WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Культурна політика України: короткий історичний огляд та оцінки - Курсова робота

Культурна політика України: короткий історичний огляд та оцінки - Курсова робота

заходи щодо прискорення цих "об'єктивниих iсторичних процесiв" поки що мало зачiпали найдражливiшу сферу лiтератури й мистецтва, але в середнiй та вищiй освiтi, в науках (особливо точних та прикладних), а також у мас-медiа (особливо на телебаченнi, що швидко зростало на впливi та значеннi) русифiкацiя була послiдовною й цiлеспрямованою. Це мало згодом тi наслiдки, що мiльйони українцiв-городян, отримавши освiту росiйською мовою, нею ж користуючись у працi, маючи московське телебачення за головне джерело iнформацiї про свiт, дедалi бiльше вiддалялися вiд своєї нацiональної культури, стаючи унiфiкованими homo sovieticus.
Як наслiдок загальної лiбералiзацiї суспiльного та культурного життя, а також як реакцiя на очевидний занепад української культури та нацiональної свiдомостi в 40-50-тi роки, з'явилася великагрупа молодих iнтелектуалiв та митцiв, що намагалися вийти за прокрустовi рамки "соцiалiстичного реалiзму", повернути до обiгу проскрибовану ранiше нацiональну проблематику та українську культурну спадщину. Практично всi "шiстдесятники" належали до вже згаданої хвилi сiльської молодi, що приїхала навчатися до київських чи львiвських унiверситетiв. Вихованi в радянському суспiльствi, на сумiшi комунiстичних iдеалiв та традицiйних селянських цiнностей, вiдрiзанi в час свого iнтелектуального та мистецького становлення вiд "нерадянської" спадщини та зовнiшнього свiту, iдейним обгрунтуванням своєї дiяльностi "шiстдесятники" зробили гасло повернення до "принципiв ленiнської нацiональної полiтики", начебто спотворених Сталiним, та до глибинних народних культурних традицiй. Велику роль у формуваннi цього руху зiграла жменька вцiлiлих дiячiв "Розстрiляного вiдродження". Своєрiдним манiфестом руху "шiстдесятникiв" стала вiдома праця Iвана Дзюби "Iнтернацiоналiзм чи русифiкацiя?" (1965). Не виходячи за формальнi рамки марксизму-ленiнiзму, автор гостро критикував нацiональну та культурну полiтику сталiнського та пост-сталiнського режиму, обстоюючи право української культури на iснування й навiть розквiт у соцiалiстичному суспiльствi, серед iнших культур народiв СРСР. За сприяння тодiшнього керiвника республiканської компартiї П.Шелеста влада пiшла на ряд суттєвих пом'якшень у своїй культурнiй полiтицi, навiть почався новий, щоправда, дуже помiркований варiант "українiзацiї", розпочало дiяльнiсть Українське товариство охорони пам'яток історії та культури, що, зокрема, здiйснювало реставрацiю пам'яток козацької доби. Однак все це явно суперечило московському курсовi на створення "нової спiльноти - радянського народу" й толерувалося лише до першої зручної нагоди.
Такою нагодою стали вiдомi подiї 1968 року в Чехословаччинi. Хоча П.Шелест активно пiдтримав iнтервенцiю, вiн недовго протримався при владi, звинувачений в недостатньому послуховi Москвi та потураннi українському нацiоналiзмовi. Пiсля приходу до влади ультралояльного щодо Москви В.Щербицького знову почалося закручування гайок. Багатьох "шiстдесятникiв" пiддано гострiй критицi та переслiдуванням, кiлькох (зокрема Iвана Дзюбу) навiть заарештовано. Практично припинилися перевидання творiв митцiв, репресованих у 30-тi роки. З культурного обiгу старанно вилучалося все, що могло стимулювати нацiональнi почуття, цензуруванню почали пiддавати навiть класичнi вiршi Тараса Шевченка. Наслiдком стала поява альтернативної, пiдпiльної "дисидентської" культури, зокрема - так званого "самвидаву". Дисидентами (а пiзнiше - полiтв'язнями) стала найрадикальнiша частина "шiстдесятникiв". Iншi або самоiзолювалися вiд активного культурного життя, або пiшли на компромiс iз владою, вважаючи це єдиним способом продовжити спiлкування з читачем.
