WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Моральні виміри спілкування - Реферат

Моральні виміри спілкування - Реферат

(контраст між останніми уособлюється платонівським протиставленням Афро-діти-Уранії - "небесної" і Афродіти-Пандемос - "всенародної"). Існують також подружня, батьківська, дочірня або синівська любов, любов до особи, спільноти, ідеї або системи цінностей та ін. У кожного з названих і не названих нами різновидів любові є своя внутрішня логіка, і зачіпають вони людину по-різному.
Цікава типологія любові була зафіксована ще давньогрецькою мовою, де розрізнялися вирази "ерос", "філія", "сторге", "агапе".
"Ерос" - любов-захват, любов-закоханість, стихійна й пристрасна самовіддача заради когось чи чогось, що визнається більш високим і довершеним, ніж її суб'єкт (свого роду "тяжіння вгору", як охарактеризував цей різновид любові М. О. Бердяєв).
"Філія" - любов-приязнь, любов-дружба, що зумовлена як соціальними стосунками, так і особистим вибором людини.
"Сторге" - любов-прихильність, особливо в родинних зв'язках. Нарешті, "агапе" - жертовна й вибачлива любов, що сходить до ближнього, сповнена жалю до нього.
Класичний взірець послідовно продуманої античної філософи любові-еросу становить платонівський діалог "Бенкет". У промові Сократа, що за келихом розведеного за грецьким звичаєм вина переповідає друзям повчання прекрасної жриці Діотими, тут подано цілу ієрархію ("ліствицю", як сказали б пізніше християнські містики) еротичного сходження людської душі, яка під владою любовного ентузіазму неминуче має, за переконанням філософа, підійматися все до більш і більш високих і довершених щаблів буття. Починаючи з ординарної чуттєвої закоханості й естетичного захоплення красою тіла коханого, людина, згідно з ученням, яке викладає тут Сократ, послідовно переходить - якщо тільки вона перебуває на правильному шляху - до любові до прекрасного в тілах загалом, далі їй відкривається краса душі в її безтілесних образних проявах, ще далі на неї чекає краса "прекрасних учень" і знань, нарешті, на вищому етапі еротичного сходження людина пізнає любов до чистої ідеї краси самої по собі (звідси вираз "платонічна любов", котрим і нині позначають найрафінованіші в духовному відношенні й дистанпійовані від безпосередньої сексуальності її прояви).
Підіймаючися таким чином до вищих ступенів бупєвої довершеності, людина внаслідок цього неухильно вдосконалюється й сама, зберігаючи проте аж до найвищих щаблів сходження свій еротичний ентузіазм.
Цікаво зіставити це вчення Платона з концепцією любові, що її розвиває наприкінці античної епохи фундатор неоплатонізму Плотін (205-270 н. е.).
Як і в Платона, плотінівське уявлення про любов має яскраво виражений еротичний характер, однак, за спостереженнями сучасних дослідників, це ерос, якому притаманна скоріше не чоловіча, а жіноча тональність: у ньому відсутня платонівська патетика активного самовдосконалення, ідеального формування, відсутні творчий неспокій і прагнення до дії - натомість багато притишеної, сумовитої містики, терплячого чекання екстазів;
найвищий, за Плотін ом, стан душі - не активне ентузіастичне сходження, а повна пасивність, цілковите й благоговійне розчинення в чистій присутності Блага .
Обом розглянутим різновидам античного еросу протистоїть - або, краще, контрапунктичне співвідноситься з ними християнська концепція любові-агапе - любові смиренної, жертовної, але разом з тим сповненої внутрішніх духовних потенцій; любові, що прагне всім простити й усіх утішити. Саме в такій любові вбачається сутність Бога ("Хто не любить, той Бога не пізнав, бо Бог є любов!" - І їв. 4, 8), саме її заповідує людям Христос: "Люби свого ближнього, як самого себе" (Мт. 22, 39) і ще: "Оце Моя заповідь, - щоб любили один одного ви, як Я вас полюбив! Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх" (їв. 15, 12-13).
Очевидно, що це інша любов, ніж та, про яку писали Платон чи Плотін, тим більше Емпедокл. Не будемо заплющувати очі й на те, що існує також любов Шекспіра і Фрейда, любов поетів і психоаналітиків, і звичайна наша щоденна, грішна й багатолика любов...
Тож чи можна вказати якісь спільні ознаки, які дали б змогу осмислити з єдиних позицій усе це вражаюче розмаїття високого й низького, піднесеного й непристойного, що ми його позначаємо терміном "любов"?
Такі спільні ознаки, звичайно, існують, хоча говорити про них доводиться з граничною обережністю. Любов може бути глибокою або поверховою, пристрасною чи переважно розумовою, спрямованою на кохану, просто ближню людину чи на будь-яку іншу істоту, проте вона завжди утверджує певне буття заради нього самого, в його самоцінності -в противному разі, коли ми, наприклад, культивуємо щось навіть дуже приємне й корисне лише задля його майбутнього споживання, говорити про любов немає підстав.
Сутність любові цим, однак, далеко не вичерпується.
В тільки-но згаданому платонівському діалозі "Бенкет" відтворено красивий і глибокий образ, який справив значний вплив на подальший розвиток світової філософії любові, - образ андрогіна, чоловіко-жінки, що поєднує в собі ознаки обох статей, уособлюючи таким чином ідею людської цілісності. Як сказано в Платона, Зевс покарав андрогінів за їхню гордість, розрубавши кожного вздовж, причому обличчя і статеві органи були розгорнуті в бік розрізу. З тих часів люди шукають свої втрачені половинки; коли ж такі половинки знаходять одна одну - спалахує любов.
Згаданий Символічний образ висвітлює сенс любові загалом як пошуку й віднайдення людиною жаданої цілісності - тілесної, духовної чи тілесно-духовної - цілісності, до котрої вона прагне й котру, проте, як показує їй власний досвід, не може здобути у своєму внутрішньому бутті; таку цілісність може дати тільки сутнісне спілкування з іншим, неповторним, наче спеціально для неї "призначеним" суб'єктом - зі своєю міфологічною "половинкою", якщо йти за легендою про андрогінів. Більше того, подібне невіддільне від людського буття глибинне прагнення до надіндиві-дуальної цілісності легко простежується не лише в статевій любові або інших міжособистісних її різновидах, а й у суто спільнотних формах вияву цього почуття, що прагне зібрати воєдино роз'єднані частки суспільства, церкви або нації.
Проте яку саме цілісність має любов на меті? Чи йдеться, справді, про безпосереднє злиття відокремлених "половинок", частинок у якомусь єдиному супер-організмі?
Слід сказати, що чимало талановитих спроб пояснити природулюбові виходили саме з ідеї такого поєднання - злиття. Показові в цьому відношенні стійкі уявлення про глибинний андрогінізм "нового Адама" - Христа як універсальний взірець любовного єднання людей, що їх ми знаходимо в німецьких містиків Я. Беме, Ф. Баадера, російського філософа М. О. Бердяєва та ін.
Справді, є щось піднесене, надихаюче в образі такого "містичного" злиття, що робить останнє одним з неодмінних ідеалів палкої любові. Проте, як і чимало інших ідеалів, даний ідеал навряд чи можна вважати екзистенційно здійсненним; любов, у якій він займає домінуюче становище, рано чи пізно зазнає поразки. Й не тільки тому, що людині фізично не дано цілком "увійти" в іншу, любиму нею істоту, перейнятися її буттям*
Loading...

 
 

Цікаве