WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Головні етапи історичного розвитку етичної думки. (науковий реферат) - Реферат

Головні етапи історичного розвитку етичної думки. (науковий реферат) - Реферат

геоцентричного до антропоцентричного розуміння світу відбувається в епоху Відродження, коли на перший план у культурі виходять гуманістичні мотиви. Гуманізм (від лат. "humanus" - "людський") узагалі означає визнання цінності людини як особистості, її права на необмежений розвиток і безперервний вияв своїх здібностей. Гуманізм починається тоді, коли людина розмірковує про саму себе, про свою роль у світі, про свою сутність і призначення, про сенс і мету свого буття, коли презирство до земного єства замінюється визнанням творчих здібностей людини, розуму, намаганням досягти людського щастя.
"Батьком гуманізму" вважається Франческо Петрарка (1304-1374 pp.), який намагався поєднати культурні надбання "золотого віку" античності і досягнення сучасних йому філософів. Здебільшого Петрарку цікавили етичні питання (у роботі "Моя таємниця" він робить акцент на розгляданні внутрішніх конфліктів людини і засобів їх розв'язання), він добре розумів радощі та пристрасті людини, і не вбачав у них тільки потяг до гріховного.
Гуманістична орієнтація Ренесансу дуже яскраво втілилася у вченні про людину Піко делла Мірандоли (1463- 1495 pp.), який стверджував, що доля людини є наслідком її природної вільної активності. У промові "Про гідність людини" філософ описував людину як особливий мікрокосмос. На його думку, людина має виключне право на те, щоб створювати свою особистість, своє існування за особистою волею і відповідним вибором. Таким чином, людина займає особливе місце у природі й крокує до "Божого вдосконалення". Можливість прагнення до цього вдосконалення не задана спочатку, людина сама її формує.
Особливе місце серед етичних вчень епохи Відродження займає концепція Нікколо Макіавеллі (1469-1527 pp.), який вперше чітко розподіляє принципи моралі та політики. Макіавеллі не відкидає моральний ідеал християнства, але вказує на його невідповідність реаліям життя. Його мораль втрачає самостійність, виступає як залежна від політики і спрямована на збереження і зміцнення держави. Макіавеллі вважає: володар, який бажає втриматися при владі та успішно вирішити політичні проблеми, може використовувати всі засоби. Омана, хитрість, підступність, насилля з повним правом можна залучати до справи, якщо переслідується блага політична мета. Мета виправдовує засоби. Будь-яке зло, як стверджував автор "Володаря", виправдано метою - творінням загальнодержавного інтересу, який розуміється як інтерес народу. Реальна політика не залишає місця для моралізування. Той, хто в цьому бажає дотримуватися добра, вважав Макіавеллі, обов'язково загине серед багатьох людей, для яких добро - чуже. Щоб запобігти цьому, треба навчитися не дивитись на своє життя фаталістичне, а вміти досягти успіху за допомогою "фортуни" (долі), яка, хоча й має Божеську визначеність, але може слугувати вмілим у справі досягнення успіху. Вчення Макіавеллі стало основою для ідейних настанов "макіавеллізму", взяло на озброєння тезу про чіткість розподілу моралі й політики та підлеглість моралі політичним завданням.
3.Етичні вчення Нового часу
Культура Нового часу (XVII-XIX ст.) і, відповідно, новоєвропейська етична думка формуються за умов розвитку буржуазного засобу виробництва і раціоналістичного типу свідомості.
Етичні системи Західної Європи XVII ст., епохи зародження раціоналізму, характеризуються складною і суперечливою взаємодією християнського вчення про розумність створеного Богом світу і думкою гуманістичною, яка життєстверджує домінанти свідомості, перейняті вірою у можливість розумної перебудови світу та його удосконалення; розумово-прагматичним характером самої раціональності з орієнтацією на підприємницький успіх, ділову ініціативу і "здоровий глузд".
Мислителями того часу, Томасом Гоббсом (1588-1682 pp.), Джоном Локком (1632-1704 pp.), Бенедиктом Спінозою (1632-1677 pp.) та іншими, створювалася одна з найзначніших побудов суспільної думки Нового часу - теорія природного права, відповідно до якої право зумовлюється силою, що визначає суверенітет як особистості, так і держави. Стан держави у світовому співтоваристві подібний до стану громадянина у самій державі: і там, і тут діє не висока мораль, не воля Бога, а тверезий і холодний егоїстичний розрахунок. Як окремі індивіди, так і народи у своїх взаємовідносинах повинні покладатися лише на здорове, природне почуття самозбереження.
Концепція створення моральності, що виходила виключно із земних інтересів людей, одержала назву теорії "розумного егоїзму". Суть її полягає в наступному: якщо людина у своїх вчинках може віддавати перевагу тільки власним інтересам, то варто вчити її не відмови від егоїзму, а тому, щоб вона розуміла свої інтереси "розумно", відповідаючи вимогам своєї справжньої "природи"; якщо суспільство організоване так само "розумно", то інтереси окремих особистостей не призведуть до конфлікту з інтересами оточуючих і суспільства в цілому, а, навпаки, будуть слугувати їм.
У філософсько-етичній рефлексії XVIII ст., що успадковує та змінює одночасно ідеї морального розвитку XVII ст., однією з центральних стала тема осмислення людської природи, її сталості та мінливості, залежності й незалежності від зовнішніх умов або середовища. Серцевиною даної проблематики є теорія виховання, що розроблялася філософами-просвітителями Жан-Жаком Руссо, Дені Дідро, Клодом Адріаном Гельвецієм та іншими.
Ж.-Ж. Руссо (1712-1778 pp.) у своїх головних творах "Нова Елоїза", "Еміль, або про виховання", "Сповідь", а також "Мрії аматора самотніх прогулянок", "Міркування про походження і підставу нерівності серед людей", "Про суспільний договір людини, дані йому природою основи здоров'я і моральності" ставить питання про емоційну спільність індивідів, про можливість здолання морального відчуження між людьми. Так, у романі-трактаті "Еміль, або про виховання" Руссо стверджував, що, розвиваючи у дитині почуття м'якості, співчуття, людяності, вихователь повинен за допомогою необхідної корекції природних якостей (співчуття і жалості) викорінювати у ній риси жорстокості й деспотизму. Останні, на думку філософа, є породженням цивілізації. Руссо робить акцент на людській совісті, тому що це - стрижень особистості, прояв її почуття, а не судження, тому що людина - істота емоційна. Моральне зло у суспільстві, вважав Ж.-Ж. Руссо, породжується соціальною нерівністю, приватною власністю. А тому основою позитивного перетворення моральності мають бути соціально-класові зміни та волевиявлення народу.
Дені Дідро (1713-1784 pp.), відомий своєю "Енциклопедією" і філософськими романами ("Жак-фаталіст і його хазяїн" тощо), вважав вихідним джерелом виховання людини почуття, але при цьому визнавав і роль розуму (мислення), підкреслюючи їх взаємозв'язок. Мислення впадає у спекуляцію, якщо відривається від фактів, І просте накопичення фактів, які ми пізнаємо чуттєво, не матиме користі без їх раціональної обробки. Такі погляди
Loading...

 
 

Цікаве