WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Історико-культурний зміст Постмодернізму - Реферат

Історико-культурний зміст Постмодернізму - Реферат


Реферат на тему:
Історико-культурний зміст Постмодернізму
Отже, три названих філософи незалежно один від одного одностайні в тому, що в Європі сформувалася нова популяція людей, впевнених у можливості будувати свої культури без опори на традицію, відмова від якої почалася задовго до нашого віку. Епоха Нового часу породила людей, що відмовилися від Бога, що і зафіксував Ф. Ніцше в своєму знаменитому афоризмі "Бог помер". М. Хайдеггер згодом не погодиться з таким твердженням: Бог не вмер. Він сховався від людей, і вони самі не зможуть тепер знайти до нього дороги. Пустельність і незатишність світу без Бога-опори була на певний час закамуфльована вірою в могутність розуму. XX століття оголосило йому "хрестовий похід". Так, поступово, європейське людство спочатку відмовилося слідувати античній традиції, що бере початок від Парменіда, згідно якої людина мала опору в об'єктивному Абсолюті, тотожному Логосові, космічному Розумові, а потім, поставивши на місце Бога людський розум і віру в нього, відмовилося і від нього. "Наше учнівство в греків скінчилися: греки не класики, - так оцінив цю ситуацію Ортега, - вони просто архаїчні - архаїчні і звичайно ж... завжди прекрасні. Цим вони особливо цікаві для нас. Вони перестають бути нашими педагогами і стають нашими друзями. Давайте станемо розмовляти з ними, станемо розходитися з ними в самому основному".
Основне - це проблеми буття, субстанції, розуму. Обговоримо питання, пов'язані зі зміною відношення до розуму. В культурі Нового часу можна виділити два способи його розгляду: перший виходить з визнання його як основи людської життєдіяльності: розумові приписуються законодавчі функції, що і визначає специфіку культури модерну в Новий час. Другий спосіб відношення до нього прямо протилежний: законодавчому розумові перестають довіряти, його критикують. Простір культури, в якому розгорнулася критика розуму, і є простір постмодерну.
Постмодерністські претензії до розуму проявилися насамперед у філософії постмодерну, що відмовилася від послуг законодавчого розуму на користь розуму інтерпретативного. Законодавчий розум знайшов свої права в Європі ще в XVII ст. (Декарт, Бекон і ін.). Свою переможну ходу він почав з пошуків основ пізнавальної діяльності, що гарантують відкриття істини, незалежної від соціальних і культурних впливів. Законодавчий розум базувався на припущенні існування якогось стійкого загального змісту, не виведеного з емпіричного, кінцевого буття світу речей, і розробив метод його збагнення, названий науковим, а після Гегеля і Маркса "науковий" стало синонімом "діалектичний". Диктуючи умови пошуку істини, законодавчий розум вимагав визнавати істинним тільки те, що відповідало критеріям наукового методу. Розум судив (схвалював або відкидав) все, що відбувається в культурі, обґрунтовуючи це своє право наявністю вічних, незмінних законів мислення. Відмежувавшись від повсякденного мислення, він взяв на себе його критику і виправлення, оголосив, що він покликаний запобігати помилкам в думках і вчинках людей. Очевидно, що піднятися на рівень розумного мислення могли лише деякі люди, і серед них насамперед філософи, що і були визнані в культурі модерну законодавцями людського розуму. Суспільство визнало такий статус філософів як щось саме собою зрозуміле. Авторитет розуму став настільки великим, що йому довірили розробляти проекти майбутнього щасливого влаштування суспільного буття. Законодавчий розум формально відтворив патерналістські відносини, властиві традиційним суспільствам: тільки тепер люди визнавали авторитет не батьків-старійшин, а володарів розуму, допускаючи опіку над собою з їх боку.
