WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Український одяг XIV - XVIII ст. Костюм Запорізького козацтва. - Реферат

Український одяг XIV - XVIII ст. Костюм Запорізького козацтва. - Реферат


Реферат з культури
Український одяг XIV - XVIII ст. Костюм Запорізького козацтва.
Ареал етнічної основи українського костюма в цілому збігається з ядром Київської Русі - Київщиною, Сіверщиною, Поліссям, Поділлям i Галичиною; національні ж його риси стали складатися в XIV- XV ст. головним чином у селянському i козацькому середовищі.
До комплексу одягу XV ст. входила насамперед сорочка переважно із грубого саморобного полотна. У чоловіків вона була короткою, глухою, тунікоподібною, з прямокутною горловиною. Жіноча сорочка була довгою, різноманітного крою: тунікоподібна, з плечовими вставками (пришитими по основі й по підканню стану), з суцільнокроєними рукавами.
Як поясний чоловічий одяг відомі вузькі штани - гачі (ногавиці) з білого або темного сукна, а також широкі шаровари.
Жіночий поясний одяг на значній території України був незшитий або частково зшитий у вигляді одного широкого чи двох вузьких прямокутних шматків саморобної вовняної візерунчастої або однотонної тканини. Це - дві запаски, одноплатова обгортка (опинка, дерга), святкова плахта, що побутувала виключно на Середній Наддніпрянщині. Незшитий поясний одяг із домотканої вовни мав чимале локальне розмаїття за рахунок різного орнаментально-колористичного вирішення. Так, на території Середньої Наддніпрянщини в будень носили дві вузькі - чорну и синю - запаски, а на свята - багатокольорову клітчату плахту з ошатною орнаментованою запаскою - попередницею. На Поділлі побутувала обгортка у вигляді широкого горизонтального полотнища чорної саморобної вовняної тканини, прикрашеної складними ритмічними композиціями орнаментальних різнокольорових смуг. У районах Подністров'я та Карпат носили як дві вузькі запаски, заткані різнокольоровими смугами з додаванням металевої нитки, так i поясний одяг у вигляді широкого горизонтального полотнища з місцевими варіантами колориту и оформлення.
Поряд із незшитим поясним одягом в Україні розвиваються i зшиті форми. На Поліссі, наприклад, широко відомими були літник та андарак. Літник - це вертикально смугаста вовняна стдниця (на червоному тлі різнокольорові смужки: зелена, чорна, жовта, синя, біла). Андарак - червона однотонна спідниця із закладеними по спинці зборами й широкою орнаментальною смугою по низу.
Спідниця шорц, яка побутувала на Львівщині, виконувалася з вовняної тканини, затканої багатокольоровими вертикальними смугами, розташованими у складному ритмічному чергуванні на 6i-лому тлі. По низу вона обшивалася червоним саморобним шнуром.
Димка, мальованка, друкованиця - так називалися полотняні спідниці з набивним малюнком, нанесеним ручним способом.
Кожна місцевість, навіть кожне село відрізнялися самобутністю малюнка, орнаменту i крою спідниць. Особливе Місце серед цих показників посідав орнамент - найбільш різноманітний засіб прикрашання жіночого одягу. Орнаментація виконувалася техніками ткацтва, набійки, вишивки, аплікації, художнього шва i відповідала звичним стереотипам, які склалися на конкретній території.
Виразним елементом одягу був i головний y6ip - своєрідний символ сімейного статусу жінки. У дівчат - це вінець, обруч, перев'язка, які завжди одягалися так, щоб була відкритою маківка. На свята напинали вінок із квітів, який особливо багато прикрашали під час весілля. Як відомо, на другий день весілля голову дівчини покривали рушниковим головним убором - наміткою, a потім одягали жорсткий очіпок, який у різних місцевостях мав значну різноманітність форм (трапецієподібний, овальний, серпоподібний, сідлоподібний i т. д.). Очіпок, за звичаєм, жінка на людях не знімала, а, йдучи до церкви чи в гості, поверх нього обов'язково вдягала ще и намітку у вигляді довгого рушникоподібного навою. Якість тканини, а також способи пов'язування намітки також мали регіональне розмаїття. На Середній Наддніпрянщині намітки робили з найтонших сортів саморобного лляного або конопляного полотна (серпанку), а в західних областях - із більш цупкого полотна (нафрами).
Як i за часів Київської Русі, селяни у XIV-XVII ст. взували шкіряні постоли або плетені личаки. Заможніші носили чоботи й черевики. Святкові чоботи робили з двокольорового сап'яну, завдяки чому вони мали назву чорнобривці.
Верхній одяг селян виготовлявся з саморобного валяного сукна. Розвиток цього одягу йшов від прямоспинного до приталеного крою. Пряма форма використовувалася в довгих плащах типу манти, гуглі, чуги, а також у короткій довговорсій гуні. Широко побутував i одяг типу свити. Її крій поступово ускладнювався за рахунок вставки по боках клинів - вусів - або за рахунок додаткових полотнищ, вшитих по лінії талії. Заможні селяни носили верхній одяг із покупних мануфактурних тканин - жупан. Узимку основним одягом був овчинний кожух, не критий тканиною. Крій та пропорції кожухів у різних місцевостях мали свою специфіку.
Своєрідно розвивався у цей період одяг міського населення, що зумовлювалося поступовим поділом праці, зокрема виділенням ткацтва в окреме ремесло. Цехове, а потім мануфактурне виробництво викликало певну уніфікацію одягу, значну його відмінність від домашнього - i в техніці ткацтва, i у способах пошиття, i у структурі всього комплексу. Формування національного ринку забезпечувало великий асортимент тканин, у тому числі імпортних.
Тільки останні мали значну кількість видів: камка, тафта, китайка, атлас, паволока, бязь, миткаль, киндяк, кумач тощо. Шовкові й бавовняні тканини в основному завозили зі сходу: з Китаю, Індії, Персії, Туреччини, Закавказзя, Середньої Азії, а також із Криму; вовняні - із Країн Західної Європи: Англії Франції, Італії, Фландрії, німецьких князівств. Одного лише імпортного сукна існувало понад 30 сортів.
Разом із тим розвивалось i місцеве виробництво лляних, шовкових та вовняних тканин високої якості. Недарма серед міських ремісників виділялись такі фахівці, як холщовники, суконники, шовковики. Урізноманітнювалася и палітра кольорів: до тих, що здавна вживалися, додалися лазуровий, гвоздичний, сірий та ін. На торгових площах великих міст у спеціальних рядах можна було придбати не тільки вітчизняні, а й різноманітні привізні матеріали для одягу - оксамит, парчу, прошву, стрічки, шнури, нитки тощо. Імпортні речі коштували дуже дорого, тому їх використовували лише для святкових очіпків чи запасок, оздоблювали ними верхній одяг або деякі елементи орнаменту творчо перероблювали на вишивку чи набійку.
Міський одяг, як i раніше, відбивав соціальне розшарування населення. Рядові городяни - ремісники, дрібні торгівці, обслуга - звичайно були вихідцями із сільської місцевості, а тому й продовжували носити одяг, близький до сільського. Зрозуміло, в місті він дедалі більше нівелювався, втрачаючи локальну специфіку. Як i в селі, комплекс одягу городян включав сорочку i штани або сорочку i спідницю, але сорочка стає нижнім одягом. Щодо форм та крою одягу, то вони змінювалися повільніше. Розрив у крої між селянським i
Loading...

 
 

Цікаве