WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Мораль і спільноти - Реферат

Мораль і спільноти - Реферат

засуджувати таких людей за їхній національно-культурний вибір?
Чудовий український поет Василь Симоненко в одному зі своїх віршів писав:
Можна вибирати друзів і дружину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Можна вибрать друга і по духубрата,
Та не можна рідну матір вибирати.
("Лебеді материнства")
Вибір людини у галузі власної національної ідентифікації ніколи не є абсолютно довільним - він спирається на внутрішні потенції самої людської суб'єктивності, на її відчування своїх буггсвих витоків. Людина, зрештою, може обрати тільки саму себе, проте дуже важливо, щоб себе, таку, якою вона є і може бути, вона саме обрала, - у цьому, як показав ще попередник екзистенціалізму датський мислитель С. К'єркегор (1813-1855), і полягає її суб'єктивна автентичність7. Людині не личить бути пасивним речо-подібним об'єктом, зокрема й національність не є 'u суто об'єктною характеристикою. Отже, там, де не обирає вона сама - обирають за неї.
Людина, щоб бути морально повноцінною істотою, має відчувати своє коріння, свою причетність до певного спільнотного буття, повинна піклуватися про своїх ближніх і дбати про продовження традицій, з якими пов'язана осми-сленість власного її існування. Проте національний вимір цих бутгєвих укоріненостей і зв'язків - не єдиний. Існують інші шляхи, інші виміри людської причетності до світу - як інфра-, так і інтернаціональні.
Один з вимірів пов'язаний з уявленням про батьківщину - не з гучною ідеологе-мою ("соціалістична Батьківщина" тощо), а просто з тією обставиною, що в кожної людини є таке місце найбільшої життєвої виразності, такий рідний ландшафт - місто, сільська місцевість або цілий край, - в якому зберігається цілісність її душевного буття, звідки починаються й куди ведуть її життєві стежки. Батьківщина - це і батьківський, дідівський світ, і рідні люди навколо тебе. При цьому, однак, на відміну від поняття "нація", поняття "батьківщина" не має відтінку групового відособлення, групової виключності: адже, не кажучи про все інше, у представників різних націй батьківщина може бути одна.
Немає сумніву, що батьківщина в окресленому и розумінні постає як міст, що сполучає людину з великим світом і його духовністю, дає змогу щиро й цілісно, самим серцем прийнята їх. І якщо для однієї людини в моральному й суб'єктивно-душевному плані важливішою є причетність до певної нації, то для іншої - причетність до батьківщини. Є письменники, філософи, митці, про яких доречніше сказати, що вони "українські", "російські" тощо, а є й такі, про котрих ми скажемо передусім, що вони - "київські". Жодну із цих орієнтацій неможливо вважати ні хибною, ні єдино можливою; поряд з ними існують і інші спіль-нотні, бугтеві, культурні орієнтації людської особистості.
До речі згадати в цьому зв'язку встановлене видатним українським соціологом Ольгертом Бочковським (1884-1939) розрізнення "пасивної" й "активної" національності. Перша - "стихійна і підсвідома", вона задається людині етногенетично, друга - "свідома й організована", формується на основі активного самоусвідомлення індивадів, що складають даний націо-нальний колектив.
Саме так служили українській нації й українській культурі Тарас Шевченко і Леся Українка, Михайло Грушевський і Володимир Винниченко, діячі "розстріляного відродження", Василь Стус - а слідом за ними, в міру власних здібностей і сил, і всі справжні представники української інтелігенції, котрій ніколи не були чужі ні відчуття обов'язку перед народом, ні усвідомлення своєї відповідальності перед ним.
Проте в кожного - свій шлях у житті. І про які б високі цілі не йшлося, забувати про це не можна.
Етика міжнаціональних стосунків
Найзапекліші національні суперечки й конфлікти нерідко виникають на ґрунті елементарного порушення "золотого правила", тобто норми взаємності - коли якась із сторін вважає можливим для себе те, що вважала б неприпустимим відносно себе з боку інших.
Розглядаючи міжнаціональні стосунки як проблему моральну, ми, безсумнівно, маємо запроваджувати в цю сферу й відповідні етичні категорії. В сучасному житті нація безперечно постає як моральна суб'єктивність, що має (точніше, повинна мати) власну гідність, власне відчуття обов'язку й відповідальності, власне сумління; суб'єктивність, що повинна з повагою (коли не з симпатією і співчуттям) ставитися до інших подібних суб'єктивностей, інших націй. Тільки за умови обопільної реалізації всіх цих якостей і конкретних вимог, що з них випливають, ми можемо говорити про задовільний моральний стан міжнаціональних стосунків. Проте далеко не всі зазначені риси набувають у сучасній національній моральній свідомості належного розвитку.
Проаналізуймо в цьому зв'язку поняття національної відповідальності, національної провини.
Отже, про національну провину. Навряд чи навіть у роки застою комусь у нас спало б на думку заперечувати наявність у кожної нації особливого національного характеру. Справа, однак, у тому, що, подібно до людської індивідуальності, будь-яка нація виявляє свою моральну сутність зовсім не косметичним піклуванням про миловидність власної зовнішності, а в актах глибинного вибору, що зачіпають долі інших народів і навіть загальне становище у світі, утверджують в останньому певний порядок цінностей. Природно, що такий вибір і практичні дії, котрі випливають із нього, не завжди виявляються бездоганними, і в досвіді націй нагромаджуються результати непоправних учинків та подій, які утворюють своєрідний реальний базис уявлень про національну провину.
У кожного народу є свої давні й недавні провини; в тривожні хвилини історії ці провини, хочемо ми того чи ні, знову й знову нагадують про себе.
Звичайно, ніхто не мусить відповідати за те, до чого він особисто не причетний. Якщо ж, однак, особа обирає саме національну "траєкторію" руху в полі культури, якщо її національна належність набуває (згадаймо О. Бочковського!) активного характеру, - у міру цього вона тим самим неминуче приймає на себе й моральну відповідальність нації, й усвідомлення її конкретних провин.
Нагайдамо, що після завершення другої світової війни, коли Німеччина лежала не тільки в матеріальних, а й, можна сказати, в духовних руїнах, ця країна пережила великий і цілющий, хоча й болісний, етап національного покаяння. Наче протверезівши, люди з жахом почали переосмислювати фашистський період в історії своєї нації, дедалі ясніше усвідомлюючи його злочинність. Один з духовних лідерів тодішньої Німеччини, філософ-екзистенціаліст К. Ясперс (1883- 1969) публікує в 1946 p. спеціальну працю "Питання про вину", яка одразу ж набуває широкого розголосу. Ще й досі тема національної відповідальності за страхіття гітлерівської епохи не забута в Німеччині; можна стверджувати, що серед духовних чинників блискучого відродження даної країни ця пробуджена свідомість національної відповідальності
Loading...

 
 

Цікаве