WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Культурна політика України: короткий історичний огляд та оцінки - Курсова робота

Культурна політика України: короткий історичний огляд та оцінки - Курсова робота

зазнала поразки й в кiнцевому рахунку виявилася подiленою мiж Польщею та Радянською державою.
Основним наслiдком короткого перiоду Центральної Ради для розвитку української культури стало знесення всiх адмiнiстративних заборон часiв царату. Навiть без значної державної допомоги в цей час з'являються сотнi нових видавництв i театральнихтруп, тисячi видань, українська мова на правах державної вперше входить у середню й вищу школу. Центральна Рада встигла прийняти й найдемократичнiше на той час у свiтi законодавство про нацiональнi меншини.
Полiтика гетьманату щодо пiдтримки нацiональної культури зовнi була помiркованiша. Проте, спираючись на досвiдченi адмiнiстративнi кадри старого режиму, гетьман пiшов не шляхом українiзацiї наявних росiйських iнституцiй, а створення нових українських. Як наслiдок протягом лише семи мiсяцiв було вiдкрито два українськi унiверситети, десятки гiмназiй, органiзовано Нацiональну Академiю Наук. Уряд у листопадi 1918 р. ухвалив закон про автокефалiю православної церки в Українi.
По довгих десятилiттях просвiтництва, долання урядових перепон та боротьби за виживання в часи iмперських репресiй, українська iнтелiгенцiя нарештi одержала шанс здiйснити на практицi свої державотворчi плани, повiвши за собою селянську масу, бо бiльше вести було нiкого. Свою державотворчу роль дiячi української культури зрозумiли буквально - iсторики, критики та романiсти ставали мiнiстрами та парламентарями, часто не маючи до того анi об'єктивних даних, анi будь-якого досвiду. Наслiдки були невтiшнi. Авторитет нової української влади швидко падав. У критичнi моменти виявлялося, що українським селянам значно ближчi бiльшовицькi популiстськi лозунги (хоча самi бiльшовики як рух в Українi були непопулярнi), анiж туманнi iдеали незалежної демократичної України. Незрiлiсть, недоформованiсть української нацiї - наслiдок русифiкаторської полiтики царату та обмеженостi й невправностi українського "просвiтянства", - в кiнцевому рахунку принесли загибель українськiй незалежностi. Це ясно видно на тлi iнших ранiше бездержавних схiдноєвропейських народiв - полякiв, чехiв, фiннiв, балтiйцiв, що саме завдяки мiцнiй нацiональнiй свiдомостi мас попри несприятливi обставини все ж збудували власнi держави.
7. "Українiзацiя" та "Розстрiляне вiдродження".
Росiйським бiльшовикам вдалося захопити Україну головним чином завдяки успiшнiй полiтицi, спрямованiй на розкол мiж українськими "нацiоналiстами" та "лiвими", спокусивши останнiх обiцянками, що в майбутнiй "всесвiтнiй федерацiї робiтничо-селянських республiк" Україна матиме такий самий статус, що й Росiя. Пробiльшовицькi, але нацiонально свiдомi українськi кола були дуже важливою силою в радянськiй Українi 20-х рокiв, тому полiтика бiльшовицької держави щодо української культури осцилювала мiж активним державним протекцiонiзмом та раптовими нападами щиростi, коли маска братiв-покровителiв спадала, показуючи знайомий з царських часiв українофобський вискал.
