WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Місце гумору в українській культурі - Реферат

Місце гумору в українській культурі - Реферат


Реферат
на тему:
Місце гумору в українській культурі
В довготривалій боротьбі за свою національну ідентичність український народ виявляв не лише героїзм та волю до перемоги, а й розвивав критичне світосприймання. Це було своєрідним засобом духовного утвердження і самозахисту. Національна специфіка гумору є історично змінною, вона обумовлена постійними зрушеннями в соціально-політичному та економічному житті народу. Однак вивчення сміхової культури в історичному контексті ще не стало предметом глибинної уваги істориків. А між тим жарти добре розкривають вдачу людей. Про це добре сказав славетний давньогрецький філософ і історик Плутарх. У своєму життєписі Олександра Македонського він писав "часто... слово чи жарт краще розкривають вдачу людини, ніж битви..."
Вперше у вітчизняній традиції світ сміхової культури можна спостерігати у відомій пам'ятці періоду Київської Русі "Молінні Данила Заточеника". Це унікальне першоджерело ХII століття дає нам можливість вивчення витоків формування українського гумору, його місце в духовній культурі середньовіччя. Більш ніж півтора століття тому на це звернув увагу відомий російський дослідник С.П. Шевирьов. В "Слові Данила Заточеника", - писав він, - вперше знаходиться, як у малому зародку, малоросійський гумор, - ця особлива властивість наших південних русинів піднесена на вищий ступінь художності сучасним поетом (йдеться про М. Гоголя. - Авт. ) - це чарівне злиття сумного сміху й усміхненого суму, які знаходять примирення у світлорозумній думці, що виливається в найпростішу народну форму - руської приповідки чи Соломонової притчі".
Пізніше в литовсько-польську добу української історії об'єктом народної сатири стало панство, яке заради багатства відмовлялося від своєї національності. На рубежі XVI- XVII століть сатиричні стріли на адресу цієї верстви суспільства посилав Іван Вишенський. У своїй "Книжці" він висміював тих, хто "грошолюбивий" і "цукролюбивий", але не піклується про духовний бік життя. За оцінкою М. Грушевського, І. Вишенський "хотів протиставити всім сумнівам, питанням, суперечностям того бурхливого часу візантійсько- руський аскетизм, староруську "простоту".
Проти грошолюбства та лицемірства було спрямоване і сатиричне перо Івана Пастелія, попередника Григорія Сковороди. Його критика, як і у Вишенського, була звернена не лише до багатіїв України, а і до представників церкви, які порушували християнські канони. У вірші "Піснь Пастелія" він піднімає на глум таких пастирів:
Людям налагаєш пости твердії,
А сам чревом не владієш...
І пiдсумовує: "...Ти би за багатства і Христа продав".
Більш відомі культурному загалу гумор і сатира Григорія Сковороди. Він був не просто філософ і поет, байкар і педагог, а і, як доречно підкреслює дослідник К.Б. Сігов, "скоморох Божий"... що відважився служити "сердечному веселию" вірою і правдою". Класикою гумористичного жанру є вірш Г. Сковороди "Всякому городу нрав і права". Тут на вістря сатири попадають і кар'єристи, які для чинів "вугли панські труть", і купці, що "при аршині все лжуть", і юристи, що "строять на свій тон права" та ін. А цикл його байок "Олениця і кабан", "Голова і тулуб", "Бджола і шершень", "Баба та гончар" є однією з вершин українського народного гумору. Багато байок та іронічних афоризмів Сковороди базуються на народних прислів'ях та приказках. Особливий акцент варто зробити на таких: "Якби не був свинуватий, то не був би і багатий", "Пан не любить правди, як пес мила", "Нема гіршої долі, як жити без волі", "Яка пташка, така й пісня", "Не той козак, що за водою пливе, а той, що проти".
