WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Сутність моральної особистості - Реферат

Сутність моральної особистості - Реферат

здатна зрозуміти належні інщому міркування й воління (на відміну від власної думки чи волі), - в такому разі ще не може йтися про "зрілість". Просто кажучи, людина не є зрілою, допоки вона змушено спів-виконує інтенції переживання, запозичувані в межах свого соціального оточення, первісне не розуміючи їх; допоки єдиною формою залучення, співучасті, традиції. в широкому розумінні, є перенесення; допоки людина хоче того, чого бажають батьки й вихователі або хтось інший з її оточення, й не здатна розпізнавати у волінні волю як таку, що належить іншому, особистості, яка відрізняється від неї самої. Через те, власне, дитина й вважає '' чужу" волю за "свою", а "свою" - за "чужу". Хоча й незріла в означеному розумінні людина може певним чином відрізняти свою волю як таку від воління інших. Але не через чисте споглядання чистого воління і його смислових зв'язків з іншими смислами, а, наприклад, через посилання на висловлювання й прояви воління з боку того чи того, просторово відмежованого від неї тіла. Проте там, де виключено таке відокремлення (як, скажімо, у спогаді), - там незріла людина не розрізнює своє і чуже воління. Безперечно, таке трапляється й по досягненні зрілості - в ситуаціях на зразок сугестії, коли людина вважає чужу волю за свою, або в неусвідомлюваній ремінісценції, коли чужа думка постає як власна. Саме тому, - наголошую я, - сутність зрілості полягає у самій здатності безпосередньо розрізнювати такі речі, а не у фактичному досягненні такого розрізнення, вона полягає у спроможності безпосередньо й свідомо здійснювати таке розрізнювання. Можна також сказати, що йдеться про достотну здатність розуміння.
III. Феномен особистості не вичерпується такими властивостями, як бути людиною зрілою і сповна розмуму, він поширюється лише на тих людей, котрі безпосередньо опанувують своє тіло й почуваються як господарі щодо нього. Феноменальне ставлення людини до свого тіла, отже, має глибинне значення. Той, хто у своєму усвідомленні тіла перважно ідентифікує себе з його змістом, ще не є особистістю. Лише той, хто переживає своє тіло, ідентифіковуване у зовнішньому і внутрішньому сприйнятті, через визначення "моє тіло", тобто як "власність" (феномен цей, до речі, є передумовою формування самої ідеї власності), - тільки той заслуговує на визнання його як особистості. Тілесність, на відміну від особистості, є предметною одиничністю, хоча й не обов'язково дана нам як. річ (про тіло ж годі й говорити), але може бути даною нам як "справа". І тільки в тому разі, коли тіло є даним як справа, в якій дещо дістає свій вияв як таке що опановує її і безпосередньо усвідомлює себе в ній як діюче, - тільки в такому разі це "дещо" постає як особистість. Саме тому "раб" - на відміну від "пана" - не може бути власником, але є власністю. Проте найважливішим для нас тут є те, що особистість дана нам тільки там і тільки тоді, де і коли спроможність діяння наявна як суто феноменальна, як можливість діяти "через" тіло (дана в самому собі й у інших), а саме як можливість діяти, грунтована не на пригадуванні переживання своїх дії або відчуттів, одержуваних від своїх органів і викликаних рухами, що їм передують, але така здатність, що передує будь-якій фактично здійснюваній дії. Отож, не лише саме воління, але й безпосередня здатність бути свідомим сили своєї волі належить до феномена особистості. Якщо дехто за законодавством позбавлений цього (байдуже, справедливо чи ні), - його вже не "вважають" за особистість. Тому він вже не може володіти своїм тілом як власністю, але може бути власністю для іншого, тобто може бути даний тому як річ. То ж "раб" не був соціальною особистістю; будучи рабом - насправді, а не виключно за законом, - він перетворювався на дещо дане як річ не тільки для інших, але й для самого себе. Водночас раб не був позбавлений власного я, душі, самосвідомості, й це зайвий раз потверджує, що такі властивості не мають нічого спільного з особистістю. Цим пояснюється і те, що заподіяння смерті рабові за тих часів не вважалося за вбивство, достоту як щодо тварини. Знищення речей, ба й навіть живих, -хіба ж то є вбивство? До рабів не було застосовним, скажімо, й покарання через винесення смертного вироку, зважаючи хоча б на те, що покарання передбачає або нанесення пошкоджень, або конфіскацію майна, тобто передбачає існування, незалежне від речей, що становлять це майно. Раб може бути об'єктом "піклування" та всілякого благодіяння. Але його не можна "любити" - можна тільки діставати від нього насолоду, задоволення, користуватися ним. Раб не може також "слухатися", "обіцяти", "присягатися" тощо. Не може слухатися, адже (як зауважує Арістотель) "його воля перебуває в господареві"; господар являє собою особу, котрій належить і тіло раба, і його я. Він не може обіцяти (тобто здійснювати акт, що становить самі засади будь-якої угоди), оскільки безособовій людині не може бути властивою принципово незалежна від її тілесного стану неперервність між болінням та уможливленням дії, тобто послідовність у здійсненні волі. Бо ж обіцянка -це аж ніяк не "штучний, - згідно з точкою зору психологізму, зокрема, з поглядами Юма,-акт, що грунтується на угоді й може мати виключно один зміст: "Я додержуватимуся цього тою мірою, якою й ти, зі свого боку, додержуватимешся цього" (і навпаки)", - буцімто сам цей акт є грунтованим на угоді (а не на послідовному здійсненні волі); ні, це природний акт, що в ньому особистість покладає в актуальному акті воління певний смисл як такий, що має бути "реалізований" (а не такий, що його "уявляють собі", "визначають" чи "декларують" як здійснюваний або бажаний у майбутньому); це діяння, іманентне реалізації і водночас через неї дане як майбутнє. Але уможливлення цього передбачає, щоб переживання самої можливості здійснення бажаного було незалежним від можливого досвіду тіла й у такий спосіб забезпечувало можливість неперервності між болінням 1 його здійсненням. Проте в раба має бути відсутнє переживання такої можливості діяння. Таким чином, не сама установа рабства була тією інституцією, що зумовлювала пригноблення особистості або перетворення особистості на власність, а навпаки: саме оскільки раб постає для себе або для інших не як особистість, а тільки як людина, я, психічний суб'єкт тощо, тобто поводиться власне як "річ", остільки його й дозволено вбивати, продавати й т.ін. Кріпака ж, на відміну від цього, вже вважали за особистість, що обмежувало право власності лише його тілом.
Відомо також, що й жінці довелося тривалий час виборювати визнання її як особистості, й усі означені суттєві зв'язки дістають вияв у самій історії цієї боротьби. Ми можемо чітко виокремити в ній певні фази. Скажімо, існує безперечний зв'язок між моногамією і визнанням особис-тісної природи жінки. Якщо в Туреччині, наприклад панує полігамія, то ця інституція перебуває у необхідномузв'язку зі вченням Корану, за яким жінка позбавлена "душі", що, певне, означає тут позбавленість "особистості"; християнська ж культура, на противагу цьому визнає за жінкою релігійну особистісну природу, адже в особі Богоматері жінку було віднесено до ангелів (тобто суто конечних особистостей, їогтаезерагаіае. мовою схоластики). Отже, жінка може бути "святою", проте в мусульманському
Loading...

 
 

Цікаве