Кант відкидає утилітарний дух буржуазного суспільства ft існуючу мораль тверезого розрахунку. Він не проти того, щоб моральні дії чинилися заради людини, але реально існуючий у буржуазному суспільстві індивід не здається йому гідним об'єктом морального подвижництва. Служіння людині Кант розуміє як служіння ідеалові людини. А такого ідеалу він не бачить у реальному житті. Чинити морально, відповідно до Канта, означає виказувати повагу "не до життя, а до чогось зовсім іншого, у порівнянні й зіставленні з чим життя з усіма його задоволеннями не має ніякого значення". Кант не вважає буржуазне суспільство абсолютно справедливим. Адже часто чеснота залишається непоміченою або опиняється в незавидному положенні, а порок залишається безкарним і тріумфує.
Кант згоден із просвітителями в тому, що всі вчинки людини в реальному житті підпорядковані суворій необхідності. Вчиненадія є наслідком певних причин. Але коли так, то мораль знову неможлива. Чи можна засуджувати людину за поганий учинок, якщо він був необхідний і не міг бути іншим? Очевидно, не можна. Так само можна розглядати і чесноту. Ми підходимо до вчинків людей схвально або з осудом, виходячи з припущення, що на той момент кожний з них мав свободу вибору й вільний був діяти так або інакше. Але така воля абсолютно виключається законами природного світу.
Існує наука - аксіологія, - яка оперує філософськими категоріями, що є наукою про цінності. Аксіологія розглядає, наприклад, таке питання: була б природа красивою, якби не було людини? Готової однозначної відповіді немає. Абсурдним є гадати, що до появи розумної істоти на землі незайманої природи не було, не існувало того, що тепер ми називаємо прекрасним. Хоча те, що ми називаємо прекрасним, що сприймаємо як колірну гаму, звук, форму й колір, само по собі не містить ніякої краси, а є лише проявом законів природи. Аксіологія вивчає "протиприродне" у моральних цінностях. Адже, скажімо, здійснення крадіжки, з одного боку, є поганим учинком. Але чим він був викликаний? Тим, що людина, яка вчинила злочин, не доодержала того, чого вона так бажала. У цьому випадку із самого початку були порушені інтереси людини, вона була позбавлена можливості володіти й користуватися необхідним їй предметом. Моральна свідомість виносить учинку вердикт - зло. Аксіологія вивчає й інший бік - що послужило причиною, який корисний ефект був досягнутий учинком? Простіше кажучи, природу морального добра й зла в різні історичні епохи розуміли: прихильники гедоністичної й евдемоністичної етики (Демокрит й Епікур), французькі матеріалісти XVIII ст. й англійські утилітаристи XIX ст.
Супротивники ж такого погляду спростовують її не менш логічними запитаннями: а що, коли власник украденого предмета міг отримати з нього більшу користь, ніж людина, яка незаконно привласнила його собі? Або: якщо вчинок тільки задумувався, але вчинити дію людина не змогла через не залежні від неї причини? - адже тут, із погляду моральності, не кажучи вже про спробу, навіть намір є злом. Тут не враховують наслідок. Якщо основним критерієм моралі вважати корисний результат, то, дотримуючись такої логіки, людина повинна чинити як розважливий ділок у тих випадках, коли їй здадуться вигідними інтереси тих, кого вона захищає.
Англійський філософ Джордж Мур, один із засновників аксіології (XXст.), встановив грубу логічну помилку в традиційних міркуваннях гедоністів і евдемоністів. Якщо насолода або щастя є добром, а добро є щастям, то прагнення до добра й щастя - бажання домогтися того, до чого слід прагнути. Виходить логічне коло: основа добра визначається через добро. Цю помилку Мур назвав "натуралістичною"; вона полягала в тому, що цінність розумілася як природна властивість, тоді як насправді вона була визначена через належне. Цінність, робить висновок Мур, є "неприродна" якість, її не можна вивести з усього того, що ми знаємо про закони сущого.
Звідси видно, що Мур у чомусь має рацію: моральне добро й зло не можуть бути пояснені природознавчою наукою. Це завдання науки суспільної. Але і тут Мур не погоджується, тому що всяка наука є "природною" наукою, вона вивчає те, що є. Добро ж, із погляду аксіолога, - явище унікальне, стосується області належного, тому що ніяка наука не може що-небудь сказати про природу моральної цінності й дати підставу для вирішення моральних проблем. Справжнє осмислення добра й оцінка вчинків не піддаються ніяким логічним умовиводам, під них не можна підвести жодних формул.
Моральні цінності мають вагу й оцінюються завдяки своїй рідкісності й винятковим якостям. Якби в усьому світі перемогло добро над злом, то й добро, як таке, незабаром зникло б. Людина вважає піднесеним те, що є винятковим, тому вартість того або іншого вчинку вона оцінює тим вище, чим рідше він відбувається.
Резюмуючи усе вище сказане, що стосується історії етики, зауважимо, що в залежності від того, у чому вбачалася основа моралі, усі наявні в історії етики вчення можна зарахувати до двох типів. Перший включає теорії, що виводять моральні вимоги з наявної дійсності людського буття - "природи людини", природних потреб або прагнень людей, вроджених почуттів або яких-небудь фактів їхнього життя, розглянутих як самоочевидна позаісторична основа моралі. У теоріях іншого типу основою моралі вважається певне безумовне і поза-історичне начало, зовнішнє буття людини, що може розумітися натуралістично або ідеалістично (вище благо, абсолютна ідея, божественний закон тощо).
Моральна цінність має суспільну природу. Природне походження моралі можна прийняти лише в тому розумінні, що в процесі розвитку людського співтовариства природним шляхом формуються