WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Моральні виміри спілкування - Реферат

Моральні виміри спілкування - Реферат

або ж утворити внаслідок злиття з нею якесь нове нероздільне ціле, але ще й через те, що дане прагнення не вельми узгоджується з внутрішньою природою самого любовного почуття (обставина, що примусила деяких прихильників ідеї злиття врешті-
* Ще давньоримський філософ Лукрецій (близько 99-55 до н. е.) відзначав "марність зусиль" коханців, що прагнуть "у тіло всім тілом проникнути" (Ілісгеїі. ^е гетит паїига. IV, 1110-1111).
решг жорстоко розчаруватися у звичайній "земній любові").
Граничний інтерес, гранична небайдужість до улюбленої істоти, безперечно, любові властиві - в статевому почутті цей інтерес доходить до найінтимніших подробиць існування людини, в духовних різновидах любові - до найтонших, найзаповітніших нюансів внутрішнього досвіду особи, неповторного світу її переживань. І все ж це саме небайдужість іззовні - ми милуємося предметом нашої любові, співпереживаємо йому, намагаємося його осягти, захистити від небезпек, що йому загрожують... Л. Толстой висловив колись думку, що приваблює своєю простотою: "Любити значить жити життям того, кого любиш". Проте точніше, можливо, було б сказати - відповісти власним життям на життя любимої істоти. Або - прийняти цю любиму істоту з усіма її радощами, болями й сподіваннями до свого зрячого серця.
Без діалогізму, міжособовості, смислового напруження стосунків між Я й Ти неможливою є вже статева любов, найбільш "заземлена", найбільш занурена в плотське начало людського буття. Сексуальна насолода передбачає погляд партнера, передбачає наявність межі, що постійно долається і все ж лишається втіленням тріпотливої конечності існування людини, - межі волосся і шкіри, зору і слів, найлагідніших обіймів. Самий феномен ласки, як ми вже бачили, грунтується не на простому злитті з почуттями іншого, а на тілесному контакті, в якому зовнішнє взаємоза-свідчення партнерів стає основою внутрішнього самопочуття кожного з них: таким чином, смиренне служіння Ти свого партнера обертається для суб'єкта розширенням чуттєвої бази його власного Я, аж до відчуття його абсолютної виправданості як трансцендентальної основи й мети свободи іншого - цього самого Ти.
Вже тут, таким чином, розкривається сутнісний зв'язок любові із свободою, з абсолютним вибором людської суб'єктивності. Те, чого ми, по суті, домагаємося в любові, - це не просто тіло коханого, загалом не його плотське чи духовне єство, начебто покликане органічно доповнювати наше, а саме його свобода, його звернений на нас погляд ("коханий є погляд", - зауважує в цьому зв'язку Ж. П. Сартр), його здатність творити з нами й задля нас світ обопільних стосунків, світ ідеального спілкування, яке завдяки зусиллям партнерів саме обґрунтовує себе, саме творить власне буття й оновлює "великий світ" навкруги. За словами того ж французького мислителя, в любові "я виявляюся істотою, функція якої - викликати до існування ліси й води, міста, поля, інших людей, щоб потім вручити їх іншому, хто побудує з них світ"16; так само і я будуватиму цей світ на твердій підставі буття тих, хто любить мене самого.
Тож і справді, в любові ми маємо зрештою певне кінцеве злиття, однак це злиття не є простим поєднанням партнерів у якийсь монологічний - нехай навіть і "містичний", як уявляв собі молодий Бердяєв, - надорганізм. Цілісність породжуваного любов'ю буття базується саме на граничній повноті розгортання стосунків між Я і Ти в усій притаманній їм свободі й відкритості. Ця цілісність не здатна бути нічим іншим, як світом, котрий огортає люблячих, і разом з тим вона залишається окремим буттям у цьому світі - окремою щільно зчепленою молекулою досконалого людського спілкування.
Саме тут, нарешті, ми можемо повніше зрозуміти все значення любові як морального орієнтира спілкування загалом - вона являє той ідеальний стан спілкування, коли воно стає самодостатньою цілістю, що творить власне буття, власний неповторний світ. Зазначений онтологічний і світовий вимір - невід'ємна ознака справжнього високого кохання: не відчувши його унікальність, неможливо осягнути любов у кожному з її конкретних спалахів, від історії Ромео і Джульєт-ти аж до наших часів; і кожного разу, коли щасливі закохані йдуть вулицями рідного міста, гуляють у лісі, читають вірші тощо, вони творять навколо себе свій особливий світ, творять його раз і назавжди (якщо любов загине, цей світ болісною примарою довго, можливо впродовж усього життя, нагадуватиме про себе колишнім коханцям).
Мова в нас досі йшла власне про статеву любов, однак і в інших різновидах любові її специфіка як довершеного спілкування, що буттєво обґрунтовує саме себе, постає із цілковитою очевидністю. Багато кому відоме, зокрема, з власного досвіду благодатне почуття, що огортає людину, яка повертається в батьківський дім, - почуття призабутого, притишеного, але такого рідного світу зворушливого повсякденного піклування, терплячої, всепрощенної батьківської любові.
Як зазначається в літературі, для традиційної української культури загалом показовим є акцентування ролі давнього "материнського права", що зумовлює певну "десексуалізацію" кохання і відносне переважання парадигми материнської (відповідно синівської, дочірньої) любові над статевою . Проникливе зображення такого традиційного ідеального "світу любові" ми знаходимо, наприклад, у хрестоматійних рядках Кобзаря:
...Сім'я вечеря коло хати, Вечірня зіронька встає, Дочка вечерять подає, А мати хоче научати, Так соловейко не дає.
Здатність любові творити власний світ цілком природно веде до інтерпретації її як універсального космічного принципу, що поєднує всі компоненти буття в гармонійне світове ціле. Ми вже згадували таку універ-салізацію любові у філософії Емпедокла; загалом подібне її осмислення нерідко можна зустріти в історії людської думки: так, його поділяли грецькі орфіки (з VI ст. до н. е.) й мудреці давнього Китаю; Арістотель учить про вселенську любов до нерухомого пер-шодвигуна, що знаходиться в центрі світу; стоїк Посі-доній (близько 135-51 до н. е.) розробляє вчення про всесвітню "симпатію" речей і природних стихій, що справило глибокий вплив на європейську думку аж до епохи Ренесансу й Нового часу (Й. В. Гете). Зрештою, наше відчуття краси й величі, що втілені в заключному рядку "Божественної комедії" Данте: "Любов, що рушить Сонце ісвітила", - свідчить про те, що тема цієї космічної світотворчої любові залишається по-людськи зрозумілою і для нас.
Разом з тим хоч яких би космічних обширів і висот сягала любов, неодмінним її джерелом лишається вільне, таємниче, невимушене (ба навіть протилежне будь-якій вимушеності) відношення Я - Ти, незбагненне спонтанний вибір, внутрішній контакт, який мало сказати, що має особистісний характер, але значною мірою саме й творить неповторну людську особистість. Поза безпосередньою зверненістю до даного кон-кретного суб'єкта і саме до нього жодна справжня любов неможлива; позбавлена цього екзистенційного джерела (якщо говорити про Данте -згадаймо в цьому зв'язку постать Беатріче), проповідь "всезагальної" кос-мічної любові здатна переродитися на холодну гедоністичну риторику.
Ю. Олєша якось сказав, що кращими
Loading...

 
 

Цікаве