WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Спосіб буття мистецтва - Реферат

Спосіб буття мистецтва - Реферат

воно є мрія, ідеал, воно - свобода. Устами Антоніо, одного з персонажів драми Лесі Українки "У пущі", мовиться про вічну боротьбу життя і мрії, їх незгоду між собою. "А в скутку боротьби - життя минає, а мрія зостається. Се ж то й значить: "Регеаі типсіиз. Паї аг§" ("Життя минає-мистецтво живе") 3.
Життя минає у своїй змінюваності і тимвоно залишається неперервною реальністю буття. Як символ мрії і віри, мистецтво й справді має цю дивовижну властивість утримувати в собі незнищенну цінність, її неминущість. Звичайно, у тому лише разі, якщо його конкретний твір вартий того. Але тут є ще інша принципова обставина - непорушність моральних і духовних підвалин, на яких піднімалось людство, зростало його уявлення про істинність естетичних і художніх критеріїв, за якими могло б оцінюватися мистецтво в цілому і кожен мистецький твір зокрема. Безсмертні фольклорні витвори, що втамовують духовну спрагу, класичні зразки давнього мистецтва уживались в органічній цілісності культури з новими художніми здобутками часу. Однак ця ідилічна картина міняється, як тільки ми ширше глянемо на повноту того, шо відбувається в середині досить складної і суперечливої системи, якою е історичне життя і діяльне буття мистеіп ва. У межах можливого зупинимося хоча б на кількол моментах. Це своєрідна антитеза до сказаного раніше про гармонійність мистецтва минулого і сучасності
Не завжди від вітрів і дощів, палючого сонця, яь говорили великі поети, маючи на увазі, очевидно, більн віддалений час, руйнувалися величні пам'ятники антично го мистецтва, середньовічної культури, а від варварським навал, війн, міжусобиць. Саме таким чином вщент знише но Десятинну церкву у Києві, про яку М. Реріх говорив як про предтечу мистецьких і духовних починань слов'янсь ких народів. Мрія і духовність тут виявились безсилими Але внутрішнє заперечення за своїм єством є також специфічною ознакою мистецтва. У цьому своєрідному відреченні-джерело його прогресу. Боротьба між тим. що є, і тим, що народжується, утвердження нових традицій - ця притаманна мистецтву властивість завжди була з ним. Наприкінці XIII ст. з'явився навіть термін "аг§ поуа"-нове мистецтво. Саме з такою програмною назвою було видано книгу з теорії музики французького композитора Філіппо де Вітрі. З безпрецедентною сміливістю в ній викладено думки про те, що мистецтво, як воно бачиться новим його творцям й ідеологам, повинне позбутися багатьох догматичних канонів і заборон. Якого розголосу й поширення набували ідеї оновлення мистецтва в його більш світській широті, народності і поліфонічності гармонії та яка безкомпромісна полеміка велася з цього приводу, видно з невдовзі виданої (1322 р.) спеціальної булли папи Римського. "Деякі послідовники нової школи,- обурено говориться в буллі,- звертають всю увагу на дотримання часових співвідношень і виконання нових нот, надаючи перевагу вигадуванням нового, а не співанню старого". Далі у цьому документі говориться, що півчі розсікають пісноспів гокетами, прикрашають їх дискантами, у другому і третьому голосах нав'язують простонародні наспіви, заплутують численністю своїх нот "скромні і помірні рухи мелодії грегоріанського хоралу... Півчі завжди в русі, а не в спокої, вони оп'яняють слух, потрібне нам благочестя тоне і посилюється шкідлива розпуста" 4.
Як виявляється, "аре нова" - це не тільки зміна в напрямі подальшого розвитку мистецтва, ознаменування поступу якоїсь визначеної епохи. Це також і сутність буття мистецтва. Адже відомо, що останнє завжди неповторне неповторністю свого творця. Якщо немає в ньому нового, ще до того не існуючого в освітленні художнім променем будь-якого явища, значущого для людства, то й дане творіння лише за аналогією чи інерш'йністю можна віднести до художніх доробок. Але ж це просто нонсенс. Саме мистецтво у своїй наступній появі - новина. Звичайно, є певні школи, стильові або часові спільності. Італійський теоретик мистецтва Джузеппе Мацціні вважав, що усіх поетів можна розділити на тих, хто підсумовує свій час, і тих, хто зустрічає новий, співаючи, як він висловився, "колискову або заупокійну пісню". Якщо погодитися з цими досить умовними відмінностями, то навіть і тоді в кожному випадку має бути щось нове, яскраве своєю неповторністю, бо, за тією ж логікою Д. Мацціні, саме такі могутні у мистецтві постаті (він був їхнім сучасником), як Байрон і Гете, підбили підсумок5.
На порозі нової доби народжуються і нові фарби світосприймання, нові інтонації поетичного голосу і думки, нові драми перехідності і змін, що неодмінно проходять через долі і психологію особистостей. Властивість мистецтва залишатись у новому світобаченні не порушується від того, звернений його погляд до історії минулого, чи воно дістає футуристичне спрямування. Майбутнє прозоріше бачиться через пройдені суспільством віки, до того ж осмислюється щоразу своєрідно. То ж не дивно, що вся історія художнього самовідображення й естетичної самосвідомості - незмінне освоєння та утвердження нового, що не вкладається в існуючий стандарт.
Якщо так гармонійно вживаються в одній і тій же епосі класичне та нове мистецтво, то для цього є вагомі підстави. Загадковість і водночас розгадка такого феномена полягає в тому, що приходять в мистецтво художні генії, які здатні охопити суттєве не лише для окремих миттєвостей історії, а й для дальніх перспектив як у засобі художньої довершеності, так і у неперехідних цінностях людського духу.
Поряд з усвідомленням необхідності нового в мистецтві, а також відчуттям потреби життєдіяння в ньому завжди і нерозривно було присутнє поняття сумніву. Отже, нове утверджувало себе в мистецтві через критичність і скептицизм. Якщо зняти крайнощі заперечення та недовіри до того, що, можливо, ще так недавно користувалось авторитетом всезагального визнання і поклоніння, і якщо поставитися з розумінням соціальної психології до сприймання й інших речей, а не тільки мистецтва, то за основним змістом естетичного скептицизму багато чого залишиться евристичне виправданим. Відносити це явище на рахунок кризи надто однобічно. Справді, з часу виникнення в еліністичній філософії напряму, започаткованого Пірроном з Еліди (бл. 360-270 рр. до н. е.), напряму, який сповідував повне неприйняття мистецтва як такого, що "проти риторів", "проти музикантів" тощо, скептицизм проявляв себе з найнесподіванішого боку. Він не лише сприяв руйнуванню здавалося б недоторканного, а й відкривав за собою простір для оновлення та самокритичного до себе ставлення і самої ж культури. Франсуа Ларошфуко у знаменитих "Максимах" (1665 р.) і Мішель Мон-тень в "Дослідах" (1588 р.) та інших творах блискуче розвинули стиль скептицизму в дотепності, афористичності
Loading...

 
 

Цікаве