WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Мораль і звичай - Реферат

Мораль і звичай - Реферат

людська особистість реально відчуває себе одним із суб'єктів державного життя, де вона постійно перебуває в полі напруги внутрішніх сил соціокультурного цілого, де перебіг громадського спілкування з достатньою адекватністю відбиває наявний ресурс інформації й функціональний стан даного цілого, - політика стає реальністю. В цьому розумінні вона справді являє собою "міське (або полісне) мистецтво", як це ми й читаємо в Арістотеля (див., напр., "Нікомахову етику", 1180 b 31; 1181 b 1 тощо). Проте місто - це те, що має своїх засновників, що спирається на їхній авторитет. Як уже зазначалося, міське життя - це завжди певне продовження або відповідання, посилання на певну засадничу дію того, хто вперше й розчинив, і випрозорив для нащадків цей дзвінкий, сповнений особливої "міської" достеменності й чіткості простір людського співіснування. І в цьому відношенні знову треба віддати належне Г. Арендт, котра запровадила в сучасній філософії цікаву інтерпретацію зв'язку політики й ідеї засновництва, політики - й авторитету. Йдучи слідами згаданої дослідниці, звернімо увагу на наступні два пункти. Пункт перший - політика і міф. Цілком зрозуміло, що передумова засновництва, до якої відсилає реальність політичної дії, не може бути безпосередньо зведеною до якої б то не було події емпіричного минулого самої по собі - оскільки жодна з таких емпіричних подій непридатна для того, щоб відігравати легітимапійну (виправдовувальну) роль стосовно розчиненої в майбутнє перспективи реальної політичної історії. Не більшою мірою таким засновуючим чинником "історії полісу" здатна поставати і яка б то не було цілком позаемпірична, абстрактна сутність. Таким чином, у вичленуванні онтології засновництва як невід'ємного обрію реального політичного життя немовби сама собою напрошується "межова" категорія "незапам'щвого мину-
лого", що у подібному прочитанні чітко позначає "самоусунення" емпірії як такої, проте без переведення її смислового змісту у власне ідейний або трансцендентальний план. Емпірично-позаемпірична реальність, що "викликається до житія" у такий спосіб, за своєю суттю і є ніщо інше, як специфічна "матерія" міфу, який власне насамперед і стосується заснування й походження світу13. Відтак розгортання політичного життя в опорядженні відповідної політичної культури неминуче відсилає до міфу, сказати б, провокує його породження чи відродження. Ромул і Рем, "отці-засновники" з "Мейфлауера", величні й кровожерні герої Французької революції, Ленін у Смольному - всі ці відомі образи, попри реальний ступінь історичної вірогідності кожного з них, перш за все, за самою своєю функцією в системі політичної культури, - міфи, на які спирається той чи той тип політичного життя. В даній своїй ролі міф виявляється абсолютно виправданим компонентом сучасної культури, причому саме тією мірою, якою в ній здобувають розвиток власне політичні начала. І в нинішній Україні ми не випадково можемо спостерігати процес кристалізації подібної "засновницької" міфології, що поєднує давнього Кия з запорізькими козаками - й "укорінює" їх разом десь у сивій трипільській давнині. Важливо тільки, щоб подібна міфотворчість зберігала генетично властивий їй відтінок умовності, не претендуючи на роль тоталітарного засобу "обробки" масової свідомості - й при цьому уможливлювала гуманістичну й демократичну перспективу розвитку сучасної держави. Цілком зрозуміло, що засадничі міфології, які акцентують мотиви зверхності, відчуження, нена-висництва між людьми, підгримуватимуть відповідні напрями й у сучасному політичному житгі. Другий пункт, який важливо відзначити в зв'язку з проблемою онтологічних передумов політичної культури, стосується ідеї авторитету, вірніше, можливостей онтологічного - в дусі культурної реальності -витлумачення останнього. Цілком зрозуміло, чим політична влада завдячує ідеї авторитету, яка немовби передає їй нагромаджену нею енергію продуктивного зростання (auge-ге й означає "зростати", "збільшувати"). В цьому зв'язку звертає на себе увагу парадоксальна близькість ідей авторитету й святості, починаючи вже від самої внутрішньої форми відповідних лексем: адже індоєвропейське *k'uen-to- (звідки "святий", "святість") теж первісне позначає мотиви "розквіту -набухання, тобто зростання в багатстві й силі", "зростання-підсилення"; "зростання (набу-хання) не тільки фізичної маси, матерії, але й деякої внутрішньої плодоносної сили, духовної енергії й пов'язаної з нею... зовнішньої форми її - світлової й колірної"14. Ця спорідненість значень не е чимось байдужим і з погляду сучасних рефлекси стосовно ролі авторитету в творенні простору і енергетики політичного життя. Щонайперше, тут виявляються вартими розгляду дві системи протиставлень: святість/духовне - авторитет/мирське, а також авторитет/римський, західноєвропейський модус політичного життя - святість/державний і політичний устрій Східної Європи. Що відбувається, коли "мирську" категорію авторитету у властивому їй функціональному значенні заступає
собою "духовна" категорія святості, - це питання залишається актуальним в контексті розгляду традицій і засад вітчизняної політичної культури. Нарешті, осмислюючи структуру політичного життя в її онтологічному аспекті, не зайве звернути увагу на вже згадуваний вище відтінок самодостатності, що виводить політичне життя ("біос політикос", за Арісто-телем) за межі будь-яких завершених раціонально-прагматичних спрямувань, обумовлюючи його постійну прилеглість доестетично-ігрових аспектів людського буття. Власне політик - це завжди людина, котра не тільки прагне досягти якихось об'єктивних результатів, але й живе політикою, політичними стосунками - а отже, грає. Відома теза нідерландського історика культури Й. Хейзінги (1872-1945) про "Людину, що грає" (homo ludens) тут виявляється саме до речі, якщо тільки надмірно її не спрощувати, не позбавляти екзистенцій-ної глибини. Так, справжня, висока політика - це завжди і гра, і мистецтво: наведений вище вислів Арі-стотеля про "міське мистецтво" політики повертається тут до нас другою стороною втіленої в ньому правди. Без упередження споглядаючи захоплюючі політичні вистави хоча б на підмостках нашого сьогодення, ми не можемо не віддавати належне чудовій грі політиків-виконавців, мудрій запопадливості й витонченому смаку незримих режисерів - або не обурюватися з відсутності усіх цих очікуваних якостей. Вихолощувати з політики цей її художньо-ігровий аспект - значить, не зважати на її онтологічну специфіку. Водночас слід мати на увазі, що наявність подібного аспекту сама по собі ще більше ускладнює завдання внесення в реальність політичного життя етичних настанов і цінностей. Як ми бачили на прикладі аналізу арістотелівської парадигми стосунків етики і політики, взаємоузгодження цих галузей виявляється досяжним на власне онтологічній основі, тобто виходячи з розгляду 'їх як особливого типу людської реальності. Повернення до цієї ж основи знерідка демонструє нам і сучасна інтерпретація даного кола проблем. Проте чи є підстави гадати, що вказана онтологічна гармонія вичерпує сутнісні стосунки політики і моралі, не залишаючи місця для більш фундаментальних суперечностей між ними? Звичайно, і політика, і мораль збігаються в тому відношенні, що як та, так і інша у свій спосіб вчать і
і налаштовують людей жити разом, - отже, у просторі і безпосереднього людського спілкування. І все ж роз-; міркуємо, чи тотожні це речі - спілкування політичне і спілкування як тема етичного осмислення? Саме вихідна реальність "біос політикос", політичного життя спонукає до акцентування
Loading...

 
 

Цікаве