WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Методологічні основи аналізу мистецтва - Реферат

Методологічні основи аналізу мистецтва - Реферат

становить винятку у цьому відношенні й естетика, яка спочатку внутрішньо, а з часом і в своєму термінологічному визначенні еволюціонувала до рівня системо-творчої філософської дисципліни, здатної акумулювати в собі різні методи і підходи в аналізі будь-яких проявів, що характеризують специфіку мистецтва. Виростаючи з досвіду художньої практики і конкретності знань про ті чи інші аспекти у висвітленні мистецтва, естетика бере ідеалізований, вірніше абстраговано узагальнений їхній варіант в категоріях, законах і проблематиці. Механізм цього з'єднання складний, нерідко суперечливий і має тенденцію до методологічної еклектичності.
Важливо відзначити, що поза знанням загальних законів мистецтва, його сутнісних основ, концептуальних змін, якими характеризується мистецтво у своєму історичному розвитку, неможливо дати пояснення частковостям, усій тій сумі правил і художніх засобів, які складалися в своєрідну поетику, що відрізнялася своїми особливостями в кожному виді мистецтва.
Поняття поетика в перекладі з грецької означає "мистецтво поетичне". Своєрідний синкретизм цього поняття проявився вже в тому, як воно було висвітлено у відомих працях Аристотеля "Про поетичне мистецтво" та Горація "Про поетичне мистецтво або Послання Пізонам", де за визначенням художньо-поетичних правил, передусім у літературних жанрах, чітко проглядалося тяжіння до філософських узагальнень. Поступово поетика набувала нормативного характеру щодо художньої форми. За період Середньовіччя та епохи Відродження створено велику кількість аналогічних з літературною поетикою описувань того, яким має бути образотворче мистецтво, архітектура, живопис, ремісництво; музика включалася до числа математичних наук. Частина правил набувала прерогатив закону і канонічності. Особливо це стало властивим для іконопису, культової музики, для графічного переписування богословської літератури, літописання. Якщо врахувати, що узагальнення знань про мистецтво перейшло до філософії, а також сформувався історико-теоретичний принцип вивчення мистецтва, що особливо знайшло своє відображення в праці І. Вінкельмана "Історія мистецтва давнини", у вченні Гегеля про "історичні форми мистецтва", у зіставленнях давньої і новітньої літератур - "наївність і сентиментальність" у художніх витворах Ф. Шіллера, то стане очевидним, що сам принцип нормативності дещо відтісняється більшою гнучкістю теорії, терпимістю до пошуку багатства жанрів і форм, стильової виразності. Проте, як відомо, класицистична естетика лишалася типово каноністичною ("Поетика" Скалігера, "Поетичне мистецтво" Буало, декартівські раціоналістичні вимоги в його "Компендіумі"). І в наступні сторіччя поетика все ж не позбавляла себе прерогативи займатися правилами літературних форм і жанрів, стилістики, теорії композиції і побудови сюжету в художньо-поетичному слові. Наповнення новим змістом і самого поняття поетика, зближення його із загальною теорією мистецтва стало очевиднішим завдяки глибоким академічним дослідженням естетики і філософії словесності відомих вчених О. Потебні, В. Жирмунського, М. Храпченка, В. Виноградова. А працею О. Веселовського "Історична поетика" визначилося й узагальнилося нове її спрямування.
Поетика входить у загальну структуру мистецтвознавства за окремими видами художньої творчості, наповнюючи розуміння понять конкретним змістом професіонального: темпоральність і звучання, висота тону в музиці, пропорція, колорит, візуальна виразність, живописність в образотворчому мистецтві, сценічність, гра актора, режисерська експлікація в мистецтві театру тощо. Говорячи про "поетику кіно", "поетику роману", маємо на увазі усю гаму засобів, які не лише відбивають особливості того чи іншого напряму, стильові властивості твору, а й вказують на природу художності. Тому в поетиці ми не повинні вбачати лише абстрактний технологізм форми:
Найдосконаліше знання її не може замінити неповторність індивідуальності таланту, манери його саморозкриття. Поетика - це першоелемент мистецтва, естетика - його метатеорія. Спільність між ними сутнісна і означає, що як в першому, так і в другому випадку на різних рівнях узагальненості береться до уваги саме те, що стало певним модусом, законом і нормою, підтвердженими художнім досвідом. Мистецтвознавство в його конкретно аналітичному, інформативному і навіть пояснювальному (інтерпретаційному) значенні звернене до безпосередніх явищ художнього життя суспільства, застосовуючи набутий досвід поетики і естетичної методології.
Поетика є своєрідною азбукою знань усіх можливих засобів художньої мови, відкритих не в якийсь один час, а за довгі віки й тисячоліття (розуміння перспективи було відкриттям ренесансного живопису, з іменем Баха пов'язана ціла епоха нового розуміння музичної естетики і т. ін.). А отже, поетика акумулює в собі також різного роду теорії: теорію композиції, теорію стилів, теорію літератури, теорію драми тощо. Але ж утворилося мистецтвознавство й іншого типу, з внутрішньо притаманною йому властивістю всезагальності. Тенденція до порівняння і зіставлення між собою всіх видів мистецтва, поділу його на роди і види (Аристотель, Горацій, Альберті, Леонардо да Вінчі, Лессінг, Бєлінський) - це вже та проблема, яка могла вирішуватися на більш загальному філософському рівні. Зведення витончених мистецтв до одного принципу фактично й стало ідеєю всезагальності сутнісних основ розуміння мистецтва, пошуками і підняттям об'єднуючого над розчленованим теоретизуванням. Філософія мистецтва і всезагальна його теорія замкнулись. Саме тому так органічно і природно стверджувала себе естетика як метатеорія мистецтва.
Характерно, що коли в естетиці напротивагу апріорис-тичним філософським захопленням виникла небезпека позитивістського (природличо-біологізаторського) редукціо-нізму й утвердження принципу "елементарної естетики", "естетики знизу" (Г. Фехнер, Г. Спенсер, Г. Аллеи, I. Тен та ін.), то навіть тоді їм протистояла саме всезагальна теорія мистецтва.
Дослідники історії європейської естетики відзначають, що якраз на рубежі переходу від XIX до XX ст. виникла іпо-новому сформульована проблема "естетики і всеза-гального мистецтвознавства". В "Лекціях з історії естетики" слушно зауважується, що "ми маємо справу з настанням нового етапу в розвитку самосвідомості естетичної науки: якщо в середині XVIII ст. вона була визнана необхідним і органічним розділом філософії, якщо в середині XIX ст. позитивістський бунт проти "естетики зверху" відбив прагнення вирвати естетику зі сфери філософської умоглядності і зв'язати її з емпіричними дослідженнями в тій чи іншій конкретній галузі знання, то тепер, на початку XX ст., "...знову виникає проблема теоретичного статусу предмета і методу естетичної науки".
Навряд чи можна заперечувати те, що мистецтвознавство лише тоді зможе виконувати своє пряме призначення, якщо матиме місце високий професіоналізм у кожній галузі знань про особливості художнього як такого, до того ж починаючи від найнижчої ланки - поетики і художньо-критичного розгляду твору мистецтва і завершуючи узагальнюючими дослідженнями художнього процесу епохи. Історія і теорія мистецтва XX ст. поставлені перед необхідністю дати пояснення новим явищам і тенденціям усієї мистецької практики. Зокрема відходженню, а багато в чому й відчуженню від класичних традицій в пошуках нових форм самовираження митця, засобів творення нової естетики світобачення. Узвичаєні теоретичні постулати виявилися неспроможними дати пояснення, та й взагалі встигати за практикою художніх експериментів щодо розпізнання істини в мистецтві. Саме в цій ситуації став досить помітним тип зв'язку мистецтвознавства зі світоглядністю філософської естетики, передусім включення в естетику тих неспецифічних дисциплін, які сприяють поглибленню знань про мистецтво в різних профілях діяльності.
У мистецтвознавстві функція естетики в найширшому контексті ділиться на частини. До першої належить, як уже відзначалося, здатність естетики бути метатеорією мистецтва,
Loading...

 
 

Цікаве