Першi роки пiсля громадянської вiйни бiльшовицький режим в Українi здавався порiвняно лiберальними. Було збережено створену гетьманом Академiю Наук, продовжували iснувати кооперативнi органiзацiї та видавництва, дiяли численнi мистецькi угруповання рiзних напрямкiв, толерувалася дiяльнiсть Української Автокефальної Православної Церкви. Однак соцiальна база нового режиму серед неросiйських народiв СРСР залишалася досить вузькою, тому керiвництво ВКП(б) прийняло 1923 року рiшення про "коренiзацiю", тобто полiтику закорiнення радянської влади й комунiстичної iдеологiї в неросiйських регiонах. За цiєю полiтикою партiйнi та державнi установи, газети, вищi та середнi освiтнi заклади повиннi були переходити на нацiональнi мови, аби стати зрозумiлiшими, "рiднiшими" мiсцевому населенню. Активним запроваджувачем цiєї полiтики в Українi став тодiшнiй генсек ЦК КП(б)У Лазар Каганович - постать у радянськiй iсторiї досить одiозна.
Втiм, у випадку України обгрунтування "українiзацiї" дав ще 1920 року Микола Скрипник, один з дуже небагатьох свiдомих українцiв серед бiльшовицької елiти. Вiн доводив у статтi "Донбас та Україна", що русифiкований пролетарiат України зможе побудувати соцiалiзм, привернути на свiй бiк селянство, лише "коли сам стане на бiк селянства у вiдношеннi нацiональному". Українiзацiя була державною й партiйною полiтикою бiльшовикiв, тому й проводилася вона по-бiльшовицьки - жорсткими адмiнiстративними заходами, з намаганням якомога швидше досягти високих формальних показникiв. Цi показники у другiй половинi 20-х рокiв справдi були вражаючi. Письменнiсть мiського населення зросла вiд 40 до 70%, сiльського - вiд 15 до 50%, при цьому навчання велося, як правило, українською мовою. Всi службовцi повиннi були здати iспит з української мови, отже, на 1927 рiк уже 70% урядових справ велося цiєю мовою. На 1929 рiк цiлком українськими стали 80% середнiх шкiл та 30% вищих навчальних закладiв; україномовнi книжки складали бiльше половини загальної кiлькостi видань.
Варто зауважити, що адмiнiстративна "українiзацiя" була досить поверховою, нерiдко викликала глухий спротив росiйського та росiйськомовного мiщанства та дещо iронiчне, хоча й прихильне ставлення української iнтелiгенцiї. Як показали дальшi подiї, змiна державної полiтики могла так само швидко обернути ситуацiю в протилежний бiк. Важливiшим i тривкiшим виявилося те, що вiдбувалося у 20-тi роки в українськiй культурi. Небачений досi розквiт її не був, вочевидь, наслiдком анi офiцiйної українiзацiї, анi взаємної симпатiї українських митцiв та бiльшовицького режиму. Iмпульс культурному вiдродженню дали ще Визвольнi змагання, небачене зростання нацiональної свiдомостi українцiв, їхня воля будувати власну культуру i власне майбутнє, яку бiльшовики намагалися, i загалом вдало, спрямувати в русло побудови соцiалiзму. Недарма М.Скрипник казав 1927 року, що "українiзацiя - це метода керування цiлим українським культурним процесом як однiєю з передумов соцiалiстичного будiвництва." Безумовно, тодiшня влада в УСРР вiдкривала державнi українськi театри, музеї, видавництва, бiблiотеки, науковi установи, пiдтримувала українських митцiв матерiально, i все це - у масштабах, ранiше для української культури небачених. Але навзамiн вона вимагала не просто лояльностi, а вiдкритої пiдтримки режиму. Щоправда, митцi та iнша iнтелiгенцiя, настроєнi бiльш чи менш опозицiйно, у цей перiод не репресувалися, а просто не мали державної пiдтримки. Однак вони, вочевидь, мали чималий вплив на патрiотичну частину українського суспiльства, тож недарма iнша видатна постать тих рокiв, письменник i публiцист Микола Хвильовий у знаменитому циклi памфлетiв, присвячених українiзацiї та тодiшньому становищу в культурi, визначив "основнi вiхи мистецької полiтики": необхiднiсть дерусифiкувати пролетарiат як "єдиний вихiд для пролетарiату заволодiти культурним рухом", а також залучити на свiй, тобто
Loading...

 
 

Цікаве