Інтелектуали XX ст. винесли законодавчому розумові вирок: він піддався спокусі "уніфікувати істину насильством" (Ріккерт) і по-суті відтворив прийоми церкви і держави. Ж. Дерріда стверджує, що європейський ідеал повного оволодіння істиною має агресивний і сексуально забарвлений характер. Так, ще на зорі виникнення науки, головного дітища законодавчого розуму, Г. Галілей називав експеримент "катуванням єства" і порівнював його з "іспанським чоботом)", який дослідники надягають на "тіло" природи.
Відмова від послуг законодавчого розуму і є головна характеристика культури постмодерна. Законодавча парадигма розуму була замінена інтерпретативною. Відбулися глибокі зміни в стилі і методах інтелектуальної діяльності. Насамперед по-новому стали ставитися і вирішуватися питання істини й обґрунтування знання. Інтерпретативний розум перенаправляв пошук основ звання з трансцендентальної суб'єктивності, якою була захоплена німецька класична філософія, на повсякденну життєву практику. Підстави знання новий розум шукала не в метафізиці, а в комунікації, спілкуванні, діалозі "тут" і "зараз" діючих емпіричних індивідів. Загальним же фоном комунікації, діалогу є, вважали представники інтерпретативного розуму, не пошук наукової істини, що вводить діалог у штучні, спеціально передбачені рамки, а катарсіс невимушеного спілкування, коли люди в процесі діалогу перекидаються версіями, продукують часто "порожні", беззмістовні мовні потоки. Люди спілкуються в діалозі не для одержання істини, а для чогось іншого: вони задовольняють свій інтерес до іншого, зав'язують вузлики взаєморозуміння на дорефлексивному рівні.
Сумнів в універсальності поняття "істина", виробленого законодавчим розумом, почалося ще в герменевтиці, яка болісно шукала відповіді на питання: чи існує істинний зміст текстів, чи можна адекватно зрозуміти їх? Проробивши величезну дослідницьку роботу, герменевтика в особі, наприклад, німецького філософа Ганса Гадамера (робота "Істина і метод", 1960) заявила, що процес розкриття істинного змісту нескінченний. Отже, або його взагалі не існує, або не існує людини, що могла б його відкрити. І в тому, і в іншому випадку класичне розуміння істини руйнується. Той самий текст може бути по-різному витлумачений, і немає критерію виділення кращого, істиннішого тлумачення. Французький філософ Жак Дерріда (нар. 1930) в своїй "філософії деконструкції" (тобто "аналітичного розчленування понять") обгрунтовує думку про те, що будь-яке тлумачення тексту веде не до розкриття змісту, а до розширення тексту, що робить процедуру тлумачення нескінченною. Перед лицем цієї нескінченності втрачає сенс сама ідея "істинного" тлумачення з його правом заперечувати всі альтернативи.
Інтерпретативний розум відмовляється працювати в системі категорій наукового мислення: істина, сутність, закономірність, підстава, причина, об'єктивність тощо, відновлює суверенітет повсякденного мислення, яке нібито менше помиляється, ніж поняттєво-категоріальне. І якщо законодавчий розум вимагав, щоб перед входом у храм філософії і науки мислитель "очищався" від повсякденного досвіду, то інтерпретативний відноситься до нього з повагою, визнаючи його права на провідну роль в житті суспільства. Тема повсякденності стає центральною у феноменологічній соціології. Повсякденність - це донаукова природна установка, актуальне "тут" і "зараз" буттясуб'єкта, що включає весь спектр його особистісних переваг. Суб'єкт, з усім різноманіттям його потреб і інтересів, виявляється вихідним пунктом філософського осмислення соціальних проблем, а феноменологічна філософія відкидає методологію об'єктивізму і логіцизму, тобто наукову методологію. Допускається гетерогенність прийнятої онтології, різні ракурси бачення проблеми, утверджується непереборна множинність поглядів на ту саму реальність. Невизначеність стає головним поняттям онтології і гносеології; в ситуації ж невизначеності в силу вступає імовірність, як міра перетворення можливості в дійсність, що виключає
Loading...

 
 

Цікаве