WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Культурна політика України: короткий історичний огляд та оцінки - Курсова робота

Культурна політика України: короткий історичний огляд та оцінки - Курсова робота

нацiє-охорончу функцiї. В певному сенсi вони були (чи намагалися бути) не просто митцями, а й українськими суспiльними дiячами, лiдерами свого народу. Як можна судити з росiйської державної полiтики щодо української культури,Iмперiя всерйоз сприймала цю культуру як поважну небезпеку свойому iснуванню.
Урядовi заходи були скерованi на зросiйщення краю, а згодом - i на прямi адмiнiстративнi заборони (закриття першого україномовного часопису "Основа", закриття приватних недiльних шкiл з українською мовою викладання та заборона українського друку циркуляром 1863 року, пiдтвердження й посилення цiїї заборони Емським указом 1876 року тощо). У випадках, коли дiяльнiсть українцiв набувала не суто етнографiчного, а полiтичного забарвлення, вона нещадно каралася
За таких умов українська культура розвивалася майже виключно як альтернативна загальноiмперськiй, на кошти й за пiдтримки українських громад та окремих ентузiастiв. Так, друге видання "Кобзаря" Тараса Шевченка (1860) вийшло коштом вiдомого садiвника й промисловця Платона Симиренка, кошти на спорудження пам'ятника Котляревському в Полтавi (1903) збирали передплатою серед усiх свiдомих українцiв; українськi театри не мали жодної державної пiдтримки й дiяли на суто комерцiйних засадах, що змушувало їх вiдповiдно формувати репертуар. З iншого боку, патрiотично настроєним українським науковцям - iсторикам, географам - нерiдко вдавалося, розгорнувши активну дiяльнiсть у мiсцевих "загальноросiйських" установах, перетворювати їх на фактично українськi (як-от Пiвденне вiддiлення Iмператорського географiчного товариства та iн.)
На загальному характерi iснування української культури цього перiоду дуже позначилися два фактори. По-перше, нацiє-творча та нацiє-охоронча функцiї, обов'язок "будити свiй народ". Недарма видатний полiтичний мислитель початку XX cтол. В.Липинський навiть саму нацiональну культуру визначив як "суму певних суспiльних вартостей, що в боротьбi за iснування себе оправдали та в досвiдi поколiнь показали себе для самозбереження тiєї групи (тобто нацiї - авт.) найкращими - творить те, що ми називаємо культурою". Така концепцiя часто не йшла на користь розвитковi власне мистецтва, зводила його до iлюстративно-просвiтницької ролi. Звiдси - й ставлення до тих митцiв, якi робили спроби заговорити про самоцiннiсть мистецтва, як до декадентiв, мало не зрадникiв нацiональної справи.
По-друге, неповноструктурнiсть українського народу, який тодi складався iз малоосвiченої селянської маси та жменьки нацiонально свiдомої iнтелiгенцiї, спричиняла виразний подiл української культури на традицiйну народну, себто фольклор, творений селянською масою для самої себе, та культуру, творену iнтелiгенцiєю, себто начебто елiтою, але - не для самої себе, а знов-таки - для селянської маси, аби її просвiтити та "збудити". Це нерiдко призводило до сумного результату: "висока" культура, стилiзована пiд "народну", i народом погано сприймалася, й культурних потреб елiти не обслуговувала, тому надднiпрянська iнтелiгенцiя аж до кiнця XIX стол. для власних iнтелектуальних потреб використовувала переважно росiйську мову.
5. Нацiональне вiдродження в Галичинi
Як уже зазначалося, пiсля розборiв Польщi українська Галичина опинилася в складi Австрiйської монархiї як частина так званого "Королiвства Галiцiї та Лодомерiї", панiвнi позицiї в якому належали полякам. Тому нацiональне вiдродження на цих землях вiдбувалося пiд знаком боротьби за рiвне з поляками становище в краї. Вiденський уряд бiльш-менш толерантно ставився до українства, вбачаючи в ньому противагу щодо польського сепаратизму. Водночас на грошi росiйського уряду пiдтримувався й рух українцiв-"москвофiлiв", зорiєнтований на штучне насаджування росiйської мови та пропаганду єдностi схiдних слов'ян пiд росiйською зверхнiстю.
В умовах порiвняно лiберального полiтичного режиму українцям у Галичинi вдалося досягнути значно бiльшого, анiж їхнiм братам на Надднiпрянщинi. Тут функцiонувала мережа культурно-просвiтницьких iнституцiй (з них товариство "Просвiта" 1914 року нараховувало 37 тисяч членiв i утримувало 3 тисячi народних читалень), вiльно виходила українська преса, коштом уряду дiяло декiлька українських гiмназiй та унiверситетських кафедр. Велике значення для нацiонального вiдродження мала й патрiотична позицiя греко-католицької церкви. Саме в Галичинi друкувалися тодi письменники з пiдросiйської України, виходили численнi переклади творiв свiтового письменства на українську мову, забороненi в Росiйськiй iмперiї.
Українське суспiльно-культурне життя в Галичинi було значно повноструктурнiшим i, що теж важливо, вiдкритiшим до Європи. Тому й не дивно, що стихiйно виникле галицьке мiське "койне" не менш вiд старанно виплеканої "щиро народної" мови надднiпрянської белетристики вплинуло на формування сучасної лiтературної української мови, придатної й до художньої творчостi, й до науки, й до полiтики.
З огляду на все це серед галицької iнтелiгенцiї сформувалася концепцiя "п'ємонтизму", тобто особливого призначення Галичини, котра, подiбно до П'ємонту в Iталiї, стане стрижнем, завдяки якому й довкола якого згодом утвориться незалежна Українська держава. В руслi iдеї "п'ємонтизму" в Галичинi створювалися культурнi, освiтнi, науковi, полiтичнi, навiть спортивнi та парамiлiтарнi органiзацiї, що старалися своєю дiяльнiсть охопити, як не тепер, то згодом, всю Україну.
6. Визвольнi змагання. Вiдродження й загибель Української держави
Пiсля повалення царату група українських дiячiв, зiбравшись у березнi 1917 року в Києвi, оголосила про створення Центральної Ради як органу представництва українських органiзацiй та партiй. Протягом лiта того ж року Центральна Рада пiд головуванням професора Михайла Грушевського фактично конституювалася в перший нацiональний парламент, створила Генеральний секретарiат (уряд) на чолi з вiдомим письменником Володимиром Винниченком, а 20 листопада 1917 року проголосила утворення Української Народної Республiки на територiї етнiчних українських земель.
Вiдроджена українська держава не була тривкою. Незгуртованiсть полiтичного українства, соцiалiстичнi симпатiї провiдникiв УНР та нездатнiсть їх органiзувати державне життя й оборону краю призвели до замiни її монархiчним гетьманатом Павла Скоропадського (квiтень - грудень 1918 року). Пiсля вiдходу союзникiв-нiмцiв гетьманат упав пiд ударами лiвих повстанцiв, очолених лiдерами колишньої УНР, якi вiдновили свою владу (щоправда, лише в центральних районах України) у формi Директорiї на чолi з Симоном Петлюрою. У листопадi 1918 року в Галичинi було проголожено незалежнiсть Захiдно-Української Народної Республiки, яка 22 сiчня 1919 року разом з УНР урочисто проголосила злуку в єдину соборну українську державу. Пiсля кiлькох мiсяцiв запеклої боротьби на чотири фронти - проти бiльшовикiв, росiйських "бiлих", полякiв та румунiв - незалежна Україна
Loading...

 
 

Цікаве