WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Метод соціалістичного реалізму: історія і теорія - Реферат

Метод соціалістичного реалізму: історія і теорія - Реферат

будувати пролетарське мистецтво наших днів"8. Основою твору мусить бути не. людина, не її характер, вважали літфронтівці, а "будівництво": на місці індивідуального героя у пролетарському мистецтві має стояти клас-будівник.
По-своєму інтерпретуючи характер класовості в мистецтві, літфронтівці вели боротьбу проти прихильників концепції "живої людини", спрощували, вульгаризували характер відображення дійсності новим мистецтвом. Такою ж однобокою була концепція людини й у прихильників об'єднання "Ліф" ("Лівий фронт"). Нову людину вони уявляли як особу "раціональну", як "стандартизованого активіста". Людина, на думку лівфронтівців, важлива не сама по собі, а як "функція справи". Отже, і завдання літератури полягає в тому, щоб "давати не людей, а їхню справу, цікавитися не людьми, а справами". Думка М. Горького про те, що "людина - це звучить гордо", розцінювалася як псевдоромантизм.
Так, у літературній критиці кінця 20- початку 30-х років виявилося звуження гуманістичних критеріїв художньої творчості. Пошук подальшої долі розвитку соціалістичного мистецтва був і у теоретичному, і в практичному відношеннях складним процесом. Нове народжувалося у боротьбі зі старим, руйнувалися принципи спадковості в художній практиці, адже мистецтво минулого не вкладалося у виміри пролетарської класовості і соціальності. Слід врахувати і те, що у зазначений період марксизм-ленінізм ще не використовувався повною мірою як методологічна основа осмислення проблем мистецтва взагалі і проблем творчого методу зокрема. При всіх перебільшеннях, "перегинаннях", а нерідко й наївності теоретичні пошуки зазначеного періоду були виявом безпосередніх, щирих переконань людей, які щойно починали осмислювати нове мистецтво нової соціалістичної доби.
Початок ідеологізації, політизації мистецтва пов'язаний з 30-и роками, з практичним втіленням у життя ідеї партійного керівництва. Негативну роль щодо вироблення теоретичної концепції соціалістичного мистецтва відіграли у ці роки М. Бухарін і А. Луначарський.
Серед естетико-мистецтвознавчих ідей М. І. Бухаріна (1888-1938 рр.) особливе місце займала ідея "стилю епохи", "великого стилю", який повинен був відповідати масштабам соціалістичної доби. На думку Бухаріна, стиль - це не тільки зовнішня форма, а й зміст, адже в історії стилів, по суті, втілюється історія життєвих систем. Він писав: "Велика різноманітність рас, народів, племен, піднятих революцією на нові культурні висоти, висуває на перший план відповідні проблеми (етнографія, історія господарчих форм, лінгвістика тощо). Зростання нової культури висуває все нові проблеми науки, мистецтва і філософії. Нова епоха створює свій культурний стиль" 9.
Якби ідея "стилю епохи", "культурного стилю" існувала в естетиці М. Бухаріна лише як об'єкт теоретичного інтересу, то це вимагало б аналізу з точки зору естетико-культурологічного підходу. Але ж у Бухаріна ця ідея набула ролі критерію цінності творчості, й усі твори, які суперечили ідеї "стилю епохи", викликали у Бухаріна різкий протест. Нерідко, як це було з аналізом творчості С. Єсеніна, цей протест висловлювався брутально і нетактовно. М. Бухарін зовсім категоричний у запереченні творчості поета, яку він сприймав як суміш з "жеребців", "ікон", "грудистих баб", "сук", "берізок" та "господа бога" 10.
Захищаючи "культурний стиль" нової епохи, М. Бухарін демонстрував відверту прямолінійність, декларативність, підміну науково-теоретичного аналізу політичними гаслами. Так, оцінюючи внесек В. Леніна і теорії ленінізму у здійснення культурної революції, М. Бухарін оптимістично обіцяв: "...Ми створюємо і створимо таку цивілізацію, перед якою капіталістична цивілізація буде виглядати так, як виглядає "собачий вальс" перед "Героїчними симфоніями" Бетховена" ".
