WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Моральні виміри спілкування - Реферат

Моральні виміри спілкування - Реферат

в російській поезії він вважає рядки А. А. Фета:
В моей руке Твоя рука.
какое чудо!
Втілена поетом чудесна й благодатна обраність, на якій Грунтується любов, не може бути заміненою нічим. Добрі наміри, приязні стосунки інколи ведуть до любові, навіюють її, проте заступити її по суті не здатні й вони. Навіть із найшляхетніших міркувань неможливо зобов 'язати людину любити - хоча, що дуже важливо, любов породжує власні обов'язки й власну відповідальність. За словами А. де Сент-Екзюпері, ми відповідаємо за тих, кого приручили; за тих, кого полюбили, - також. Вище вже наводилася думка про любов як відповідальність Я за Ти; прикро, жахливо, коли любов забуває про цю внутрішньо притаманну їй відповідальність, від цього терплять найближчі, найрідніші для нас істоти, наші кохані й діти.
І все ж любов як така нікому не може бути поставленою в обов'язок, не може бути предметом морального примусу. Не рахується вона і з вимогами елементарної справедливості: якщо вже людину люблять, то найчастіше не за те, що вона є доброю, морально досконалою, і вже зовсім не тому, що їй ця любов буцімто потрібна більше, ніж комусь іншому поруч із нею.
Ця невимушеність, некерованість, "беззаконність" справжньої любові неминуче надає їй ризикованого характеру, робить її справою вельми сумнівною з точки зору прихильників будь-якої офіційної регламентації людського буття, що вбачають у ній виклик. М. О. Бер-дяєв прямо говорив у цьому зв'язку про "нелегальність" любові18. І справді, за самим характером свого виникнення й побутування любов - це змова, змова проти всього пересічного, зовнішнього, нав'язливого, нещирого. Справжню любов неможливо ідеологізувати:
будь-яким узвичаєним стереотипам соціальної чи національної свідомості вона протиставляє внутрішню очевидність присутності обраної істоти, безпосереднє відчуття правдивості свого людинопізнання, що засвідчується самим фактом любовного відповідання сутності Я - сутності Ти.
За давньоруських часів апограф (автор житія того чи іншого святого) міг обґрунтовувати своє право описувати подвижницьке життя свого героя саме великою любов'ю до нього, яка й уможливлює правдиве бачення його святості. Таке твердження суперечить усім настановам об'єктивізму останніх століть, проте з наведених міркувань видно, що певні підстави воно під собою має.
Так, ззовні любов нерідко видається "сліпою", і до певної міри ця її "сліпота" є таки можливою. При цьому, однак, кожна справжня любов неодмінно таїть у собі свою "точку істини", внутрішнє, жодним іншим чином недосяжне знання про лице й душу любимої істоти, а через неї -про світ, що його вона дарує тому, хто любить її. Це знання-переживання, знання-буття утворює позитивний, стверджувальний сенс "любовної змови" як щонайглибшої солідарності свідків і захисників правди один про одного й про світ навкруги. Саме це буття-у-правді зрештою й робить любов по-справжньому вільною, здатною протистояти як побутовим передсудам, так і ідеологічним очікуванням ззовні.
Парадоксальність любові підсилює й те, що навіть усупереч "видимій" людській правоті вона не може не прагнути якимось чином звеличити свій предмет, не потурати його примхам; установити для когось чи чогось тверде, об'єктивно обґрунтоване й справедливе місце у світі передусім якраз і означає його не любити. Вища справедливість любові полягає при цьому в тім, що все, за своєю внутрішньою неповторною правдою гідне її, так чи інакше має право на звеличення у всеосяжній всесвітній гармонії, проте перекласти це право мовою холодного розуму й загальнозначущого здорового глузду є справою важкоздійсненною.
З наведеного стають зрозумілими потенційна трагічність любові, її сутнісний зв'язок з відчуттям трагізму людського буття загалом. Чим вищою, чим більш самовідданою й ентузіастичною є людська любов, тим важче їй укорінитися в цьому світі, тим більшою є ймовірність її трагічного фіналу; загальновідомі свідчення цього дає світове мистецтво, що так часто пов'язує тему любові з темою смерті. Згідно з релігійними уявленнями, трагічного елемента не позбавлена не тільки людська, земна, але навіть і Божественна любов, любов Бога-творця до людей, усього живого. Так, єврейський бог Йахве, такий ревнивий до "обраного народу", після руйнування Єрусалимського Храму, коли єврейське плем'я було розсіяне по світах, приносить, за версією кабалістів, зворушливу присягу, що не ввійде в Єрусалим небесний, аж поки сини Ізраїлю знову не ввійдуть у Єрусалим земний. "Як забуду тебе, Єрусалиме, хай забуде Мене правиця Моя!" - кля-неться при цьому Господь мало не в розпачі. Відповідно ж до основ християнського вчення, Бог-Отець через велику любов до людей віддає на хресну муку свого Сина - Ісуса Христа...
Тим тісніше нитки любові й муки, любові й жертви, любові й смерті сплітаються в людському житті. Проте недоречно було б дорікати за це долі: потенційний трагізм справжньої, високої любові - лише один із симптомів її буттєвої й духовної досконалості. Світ наш узагалі сповнений ризику, конфліктів, проблем, але нерозумно через це відмовлятися жити в ньому. Як жоден інший моральний феномен, любов являє людині повноту її душевної реалізації, повноту смислових і творчих потенцій буття; вона акумулює позитивну моральну енергію, благодатну енергію радості, що допомагає людській особистості витримувати натиск обставин, не зраджувати себе, в будь-яких стосунках лишатися вірною кращим своїм ідеалам і цінностям. Через усе це любові в житті людини, хоч би що провадили щодо цього ханжі, ніколи не буває забагато: питання тільки в тому, чи відповідає той чи інший її прояв справжній її сутності. Й подібно до того як справжня, глибока любов до Батьківщини не має нічого спільного з "ціннісною сліпотою" і холодним презирством щодо інших культур і націй, так само й для міцності родинних стосунків єдино надійною гарантією може бути не заперечення, а утвердження любові: зміцнення і поглиблення з роками (за умови необхідної й серйозної турботи про це) взаємної прихильності чоловіка і жінки одне до одного, до дітей, до свого сімейного вогнища - за збереження відкритості й здатності до співчуття щодо тих, хто оточує дану людськуспільноту.
За давньою традицією, освяченою до того ж іменами великих філософів від Емпедокла до Шеллінга, Ге-геля, Шелера тощо, говорячи про "своє інше" любові, її неминучий категоріальний корелят, звичайно згадують ворожість або ненависть. Викладені міркування підказують, однак, що власне моральної змістовності значно більше можна було б відшукати у співвідно-шенні зовсім іншого гатунку: "любов-співстраждан-ня". Адже хоч би яким звичним для нашого слуху було сполучення любові й ненависті, хоч би якою переконливою видавалася часом неминучість ненависті для реального утвердження любові й добра, - як зв'язок, так і протиставлення цих начал усе ж таки мають здебільшого зовнішній характер. Любов, що вбирає в себе ненависть до своїх ворогів, що "знімає" (за законами гегелівської діалектики) цю ненависть у собі, - далеко не є найдосконалішою, як показує звичайний людський досвід. Існують люди, схильні до любові, й люди, схильні до ненависті,
Loading...

 
 

Цікаве