
В осінньо-зимовий період використовувалися різні види теплого щільного одягу, які захищали від холоду весь стан людини. Ця група надягається поверх основного комплексу і тому називається верхнім, або становим, одягом. Він ділиться на осінньо-весняний; плащоподібний та хутряний зимовий.
Поєднані в певний комплекс окремі складові традиційного костюма обов'язково доповнюються поясами, які здавна виконували захисну, а також оберегову функції. В українців пояси здебільшого побутували у вигляді вужчої або ширшої досить довгої пов'язки, яка тримала стегновий одяг, з'єднувала натільний та стегновий одяг, а також підтримувала поли верхнього вбрання.
З кліматичними умовами безпосередньо пов'язане взуття, яке виконує необхідні захисні функції та створює потрібні умови для існування людини. В Україні здебільшого побутувало взуття, що прикриває стопу ноги. Воно було плетеним (личаки), стягнутим (постоли) та зшитим (черевики). Взуття, що прикриває стопу та гомілку, було зшитим (чоботи, зшиті валянки) або валяним. До групи взуття можна віднести й різні допоміжні види утеплення Та захисту ноги.
В окрему класифікаційну групу одягу виділяються головні убори, що мають захисну функцію, яка у давнину тісно поєднувалася з обереговою, про що вже йшлося вище.
Важливими показниками для виділення певних класифікаційних підтипів кожної зі складових одягу є вже відомі нам етнографічні ознаки. Так, матеріал поділяється залежно від способу виготовлення (домотканий чи фабричний), від сировини (лляний, конопляний, бавовняний, шовковий, вовняний, шкіряний, штучний, синтетичний тощо), а також техніки виготовлення (плетений, в'язаний, тканий, валяний і т. д.). Належне значення для класифікації одягу мають його крій (форма окремих шматків матерії), конструкція (способи з'єднання деталей крою), техніка шиття (ручна або машинна), технологія шиття тощо, а також способи носіння складників одягу та характер їх поєднання у певний комплекс.
І нарешті, класифікаційною ознакою може бути саме призначення одягу, залежно від якого його можна поділяти на святковий, буденний, робочий, обрядовий і т. д.
Святковий одяг був не тільки новішим, із кращого матеріалу, а й "модного" покрою, більше прикрашався. Для будня шили одяг із грубішої тканини, часом доношували колишнє святкове вбрання, прикрас було менше. Для окремих видів праці створювався спеціальний робочий костюм. В особливу групу виділяється обрядове вбрання. Часто на свято або під час обрядів одягали стародавнє вбрання.
Кожна з названих груп одягу має своє походження, довгий шлях розвитку та значну кількість місцевих варіантів, котрі пов'язані з такими етнографічними ознаками, як матеріал, крій, колорит, орнаментика та опорядження, характер поєднання в комплекс та способи носіння, а також із назвами вбрання, які інколи краще за інші етнографічні ознаки вказують на його походження.
Найдавнішими матеріалами для одягу в країнах з багатою рослинністю були кора, листя й волокна рослин, а в смузі більш суворого клімату, де людина займалася мисливством і рибальством,- шкури звірів, пір'я птахів та луска риб. Скотарство та землеробство, які на території України виникли ще в епоху неоліту, дали змогу використовувати рослинні волокна та вовну тварин. Початковим способом одержання більш складних матеріалів для одягу було плетіння. З винайденням веретена, прядки й особливо ткацького верстата значно розширилося використання матеріалів із волокон рослинного й тваринного походження, а пізніше - з нитки шовковичного черв'яка.
Перші форми одягу були у вигляді шматка тканини або шкури тварини, що просто накидалися на фігуру людини та трималися за допомогою різних зав'язок, шпильок та інших застібок. Це насамперед накидки, що кріпилися на плечах або шиї (наприклад, шкури-накидки первісної людини, а також різні види пізнішого плащоподібного одягу), або шматки тканини, які обгортали стегна і трималися на талії (стародавні стегнові пов'язки та пізніші види незшитого стегнового одягу).