Трагічна доля М. Бухаріна - репресованого і розстріляного в 1938 р.- привела до того, що його філософську й естетико-мистецтвознавчу спадщину лише сьогодні починають вивчати, аналізувати, оцінювати. Та цілком очевидно одне: саме він, М. Бухарін, насаджував у 30-і роки ту жорстку, категоричну, прямолінійну форму оцінок мистецтва, творчості конкретних митців, яка пізніше закріпилась у практиці партійного керівництва мистецтвом і привела до таких трагічних явищ, як сталінські репресії у середовищі художньої інтелігенції, як критика А. Жда-новим творчості Г. Ахматової і М. Зощенка або кампанія цькування Б. Пастернака, санкціонована М. Хрущовим.
Досить суперечливою була позиція А. В. Луначарсь-кого (1875-1933 рр.). Широко освічена людина, він і у філософії, і в літературній критиці, й в естетиці був постаттю неординарною. Значну увагу приділяв проблемам теорії й історії світової культури і мистецтва, був автором популярних тоді п'єс "Фауст і місто" (1918 р.), "Олівер Кромвель" (1920 р.), "Звільнений Дон-Кіхот" (1922 р.) та ін. Як перший після революції нарком освіти, багато зробив для пропаганди культури, розвитку шкіл, популяризації вітчизняної і європейської класики, намагався встановити активні творчі зв'язки з'художньою інтелігенцією Європи. Водночас саме А. Луначарський гостро критикував творчу поліфонічність 20-х років, активно виступав за послідовну ідеологізацію художньої творчості. Надрукована у 1932 р. його стаття "Ленін і літературознавство" збіглася з постановою ЦК ВКП (б) "Про перебудову літературно-художніх організацій", на основі якої було ліквідовано численні літературно-художні об'єднання і створено єдину Спілку радянських письменників.
Складні і суперечливі процеси почалися в радянському мистецтві вже з середини 20-х років. Значна частина митців, зітхнувшись з нерозумінням їхніх творчих пошуків і політичною протидією, змушена була залишити країну. Інші митці, не маючи змоги оприлюднювати свої твори, переживали стан моральної смерті. У 30-і роки складні художні твори, які вимагали аналізу й осмислення, ставали об'єктом осудження, безтактної і грубої критики. Досить хоча б згадати фейлетон Д. Бедного "Філософ", написаний з приводу фільму О. П. Довженка "Земля", нищівну критику і закриття Камерного театру Таїрова, колектив якого здійснив першу постановку п'єси В. Ви-шневського "Оптимістична трагедія", трагічні самогубства С. Єсеніна, В.Маяковського, М. Хвильового...
Хвиля тяжких репресій в Україні торкнулась, по суті, усіх сфер національної художньої культури. Трагічна доля М. Зерова, який очолював групу київських "неокласиків", засудження за "буржуазний націоналізм" М. Бой-чука, М. Куліша, Л. Курбаса, проголошення ворогом соціалістичного мистецтва "ВАПЛІТЕ" (Вільна академія пролетарської літератури), яку очолював М. Хвильовий, десятиліття заборони творчості видатного українського письменника В. Винниченка... Це лише окремі постаті з величезного списку тих, які згодом діставали смертельний вирок в страшному сталінському ярлику "ворог народу".
У 1934 р. відбувся Перший всесоюзний з'їзд радянських письменників, який зосередив основну увагу на питаннях соціалістичного реалізму, тобто методу "глибоко правдивого", "конкретно-історичного" зображення дійсності в її "революційному розвитку". Певний досвід розвитку нового мистецтва вже був, більш-менш чітко окреслилися його риси і принципи, художньо-естетична спрямованість.
Термін "соціалістичний реалізм" з'явився в 1932 р. Його появі передували теоретичні дискусії, в межах яких теоретики і практики мистецтва намагалися знайти поняття, найбільш адекватне новій "ролі і якості мистецтва доби соціалізму". А. Луначарський, наприклад, вважав, що складається мистецтво "соціального реалізму". О. Толстой наполягав на понятті "монументальний реалізм", В. Маяковський - "тенденційний", М. Хвильовий вводив термін "революційний романтизм", а В. Поліщук - "конструктивний динамізм". Тоді ж у літературі зустрічалися й поняття "революційний реалізм", "романтичний реалізм", "діалектичний реалізм",
Loading...

 
 

Цікаве