Хоча сам дисидентський рух, що розгортався на Українi, на вiдмiну вiд Росiї, значною мiрою пiд нацiонально-культурницькими гаслами та вимогами свободи совiстi, було розгромлено держбезпекою до кiнця 70-х рр., їхнi твори, переданi на Захiд i оприлюдненi там, знову нагадали свiтовiй громадськостi про iснування України.
11. Перебудова. Першi кроки до незалежностi
Справжньою точкою вiдлiку перебудовчих процесiв в Українi можна вважати 26 квiтня 1986 року, день Чорнобильської катастрофи. Вибух у Чорнобилi неначе освiтив дiйсний загрозливий стан речей не лише з довкiллям, але й з українською культурою, мовою, суспiльною мораллю, самим майбутнiм нацiї. Це спонукало до активних дiй верхiвку української творчої iнтелiгенцiї, зокрема - найвiдомiших з-помiж "шiстдесятникiв". Протягом 1986-88 рокiв спочатку в лiтературно-мистецькому середовищi та в культурницькiй пресi, а потiм - у ширших колах iнтелiгенцiї розгорнулися широкi дискусiї. На вiдмiну вiд Москви, де головними темами дискусiй стали "вiдновлення iсторичної правди" щодо в основному радянського перiоду, подолання залишкiв сталiнiзму в суспiльно-полiтичному життi, а також критика командно-адмiнiстративної системи та опрацювання шляхiв реформування суспiльного й господарчого життя в руслi горбачовського гасла "бiльше демократiї - бiльше соцiалiзму", українська iнтелiгенцiя на перший план висувала проблематику захисту нацiональної мови й культури, повернення iсторично-культурної спадщини в повному обсязi. Велике значення для осмислення ситуацiї та усвiдомлення завдань вiдiграла стаття Iвана Дзюби "Чи усвiдомлюємо ми українську культуру як цiлiснiсть" (1987), де цiй культурi поставлено дiагноз - неповноструктурнiсть як наслiдок тристалiтньої бездержавностi.
Почалося активне введення до культурного обiгу ранiше забороненої чи просто не публiкованої української художньої, наукової, полiтичної лiтератури минулих десятилiть, а також культурного доробку української дiаспори. До деякої мiри культурницькi гасла були евфемiзмами, що за ними стояли проблеми вiдновлення справжньої, не декоративної української державностi - на той час, ясна рiч, в рамках СРСР.
Пiд тиском громадськостi на помiтнi поступки в нацiональнiй полiтицi пiшло й компартiйне керiвництво. Найiстотнiшим у цьому планi було запровадження Верховною Радою УРСР у жовтнi 1989 р. змiн до Конституцiї УРСР, що проголошували державнiсть української мови, з одночасним прийняттям "Закону про мови в Українській РСР", який дiє й донинi.
Головними рушiйними силами в цих подiях стали українськi лiтератори, очоленi кiлькома "шiстдесятниками", а також учорашнi дисиденти, якi утворили в Києвi так званий Український культурологiчний клуб. Трохи пiзнiше, в кiнцi 1988 - на початку 1989 року, сформувалася перша за багато десятилiть незалежна, хоч офiцiйно визнана всеукраїнська громадська органiзацiя - Товариство української мови iменi Тараса Шевченка. Коли пiзнiше почали створюватися вже суто полiтичнi органiзацiї - як-от Народний Рух, - їхнiми лiдерами стали переважно недавнi лiдери культурницького руху, зокрема - письменники.
Помiтнi змiни вiдбувалися й у сферi художньої творчостi. Хоча горбачовська полiтика "гласностi та демократизацiї" й не означала

 
 

Цікаве

Загрузка...