WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Мораль і звичай - Реферат

Мораль і звичай - Реферат

політики люди непевні, що взагалі робити політику можна тільки "брудними руками". Коли ми прагнемо від когось щирості - ми наполягаємо, щоб з нами розмовляли "без політики". З цими повсякденними уявленнями часто-густо збігається й думка серйозних фахівців, зокрема, концепція німецького теоретика Н. Лумана про політику і мораль як автономні соціальні системи з різними сутнісними кодами тощо. Разом з тим не припиняються спроби концеп-туально "примирити" етику і політику; в палких дискусіях щодо характеру їх співвідношення протягом останніх десятиліть брали участь такі відомі західні мислителі, як К.-0. Апель, Ю. Габермас, О. Геффе, Г.-К. Каль-тенбруннер, К. Касторіадіс, Е. Левінас, П. Рікер, Р. Рорті та ін. Що ж до намагань узгодити вказані галузі в самому реальному житті, то такі намагання, як і їх поки що досить-таки сумнівні результати, у всіх на очах.
Нинішня суперечливість поглядів на співвідношення етики й політики має свою передісторію. В європейській думці здавна протистоять одна одній (а в чомусь, можливо, одна одну й доповнюють) дві принципові концепції такого співвідношення, авторами яких є Арістотель і визначний італійський політичний діяч і мислитель епохи Відродження Н. Мак'явеллі (1469-1527). Згідно з Арістотелем, етика і політика не тільки складають разом єдину галузь практичної епістеми, практичного знання - на відміну від теоретичної науки, з одного боку, і творчих, або виробничих (роіе-tikai) знань - з другого. Вони й внутрішньо являють собою деяку гармонійну єдність "філософії, що стосується людських справ" ("Нікомахова етика", 1181 b 15). Обидві, за Стагіритом, опікуються питаннями виховання доброчесності і звичаїв гідного життя заради досягнення щастя, тільки етика розглядає ці питання в аспекті природи окремої людини, політика - в аспекті громадського життя полісу (античного міста-держави). І в першій, і в другій ідеться, таким чином, про людське щастя, благо і шляхи їх досягнення, про людські чесноти. Сутнісний характер єдності етики й політики закріплюється розгортанням в обох стрижньового мотиву спілкування між людьми. Власне політика і розглядається грецьким мислителем передусім як спілкування, з притаманним усім спілкуванням прагненням до блага - до того ж як спілкування "в найбільш досконалій його формі, котра дає людям повну можливість жити відповідно до їхніх прагнень", "спілкування, що є найважливішим з усіх і обіймає собою усі інші спілкування" ("Політика", 1252 а 4, 6; 1260 b 28-29). Відтак весь обшир конкретної політичної реальності за Арістотелем "вписується" в систему критеріїв, що зберігають свій власне етичний характер. Зі свого боку, етика великого Стагірита, як неважко переконатися, вся перейнята суто "полісними" мотивами й аспектами розгляду, що вводять етичну проблематику в живильну атмосферу прилюдності, щирих відкритих громадянських стосунків. Взагалі можна сказати, що гармонійне поєднання етики й політики в Арістотеля базується на специфічному баченні обох, значною мірою обумовленому самим духом античної класики: етиці етосу тут відповідає політика полісу. З одного боку - етика, в основі
якої лежить жива інтуїція самобутнього, вільного у своїх просторово-пластичних проявах людського нраву-етосу, з притаманними йому чеснотами і прагненням до щастя і блага, етика з виразною^оптативною домінантою (див. лекцію 1). З другого - політика, що практично не виходить за межі безпосередньо-особистих стосунків між людьми, передбачає наявність спільного міського простору (структурою якого пильно опікується Стагірит), обов'язкове знайомство громадян один з одним ("Політика", 1326 Ь 14-16). Піклування про благо, особисте і спільне, перетворює в Арістотеля як етику, так і політику на арену своєрідної практичної