Всі знають, що гумор українських козаків відомий далеко за межами України. Як приклад достатньо привести "Лист-відповідь запорожців". Це була відповідь на ультимативний лист турецького султана Мухамеда IV, з яким він звернувся до козаків після вчиненого ними 1675 р. набігу на Кримське ханство. Султан намагався приголомшити запорожців своїми численними титулами і у відповідь отримав козацький саркастичний коментар до них. Стержнем листа є слова "Не будеш ти годен синів християнських під собою мати", але гумористичне обрамлення листа викликало щирий регіт не лише в українців протягом віків. Не випадково саме цей історичний сюжет викликав натхнення Іллі Рєпіна і високу оцінку його роботи світовою громадськістю.
Новий етап у розвитку сміхової культури започаткував Іван Котляревський. Своєрідність його "Енеїди" проявляється в широкому використанні бурлескної традиції XVIII століття. Спираючись на досвід своїх здебільшого анонімних попередників, Котляревський підноситься до сатиричного викриття суперечностей феодально-кріпосницької системи в Російській імперії. Саме тому, як зазначають дослідники, Котляревському багато коштували "щоденні ходіння у цензурний комітет" в Санкт-Петербурзі. А на пропозицію царського генерала "перейти на російську мову", писати як Державін, Карамзін, Іван Петрович відповів: "Не для мене се, ваше превосходительство. Чи зможу зрівнятись у божественній майстерності зі згаданими піїтами? Але найпаче - я малорос і тому обов'язком своїм почитаю писати на мові рідної матері, земляків своїх". Але ще за життя письменника про "Енеїду" будуть писати українські і російські літератори, а згодом літератори і діячі культури Чехії, Польщі, Америки, Англії, Німеччини, Франції, Італії (наприклад, Шафарик, Ганка, Бандтке, Тальві, Коль, Хоєцький, Морфілл, Губернатіс).
Найбільшої відповідальності потребує аналіз сміхової культури, пов'язаної з іменами Тараса Шевченка та Миколи Гоголя. На думку відомого українського філософа Мирослава Поповича, для Гоголя характерна "та філософсько-естетична система, в якій карнавальний сміх сполучався с пастирським словом". При цьому Попович справедливо зауважує, що складові художньої сили Гоголя (і раціонально-проповідницький і карнавально-сміховий) сягають своїми коренями "в народну ярмарково-сміхову культуру". Що ж до Т. Шевченка, то коли він звертався до М. Гоголя: "Ти смієшся, а я плачу, великий мій друже", він недооцінював сміхові аспекти своєї творчості. Його сміх ще в більшій мірі сполучається з проповідництвом і політичною критикою одночасно. Для прикладу достатньо проаналізувати комедію "Сон". Невипадково він взяв епіграфом до свого твору слова із Біблії "Дух истины, его же мир не может прияти, яко не видит его, иже знает его". Визнавши на початку свого твору, що "у всякого своя доля", він з іскристим гумором змальовує соціально-політичні контрасти своєї епохи. Кинувши ретроспективний погляд в недалеке минуле своєї Батьківщини, охарактеризувавши політичну еліту Росії, він полишає гумор і з гіркотою пише:
Тяжко, тяжко мені стало,
Так мов я читаю
Історію України.
Традиції сміхової культури М. Гоголя і Т. Шевченка в другiй половині ХIХ століття розвивали Марко Вовчок, Панас Мирний, Іван Франко. Український гумор цього періоду - це самобутня сторінка історії нашої культури. Марко Вовчок присвятила один iз найкращих своїх сатиричнихтворів "Інститутка" саме Т. Шевченку. Цей твір направлений на викриття соціальних вад того періоду. А гумор П. Мирного звернений до беззаконня влад, соціальних контрастів Російської імперії, жорстокості царя. В його творах "Хіба ревуть воли, як ясла повні?", "Повія" та інших висміюється панування суспільної неправди, лицемірство представників української соціальної еліти,
Loading...

 
 

Цікаве