WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Культурна самобутність як фактор національної безпеки україни: гуманітарний аспект - Реферат

Культурна самобутність як фактор національної безпеки україни: гуманітарний аспект - Реферат

динаміки культурних процесів, які за певних обставин можуть мати конструктивний або ж деструктивний характер. У Законі України "Про основи національної безпеки України" [5], а також вітчизняними дослідниками з питань національної безпеки окремо не виділяється сфера національної культури. Оскільки культурна самобутність є основою національної культури та становить важливу складову національної безпеки кожної країни, то доцільно виділити:
зовнішні загрози культурній самобутності України:
" розмивання національної ідентичності;
" девальвація національних культурних цінностей;
" зміна політико-ідеологічної культури на масову комерціалізовану культуру;
" трансформація традиційної системи світоглядних орієнтацій;
" трансформація культурного простору України у "буферну зону" інокультурної продукції як підміна "діалогу культур";
внутрішні загрози:
" відчуження певних культурних груп від динаміки культурного життя українського суспільства;
" труднощі у процесі формування загальнонаціональної культурної ідентичності;
" низький престиж української культури;
" маніпулювання ідеями мультикультуралізму, культурними правами етнічних меншин з метою експансії, збереження монопольного статусу чи розколу у культурному просторі українського суспільства.
Деякі дослідники, зокрема С. Хантінгтон, активно відстоюють твердження, що культурна глобалізація чи так звана масова комерціалізована культура в дійсності розширює можливості вибору як основи та критерію свободи кожного індивіда, і єдина загроза - це загрозливий надмір можливості вибору, з яким може зіткнутися людина. Зазначені аргументи досить обмежено аналізують гуманітарні чинники культурної глобалізації. На думку автора, основним їхнім недоліком є виокремлення індивіда в процесі аналізу з вісі етносоціальних координат становлення людини у просторі культури. Такий підхід загалом є характерним для апологетів культурної глобалізації.
Протилежну позицію щодо впливу процесів культурної глобалізації висловлюють вітчизняні дослідники О. Білорус, Д. Лук'яненко: "Вища мета глобальної цивілізації - створення позанаціонального громадянина світу, громадянина єдиного світового співтовариства, єдиної світової держави" [9]; В. Пироженко - функція гуманітарної політики в умовах глобалізації полягає у протидії загрозам, зумовленим "розмиванням уявлення різних прошарків світової спільноти про власну ідентичність безвідносно до того, чого вона мала б стосуватись - етносу, нації, певної конфесії чи культурно-цивілізаційної приналежності" [10].
Ідентичність у просторі культури (культурна ідентичність) таким чином є основою для суб'єктного статусу людини у просторі культури, є реалізацією її права на культуру як процес становлення себе у просторі культури - культуротворення. Варто погодитися з твердженням, що цей "глобальний світовий дім", який нині формується, може виявитися нездатним забезпечити основні права людини і зокрема - суб'єктність у просторі культури та культурну ідентичність.
Чи не єдиною альтернативою у виборі між наведеними вище підходами є національна культурна політика держави, спрямована на забезпечення доступу до культури усіх верств населення, становлення та розвиток людини у просторі культури. Зазначеному О. Білорусом та Д. Лук'яненком критерію глобальної людини як "позанаціональний громадянин світу" має бути протиставлена цінність етнокультурного. Державна культурна політика має формуватися на основі взаємодії усіх суб'єктів соціокультурного простору України, бути спрямованою на реалізацію проектів "демократизації" та "децентралізації" держави, визнання етнокультури українського народу важливою сферою її національних інтересів, включеність усіх суб'єктів українського суспільства у процес творення національної культурної самобутності, що відповідає принципу "єдність у різноманітті". Культурна самобутність у сфері національних інтересів держави є підгрунтям збереження принципу її демократичності - саме через неї держава підтримує єдність з суспільством.
Культура й держава - це не два феномени, які взаємно відчужуються чи поглинаються одне одним. Індивід як суб'єкт є творцем певної моделі культури, оскільки він не мислиться поза її полем. Своєю активною, діяльнісною позицією він включений і в державотворчий, і націєтворчий (творення загальнонаціональної культурної самобутності) процеси. Культурна самобутність нації ("етика автентичності" культури, висловлюючись словами Ч. Тейлора) полягає у спільній політичній дії, формуванні спільної мети, яка і споріднює численних суб'єктів культури певного суспільства. Збереження, відтворення та творення культурної самобутності нації, як основи націєтворення відбувається не паралельно, а синкретично з державотворчим процесом. Тому для мобілізації (активізації) усіх суб'єктів культури в українському суспільстві є спільна політична дія, ідентичність. Збереження культурної самобутності як сфери національних інтересів не є пріоритетом окремого кола суб'єктів культурної політики, а справою усіх культурних груп суспільства, які неминуче роблять свій внесок, реалізують (або ні) можливості власного культурного становлення. Етносоціальний чинник безпеки в культурній політиці полягає у подоланні відчуженості певних культурних груп від державотворчого поступу України.
Дослідження проблеми консолідації суспільства потребує також й аналізу взаємодії держави та культури у процесі становлення української нації. Протягом тривалого історичного періоду становлення української державності культура виробила значні механізми самозахисту (високі адаптивні властивості та водночас здатність до самобутнього розвитку у несприятливих політичних умовах) та нерідко виконувала державницькі функції (консолідація народу, збереження національної ідентичності). Саме культура значною мірою протекціонувала національну державу на теренах України (консолідувала суспільство в державоборчому процесі національного становлення). Погоджуючись із твердженням вітчизняного дослідника І. Дзюби, що "...культура є виявом сукупної дії нації, і в цьому сенсі, старша і суверенніша держави" [6], можна стверджувати, що культуротворче становлення української нації було дихотомією щодо процесу її державотворення. Цією позицією ми заперечуємо поширену думку, висловлену вітчизняним дослідником Л. Шкляром, що "одвічною проблемою існування та розвитку української культури як структурованої і диференційованої цілісності була відсутність української державності" [7].
Хоча держава є основним гарантом безпеки суспільства та людини, її повноваження у просторі культури перебувають під тиском низки історичних стереотипів. Так, протягом історичних періодівінодержавного панування на українських теренах сформувався "негативний" імідж державного протекціонізму, оскільки для України він мав швидше руйнівні наслідки. Тому процесу формування державного протекціонізму сфери культури в Україні перешкоджає негативне стереотипне ставлення до нього, що в масовій свідомості ототожнюється з інодержавним панкультурним екстремізмом. Про наявність у сучасному українському соціумі значної відчуженості між громадськістю й владою, їх значне дистанціювання в системі "свій - чужий" стверджує А. Ручка, висновки якого випливають з даних соціологічних опитувань [8]. Це у свою чергу
Loading...

 
 

Цікаве