мудрості ("фронезису" - див. "Нікомахову етику", 1140 а 24 - о 35), пов'язаної зі здатністю "приймати вірні рішення в зв'язку з благом і корисністю" (там же, 1140 а 26-27) в приватних і громадянських справах. І нині подібну здатність до аргументованого обговорення і розважливого судження стосовно людських справ знерідка розглядають як поєднувальний елемент етико-політичної сфери загалом. Звичайно, слід зважати на історичну нерозвиненість реальних засад арістотелівського бачення сутності етики і політики; не варто забувати й про такі обурливі з погляду нашого сучасника речі, як цілковите прийняття філософом інституту рабства. І все ж арістотелівська парадигма зв'язку етики і політики в цілому досі зберігає свою привабливість і конструктивне значення для людської культури. Зовсім інший тип теоретичного осмислення політики і етики, що передбачає їх граничне розмежування, демонструє нам відомий трактат Н. Мак'явеллі "Державець" (виданий 1532 p.). Сама назва цієї праці (італійською - "Іl ргіпсіре", що можна перекласти і як "Князь", і як "Правитель") в річищі даного розгляду є показовою, особливо якщо врахувати, що визначальний для попередньої розглянутої концепції арістотелівський твір має назву "Політика". В Арістотеля ми й справді маємо "політику" як деяку теоретичну модель сукупного громадянського життя полісу, тим часом флорентійський мислитель окреслює саме постать індивідуального політичного діяча, що існує в атмосфері не спілкувань, а інтриг, підступів і воєн, - діяча, який Грунтується "сам на собі" і виходить у своїх вчинках "із себе". Як зазначає знавець культури Ренесансу Л. М. Баткін, Мак'явеллі в
"Державці" передусім "конструює внутрішню форму суб'єкта дії, і це найбільш істотний культурно-змістовий момент його твору"5 Можна обурюватися імморалізмом великого флорентійця, так само як і захоплюватися його жорстким прагматизмом і невідступною тверезістю. В свідомість європейців глибоко увійшов образ хитрого, підступного "Мак'явеля", мало не демона, котрий не зупиняється перед виправданням наймерзенніших жорстокостей і лиходійств, - і, водночас, саме що людину доводиться визнавати "хрещеним батьком" політики Нового часу, що з'ясував практичну самобутність політичної сфери і, відповідно, прерогативи того способу людського діяння, який спрямований на досягнення "політичного успіху всередині реального стану речей"6. Характерно, однак, що й імморалізм, і прагматизм Мак'явеллі збігаються в утвердженні абсолютної дистанції між внутрішніми цілями політичної діяльності - і приписами та цінностями людської моралі, що їх мак'явел-лівський державець сприймає не інакше як засіб, корисний в одному випадку, байдужий в другому, зайвий і шкідливий в третьому. Істотно, зрештою, не те, що Мак'явеллі, мовляв, віддаєперевагу "злому" перед "добрим", - для нього те й інше, по суті, лише інструмент, яким досвідчений політик повинен вміти спритно і вчасно користуватися. Як прямо зазначає Мак'явеллі, "Державцеві, щоб утриматися, необхідно навчитися вміння бути недобро-чесним і користуватися чи не користуватися цим, виходячи з потреби"7. Взагалі-то "владареві зовсім не обов'язково мати всі... чесноти, але обов'язково треба поводитися так, ніби він їх має". Інакше кажучи, додає хитромудрий флорентієць, "владар повинен здаватися милосердним, вірним, людяним, щирим, побожним, але йому треба так панувати над собою, щоб при потребі він міг стати зовсім інакшим і робити все навпаки"8. (Запам'ятаємо цю відкриту Мак'явеллі суто політичну ціннісну домінанту маніфестаційної поведінки, коли "виглядати", "видаватися" важливіше, ніж "бути" - до неї трохи далі нам ще випаде нагода повернутися.) "Кривди, - радить завбачливий автор "Державця", - слід завдавати зразу, бо тоді менше відчуваєш їх окремо, і тому вони менше оздоблюють, навпаки, благодіяння
Loading...

 
 

Цікаве