WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Сутність моральної особистості - Реферат

Сутність моральної особистості - Реферат

тлумаченні, яке унаочнюється у спостережуваних перетвореннях, належало б, зважаючи на це, загалом вилучити з розгляду як суперечливе. Проте, безперечно, існують і власне такі "зміни характеру". З погляду ж нашого пізнавального ставлення до чужої особистості це виглядає цілком інакше. Це дістає найяскравіший вияв у тому факті, що й одиничну дію, й кожен прояв, незважаючи на форму його вираження, ми схильні оцінювати (етично) і розуміти з точки зору індивідуальності тої чи тої особистості, беручи до уваги не лише моральні закони загального характеру, але й-чи не більшою мірою - ідеальні інтенції самої особистості. Тому, грунтуючися на нашому споглядально-розуміючому пізнанні особистості, коли, наприклад, йдеться про дію, яка суперечить відомим нам інтенціям особистості, ми можемо з певністю сказати, що підвалинами цієї "чужорідної" дії мають бути моменти, що перешкоджали реалізаціїїїінтенцій. Коли дехто, скажімо, розповідає нам про нашого друга (котрий в його особистісному вимірі здається нам цілком зрозумілим) дещо неузгоджуване з його зрозумілими для нас інтенціями, ми в цьому разі вже не ладні негайно вдаватися до зміни образу його особистості; радше очевидне для нас знання його індивідуальності стане для нас приводом для критики або достеменності розповіді, або точки зору оповідача на описувані вчинки. Якщо ж розповідь не буде цілковито спростовано такою подвійною критикою, ми, зрештою, припускатимемо зміну характеру (наприклад, через хворобу); тобто ми завжди неодмінно шукатимемо будь-якого гатунку завади, що обмежують виражальні можливості або діяльні здатності особистості. Й це, поряд із іншим, надає неабиякого значення розрізненню власне особистості й характеру, надто ж стосовно етики, зокрема для розмежування та чіткішого визначення таких понять, як "моральне добро" і "психічна норма", з одного боку, та "моральне зло" і "психічна патологія" - з іншого.
Все, що в галузі психіатрії описувано як так звані зміни характеру за певних психічних захворювань, ніколи, навіть у найтяжчих випадках (наприклад, за умов паралічу) не стосується чужої особистості як такої. Йдеться виключно про відчужену даність цієї особистості. Щодо тяжких випадків можна стверджувати лишень одне, а саме, що хвороба зрештою робить особистість іншого цілковито прихованою від нашого бачення, тому ж бо й загалом неможливо судити про неї. Але такі міркування спираються виключно на те, що ми не припускаємо існування особистості поза змінами характеру, які не зачіпають її. Саме цим пояснюється, чому ми в подібних випадках не визнаємо певні дії "осудними" й не притягаємо до відповідальності суб'єктів, котрі їх вчиняють. За винятком тих ситуацій, коли особистість видається зовсім незбагненною, позаяк зміни характеру діючої особи перевершують деяку міру, за всіх інших випадків, що також переконливо потверджує досвід, описувані у психіатрії зміни характеру відбуваються цілком незалежно від моральнісних та й від інших духовних інтенцій особистості. Той самий істеричний характер може у разі, скажімо, Жанни д'Арк спричинювати достоту героїчні учинки, в іншому ж - призводить до злісного винищування людських цінностей, але й тим, і тим діям неодмінно притаманні риси "істеричного характеру". Отже, коли йдеться про психіатричній аналіз якогось хворобливого стану, треба свідомо запобігати вживанню виразів, що містять моральне схвалення або нарікання. Якщо ж дослідник не дотримується цієї вимоги, можна бути певним, що він не відокремлює власне природу хворобливих змін характеру від особливих індивідуальних життєвих змістів, що завжди виявляються в процесі аналізу.
Проте, хоча психічне захворювання зумовлює "неосудність" певних дій особи, воно, виявляється, жодним чином не скасовує "відповідальності" особистості, адже відповідальність як така перебуває у сутнісному зв'язку з самим буттям особистості. Осудність дій людини, або її "дієздатність", тобто здатність бути суб'єктом осудних дій, належить якнайчіткіше відрізняти від моральної "відповідальності". Визнання недієздатності є підтвердженням того, що дія механізмів "мотивації" відхиляється від норми як такої, саме тому не можна пізнавальними засобами вирішувати, чи належить дана дія людини їіособистості. Що ж до скасування відповідальності особистості, то воно, строго кажучи, взагалі неможливе. Тварина, наприклад, не є відповідальною за свої дії. Хвору ж людину можна тільки визнати неосудною. Це означає, що ніхто не має змоги судити про її особистісні дії й таким чином встановлювати, чи є вона відповідальною за них. Та на противагу цьому, вона залишається відповідальною за всі свої суто особистісні дії. Тому, хоча "дієздатність" і передбачає відповідальність, попри те, відповідальність не є рівнозначною дієздатності й аж ніяк не випливає з неї, як мало б бути, на думку багатьох детерміністськи орієнтованих теоретиків (зокрема, на думку Т.Ліппса, котрий ототожнює відповідальність з нормальною мотивацією діяльності).
Визнання за людиною дієздатності, таким чином, обмежене констатацією підпорядкованості певних її дій певним актам її особистості. Визнання ж недієздатності відкидає саму можливість такого підпорядкування, але не відкидає відповідальності за певні дії. Обидва розглядуваних поняття ("осудність" і "неосудність") узагальнюють зовнішній бік дії, що відбувається. Цілком іншим є поняття моральної відповідальності. Якщо особистість загалом "відповідає" за свої дії (не обов'язково власне дії, але й настрої, наміри, очікування, бажання тощо), вона пережеває себе через рефлексію своєї самочинності у звершенні таких актів. Це поняття ("відповідальність") грунтоване на переживаннях самої особистості, а не утворене на підставі зовнішнього споглядання її дій. Лише через таку рефлексію уможливлюється сама ідея відповідальності. Безпосередньо у знанні про самочинність та її морально-ціннісну релевант-ність ми дістаємо засади поняття моральної відповідальності - ані в наступному осмисленні вже здійсненого акту, ані в дії, спрямованій на самого себе. Будь-яка відповідальність перед кимось (перед людиною, перед Богом), тобто відносна відповідальність, має за передумову переживання "самовідповідальності" як абсолютне переживання.
На тих самих підставах "хворобу" й "здоров'я" не можна вважати предикатами особистості, радше - людини, душі тощо. Адже існують "психічні захворювання", а не "захворювання особистості". Тому той, хто, на зразок прихіль-ників всілякої психологізованої (атакож віталістської) етики, не визнає особистість як сутність, мусить у принципі відкинути сутнісну відмінність між моральним злом і патологією, а відповідно - й між злом і атавізмом або нижчими щабелями розвитку.
Найпереконливішим чином - як уже зазначалося -сутнісна відмінність між характером та особистістю виявляється в тому, що ми достоту здатні судити про певну особистість, її життєві прояви й дії на підставі ціннісних інтенцій, іманентних їй самій, тобто її власній ідеальній ціннісній сутності (як за її самооцінкою, так і за оцінками сторонніх "спостерігачів"), а не лише виходячи із загальнозначимих норм. Проте все це було б цілком виключено, якби особистість дорівнювала характерові й була дана нам як константна причина усіх своїх проявів. Адже в
Loading...

 
 

Цікаве