WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Культурна політика України: короткий історичний огляд та оцінки - Курсова робота

Культурна політика України: короткий історичний огляд та оцінки - Курсова робота

цiлковитого скасування цензури та повної свободи слова й творчостi, а лише принесла значне послаблення партiйно-державного тиску на митцiв, у їх середовищi почалося значне пожвавлення. Виникали численнi незалежнi театри-студiї, мистецькi угруповання поза традицiйними творчими спiлками, вийшла з "пiдпiлля" й швидко почала завойовувати популярнiсть молодiжна субкультура, особливо музична. Втiм, i традицiйнi творчi спiлки не залишалися осторонь цих процесiв. Коли українськi письменники масово вирушили у "велику полiтику", то кiнематографiсти та театральнi дiячi зосередилися на обстоюваннi нових господарчих та правових умов для професiйної роботи - аби здобути на майбутнє реальнi гарантiї творчої свободи та матерiальної незалежностi вiд державного та партiйного чиновництва. Саме у 1987-88 по всьому СРСР почалося запровадження нових, "госпрозрахункових" засад роботи закладiв культури та перехiд на "нормативний метод" фiнансуваннякультурних витрат, що полягав в обрахуваннi необхiдних коштiв не за "залишковим" принципом, а на пiдставi "науково визначених" норм забезпечення населення певними культурними закладами й послугами та норм фiнансових i матерiальних витрат на це забезпечення. Однак практично вся культурна iнфраструктура, як, втiм, i вся економiка залишалися пiд державним контролем та керувалися в основному командно-адмiнiстративними методами, а єдиними джерелами фiнансування культури залишалися державний та мiсцевi бюджети.
Тим не менше поширеною є думка, нiби саме горбачовська "перебудова" спричинила глибоку економiчну кризу, що охопила й галузь культури. Насправдi в таких твердженнях є двi серйозних неточностi: по-перше, непослiдовнi й половинчастi реформи стали лише каталiзатором глибокої кризи, що вiддавна назрiвала, натомiсть "деградацiя культури" є насправдi лише занепадом державно-комунальної культурно-просвiтницької iнфраструктури, що теж розпочався задовго до Горбачова. Протягом двадцяти рокiв, 1970-1990, в Українi не зростала, а навпаки - дещо зменшилася мережа клубiв (з 25.7 тис. до 25.14 тис.), масових бiблiотек (з 27.6 до 25.6 тис.), кiноустановок (з 28 до 26.8 тис.), натомiсть кiлькiсть театрiв та музеїв за шiсть рокiв "перебудови", 1985-91, зросла бiльше, анiж за 15 попереднiх рокiв (1970 - 66 театрiв та 147 музеїв, 1985 - 89 театрiв та 174 музеї, 1991 - 130 театрiв та 225 музеїв), що стало можливим передусiм завдяки iнiцiативi самих митцiв та культурної громадськостi, яку вже не стримував партiйний контроль.
12. "Медовий мiсяць" української незалежностi
Досягнення Україною державної незалежностi не вiдбулося в один день - цей процес тривав майже два роки й перебув кiлька етапiв. Його початком можна вважати "майже вiльнi" вибори до Верховної Ради УРСР у березнi 1990 року, коли, попри недемократичний виборчий закон, майже 100 мiсць iз 450 дiсталися демократичним кандидатам. Провiдною полiтичною силою некомунiстичного табору тодi став Народний Рух України, серед керiвництва якого домiнувала творча iнтелiгенцiя, а серед iдей та гасел - нацiонально-демократичнi, зокрема - iдеї культурного вiдродження як необхiдної умови вiдродження нацiональної самосвiдомостi та створення суспiльних умов для досягнення Україною незалежностi. Особливо важливими лiдери нацiонал-демократичної опозицiї вважали проблеми державного статусу української мови, повернення iсторичної державної символiки, вiдновлення "нацiональних" церков - автокефальної православної та греко-католицької. 16 липня 1990 року Верховна Рада пiд тиском демократичних сил прийняла "Декларацiю про державний суверенiтет України", а дещо пiзнiше постановила святкували цю дату як День незалежностi. Втiм, рух до справжньої незалежностi цим лише розпочався. Через рiк, 19-21 серпня, у Москвi стався комунiстичний "путч ГКЧП", пiсля невдачi якого комунiстична бiльшiсть в українському парламентi проголосувала 24 сепня за "Акт про незалежнiсть України" - переважно через страх перед росiйським лiдером Б.Єльциним, що заходився лiквiдовувати КПРС як головну рушiйну силу путчу. Та вже 29 серпня спiльними зусиллями "демократiв" та "нацiонал-комунiстiв" (очолених майбутнiм президентом Л.Кравчуком) президія українського парламенту також приймає рiшення про заборону компартiї та нацiоналiзацiю її майна. Одначе Радянський Союз формально ще iснував, Захiд не квапився визнавати незалежнiсть України. Нарештi, 1 грудня 1991 на референдумi проголошення незалежностi пiдтримало понад 90% українських виборцiв, а вже через тиждень у Бiловезькiй пущi було пiдписано iсторичну угоду про лiквiдацiю СРСР. Українська незалежнiсть стала фактом мiжнародної полiтики, але їй ще належало стати фактом повсякденного життя, зокрема - культурного.
Розпуск КПРС означав знищення старої системи формування культурної полiтики, але увесь набiр "культурних" вiдомств залишився й працював за iнерцiєю, виконуючи основну свою функцiю - адмiнiстративно-господарчого управлiння пiдпорядкованими закладами. До цього додалася небачена ранiше самостiйнiсть регiонiв, зокрема, й у питаннях культурних (облуправлiння культури вже не були, як ранiше, в подвiйному пiдпорядкуваннi - Мiнiстерства та обласної ради). Внаслiдок цього культурну полiтику кожного з вiдомств та облуправлiнь почала визначати та з полiтичних сил, яка мала найбiльший вплив у вiдповiднiй областi чи галузi культурного життя. Настав час партикуляризацiї та регiоналiзацiї культурної полiтики, коли в однiй областi демонтували пам'ятники Ленiновi, в iншiй - гучно вiдзначали радянськi свята, ще в iншiй - нiяк не могли досягти згоди щодо перейменування вулиць.
Як уже зауважувалося, у 1989-91 роках питання культурної полiтики стали невiддiльними вiд власне полiтики, бiльше того - висунулися на перший план. Однак нацiонал-демократи, що переживали пiк свого полiтичного впливу, розглядали у цей час культуру бiльше як засiб бо- ротьби за державнiсть, анiж як самоцiнне явище. Це позначилося i на прокламованих цiлях, i на результатах.
Нiхто, ясна рiч, не заперечував права на творчу свободу, однак український митець повинен був вважати своїм священним обов'язком слугування справi незалежної української держави; натомiсть ця держава, що самим своїм повстанням стiльки завдячувала українськiй культурi та її творцям, повинна була цю культуру всiляко плекати й оберiгати. Такi погляди домiнували в лiтературному середовищi, найактивнiшому серед культурно-мистецьких кiл, натомiсть iншi митцi - кiнематографiсти, художники, - мали менше ентузiазму щодо розбудови державностi й бiльше наполегливостi у виборюваннi гарантiй творчої та адмiнiстративно-господарчої свободи. Однак усi сходилися на тому, що держава хоча й не повинна тепер дикту- вати митцям, як i що робити, але фiнансовий тягар утримання культури й надалi має нести саме вона.
Нацiонал-демократи з їх iдеалiзацiєю незалежної держави та рецидивами народницької недовiри до приватної iнiцiативи, вкупi з
Loading...

 
 

Цікаве