WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Принцип антиномічності побудови и аналізу художнього образу. художня умовність - Реферат

Принцип антиномічності побудови и аналізу художнього образу. художня умовність - Реферат

мірою самбув новатором.
У складній структурі утворення художнього образу рівні співвідношення ідеалізовано-типового і конкретно-індивідуального різні. І прояв їх неоднаковий. Як і в мистецтві етруської, давньої африканської цивілізацій, у символах і масках Китаю та інших східних народів, у нашій вітчизняній язичницькій культурі залишились ще нерозпізнаними символи ритуального призначення, які неодмінно несли в собі знаково-установлену інформацію. Умовна типовість (зрозумілість для кожного), обов'язковість закладеного смислу наповнювались своєрідним ритуально-мистецьким продовженням конкретного змісту. Візьмемо хоча б один приклад, посилаючись на дослідження відомого знавця африканського мистецтва В. Ми-риманова. Він дає пояснення сутності так званої пластичної ідеограми, яка лежить в основі творів мистецтва дописемної і особливо передписемної епох. Саме завдяки цій якості, як стверджує В. Мириманов, первинне ї традиційне мистецтва могли успішно виконувати різні соціальні функції 18. Ритуальні маски, статуетки, наскельні рисунки та інші зображувальні форми і художні вироби, які використовувалися при звершенні обрядів посвячення, так само як і ігри, танці, театралізовані дійства є одним із зв'язків поколінь, передачею культурних надбань. "Символічний характер традиційного мистецтва,- розвиває далі свою думку В. Мириманов,- його умовна зображувальна мова, ідеопластичні форми покликані виражати складні ідеї і поняття, які не можуть бути переданими методом безпосереднього натуралістичного відтворення" 19. Форма пластичної ідеограми може бути різною за ступенем складності, але в кожному випадку звернення до геометричних фігур, позначок окремими лініями наповнюється для посвячених більш чи менш конкретним смисловим значенням. Іншими словами, в цих ритуалах, як і в типах-масках, що були досить розповсюдженими у стародавньому мистецтві різних народів і збереглися певним чином до нашого часу, апріорність знання співіснувала з конкретною емоційністю переживання значень і смислів образу.
Важливою є і така обставина: за будь-яких умов віддалення ідеограм, символів-масок, орнаментальних зображень, в яких узагальненість (типізованість) може бути доведеною до вершин умовності й абстрагування від прототипу, неодмінно повинна замкнутись (хай навіть опосередковано, у складній "асоціації ідей") певна спадковість. Віддаленість від первинного образу реального уявлюваного світу - не є відірваністю від нього. Інакше то вже був би штучний, неживий знак, що нерідко й трапляється у псевдоміфології та імітації фольклору.
Мають свою типізацію казкові сюжети, а також уосіб-лення з підкресленою повторюваністю, алегоричністю, гіперболізмом, міграційністю. Типове, що є згустком характерного і найбільш значимого, яке належить до цілого класу явищ і виражає собою родову якість, відрізняється від типологізму-одноманітності. Типове - саморегулююча система власних підструктур індивідуального і особливого. Якщо дослідник, звертаючись, наприклад, до самобутньої національної вираженості твору, намагається знівелювати особливе, індивідуальне і неповторне, втискуючи цей твір в певну типологію лише загального, то тим самим він не підносить, а принижує значення мистецтва.
Важливо підкреслити, що саме в єдності типізації, узагальнень і конкретності образу проявляється рівень мистецького хисту та рівень художності. По-своєму осмислене досягнення художніх відкриттів та органічне втілення їх у створених образах відрізняє справжнє мистецтво від імітаторства за принципом схожості.
Жан Франсуа Мілле - один із небагатьох художників минулої епохи, хто з таким співчуттям до "тягот життя людського", схоплюючи кожну фігуру у вирі повсякденної праці, розповів у своїх картинах "Сіяч", "Збирачі колосків", "Людина з мотикою" про людське благородство, мораль, чистоту помислів сільського трудівника. Для Мілле вся художня "програма - це праця". Розвиваючи думку самого художника, Ромен Роллан писав, що саме в тому, щоб показати "усі муки праці" і водночас "усю поезію та красу цих суворих зусиль", і полягає завдання, яке ставив перед собою Мілле в своєму мистецтві20 Досить багато і поетично писалося про творчість цього художника, який зумів самий образ праці піднести до художніх і філософських узагальнень, досягти того стильового забарвлення і підтексту, завдяки якому природності пози чи дії надавались величавість, заглибленість у вікову мудрість і сенс людських діянь. У картинах Мілле вбачали мотиви епічності поезії, велич Біблії, античності, мікеланджеловської сили узагальнення. "Деякі з цих коренастих селян,- говорив Т. Готьє, один із сучасників художника, про картину "Обід женців", виставлену в 1853 р.,- чимось схожі з флорентійцями, постави, надані їм художником, нагадують постави мікеланджелов-ських статуй, вони дишуть величчю працівників, що живуть одним життям з природою". За словами Р. Роллана, "в календарі Мілле немає ніяких свят, це - євангеліє праці і домашнього життя"21.
Вся історія світового мистецтва про працю зберігає естетичну вартість і нетлінність тих творів, в яких глибоко розкрито поезію і драму людську (міфологічна Сизіфова праця) в морально-філософському відображенні єдності двох начал - творящої сили і таїни людської природи.
Типізація й індивідуалізація у мистецтві хоч і відбивають особливості творчого методу митця, проте вони не позбавлені і певної спонтанності, невимушеності творення художнього образу. Це означає, що йдеться не про якусь штучність, силуваність, бо і типове, і індивідуальне ніби виходять одне з одного, а не розділені на певні пропорції. На цьому варто наголосити, тому що вже не раз робилися спроби дати наукове обгрунтування чи провести експеримент, аби досягти ідеалу найбільш узвичаєного, знайти "золоту середину". Канон - це також своєрідна концепція осягнення певних схожостей, абсолютів, гармонії точних вимірів, знання найбільш досконального. Так, теоретик мистецтва і скульптор стародавньої Греції Поліклет ще у V ст. до н. е. створював власні зразки і написав спеціальний трактат "Канон" (правило, норма) з метою встановлення ідеальних пропорцій людської постаті. В архітектурі також існували канони і правила, де визнавалася типологізація, закон співмірної доцільності - "Десять книг про зодчество" Леона-Батіста Альберті та "Чотири книги про архітектуру" Андреа Палладіо. Досить характерні міркування щодо пошуку абсолюту прекрасного висловив Альбрехт Дюрер. Звертаючись до своїх учнів, він твердив: "Також тобі необхідно буде написати з натури багатьох людей і взяти в кожного з них найкрасивіше і виміряти це і з'єднати в одній фігурі" 22. Цікаво, що сам автор цих слів у власній художній практиці не в усьому дотримувався вимог свого ж правила. Та й, зрештою, навряд чи можливо у такий спосіб досягти живої органічності. Типове досягається через пошук того одиничного й особливого, яке стає достатньою мірою і репрезентативним.
Звичайно, включається багато тих рис і відмінностей, які у своїй "ансамбливості" (термін угорського дослідника Д.
Loading...

 
 

Цікаве