Дальше ускладнення первинних форм одягу відбувається завдяки освоєнню майстерності драпірування тканин навколо стану людини.
З опануванням техніки зшивання окремих шматків тканини поступово розкриваються великі можливості у створенні різноманітних форм одягу.
Початковий етап у розвитку зшитого одягу - це з'єднання прямокутних шматків тканини (наприклад, види тунікоподібного одягу, який був досить поширений у давніх слов'ян). У процесі дальшої еволюції одягу спостерігається значне ускладнення його форм за рахунок освоєння техніки крою тканини (при зшиванні розкроєнихза певною формою шматків матерії створювалася необхідна форма одягу).
З удосконаленням форм одягу відбувалася й еволюція матеріалів, які збагачувалися як новою сировиною, так і ускладненням техніки прядіння, плетіння і ткацтва. Поряд із рослинним, вовняним, шовковим волокном з'являється штучне, а з часом і синтетичне, що значно розширює асортимент тканин і створює умови для дальшої еволюції кроєного одягу.
Найвищим ступенем розвитку крою є створення за його допомогою таких форм одягу, які найточніше повторюють натуральні пропорції фігури людини та дозволяють їй максимум вільних рухів.
Український традиційний костюм кінця XIX - початку XX ст. характеризується органічним поєднанням різних способів створення форм убрання. Тут можна бачити стародавні види стегнового одягу (запаска, дерга), прямокутні шматки тканини якого трималися на фігурі за допомогою зав'язок чи поясів. Поряд із цим побутував частково зшитий одяг - плахта, який згадується ще в документах XVI ст., а через три століття став елементом святкового вбрання жіноцтва Середньої Наддніпрянщини.
Різні способи драпірування довгого прямокутного шматка тканини збереглися в такому жіночому головному уборі, як намітка, який має стародавнє походження. Продовжується ця традиція і в способах пов'язування хусток.
Форма одягу, яка утворювалася за допомогою зшивання прямокутних шматків тканини, зберігалася аж до початку XX ст. в чоловічих та жіночих тунікоподібних сорочках. У жіночому ж убранні можна спостерігати певний проміжний етап між простим зшиванням та освоєнням техніки крою. А саме: ускладнення форм убрання відбувалося за рахунок зшивання прямокутних шматків тканини і зібгання їх у збори, що допомагало створити одяг, відповідний жіночій фігурі. Те ж саме було характерним для спідниць полісянок, для сорочок та цілого ряду видів нагрудного і верхнього вбрання.
Інші зразки традиційного жіночого одягу дають змогу простежити поступову еволюцію його форм, яка йде від зшивання прямокутних шматків тканини до поступового додавання кроєних деталей, котрі роблять одяг зручнішим та різноманітнішим.
Наведені нами класифікаційні ознаки традиційного одягу у своїй сукупності здатні всебічно відтворити той безмежно розмаїтий, багатобарвний та глибоко символічний феномен, що його являє собою українське народне вбрання.
?
Використана література.
1. Матейко К. І. Головні убори українських селян до початку XX ст. // Там же. 1973. № 3.
2. Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. Київ, 1991.
3. Матейко К. І., Сидорович С. Й. Використання в сучасному одязі елементів традиційного вбрання // Нар. творчість та етнографія. 1963.
4. Нариси історії українського декоративно-прикладного мистецтва. Львів, 1969.
5. Білецька В. Українські сорочки, їх типи, еволюція і орнаментація // Матеріали до етнології та антропології. Львів, 1929. Т. 21-22, ч. 1.
6. Бойко В. М. Українські народні традиції в сучасному одязі. Київ, 1970.
7. Будзан А. Художні вироби з бісеру // Нар. творчість та етнографія. 1976.
8. Дудар О. Художнє ткацтво Полісся // Народні художні промисли України. Київ, 1979.
9. Жолтовський П. М. Український живопис XVII-XVIII ст. Київ, 1978.
10. Кара-Васильева Т. В. Українська вишивка: Альбом. Київ, 1993.
11. Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори українців. Київ, 1993.
Loading...

 
 

Цікаве