WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Розвиток кіно після О.Довженка - Реферат

Розвиток кіно після О.Довженка - Реферат

режисер на київській прем'єрі у Домі кіна. Правильно, не став. Він був кращим ще до цього.
Але не тільки одним Каннським фестивалем жила Україна в 2005-му. За цих півроку, що минули, вже багато відбулося подій на ниві кінематографії. І перемог здобуто немало. Наприклад, згадаймо МКФ у Клермон-Феррані. Головний приз цього фестивалю отримав фільм "Проти сонця" та його режисер Валентин Васянович. Фільм також короткометражний документальний та чорно-білий, як і "Подорожні" (здається, що українським кінематографістам найкраще вдаються саме такі речі). Сам режисер висловився про своє творіння так: "Проти сонця" - це фільм про молоду людину, яка шукає ідеального супутника життя. Герой перебуває у творчому пошуку художньої форми, спираючись на свій життєвий досвід. А також, як може долає труднощі, що виникають у творчої людини під час сімейного життя". Валентин Васянович не новичок в кіно. Вже близько п'ятнадцяти років він здобуває професії, що пов'язані з фільмуванням (спочатку оператор, потім режисер і наразі він є випускником-аспірантом кафедри кінематографії Національного університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого). Тож цю нагороду можна вважати цілком заслуженим визнанням професіонала своєїсправи.
А ще дозволю собі згадати тут і кінець 2004-го року. Якщо точніше - МКФ у Лос-Анджелесі та участь у ньому фільму "Тато" Олексія Росича. Ця дійсно геніальна робота отримала там "Золотий кадрик". Знову чорно-біла стрічка, правда цього разу вже півгодинна. В чому ж її геніальність? Перш за все тематика. Кіно про любов і свободу, але з використанням надзвичайно проблематичних засобів. Проблематика полягає в тому, що не кожен режисер наважується використовувати такі речі у своїх фільмах. Але Росич використав і дуже вдало. Безвихідь, антисемітизм, біль, відчай, жадоба, меркантильність, повна відсутність співчуття - стільки всього влізло в короткий хронометраж фільму. І вийшло таке собі застереження, попередження для всього суспільства в цілому. А ще цю стрічку нагороджено срібною медаллю Академії мистецтв України, та це вже так - між іншим...
Сьогодні молодь у Мінкульту теж не в пошані. Знайдеш гроші - знімай, не знайдеш - гуляй. Що там казати, коли навіть свої дипломні роботи студенти знімають майже за власний рахунок. Зрозуміло, що державні гроші витрачати на знаних, неначе, надійніше. Та чи це так? Адже останнім часом перед глядачем ідуть нескінченним рядом козаки чубаті з шаблями, дівки пишногруді з піснями, танці, сало та горілка. Горілка - невід'ємний атрибут майже всіх козацьких фільмів. Невдоволені закиди у бік режисерів геть безпідставні. Оскільки зображене авторами - не їхня примха, а історичний факт: аристократизм та етикет тодішніх героїв передбачали періодичне вживання до свинячого стану. Пияцтво козаків можна назвати легендарним.
Звичайно, це не головний пафос історичних стрічок, хоча генетична пам'ять, безперечно, спрацьовує. Щодо роману українського кіно з історією, то він давній. Показовий анотований каталог "100 фільмів українського кіно", виданий до 100-річчя світового кінематографу. Погортавши його, нарахуєте понад 60 картин (зі ста!) тематично звернених саме до минулого. І десь 40 із них можна сміливо зарахувати до парафії історичних: епопеї, біографії, драми, трагедії, комедії, костюмовані стрічки. Пояснень такій затятості у фільмуванні минувшини декілька. По-перше, кінематограф - чий завгодно і завше шукав екзотичних сюжетів, аби привернути увагу публіки. А історичні сюжети - одні з найекзотичніших (інше питання, що на це треба мати достойне фінансування, бо найекзотичніше легко перетворити на профанацію). По-друге, кожна нація, кожна країна, кожна держава мають на чомусь стояти. І без певної історичної свідомості громадян просто неможливе довготривале існування державних утворень. Кожна влада, імперія пише чи диктує свою особливу історію, обгрунтовуючи власне існування. Вона компілює і асимілює найвигідніше і найпридатніше з давньої історії - таким чином вона творить свій історичний міф, формує новітній цілісний образ історії етносу, нації, країни, держави. Напевно, ця нова міфотворчість і приваблює багатьох митців-бранців міфів попередніх.
Українські кінорежисери просто-таки живуть і дихають пилом історії. "Талановиті" стрічки Засєєва "Чорна рада" та "Нескорений" Олеся Янчука торік вразили у саму печінку українського глядача. Нинішнього року мають стартувати "Молитва за гетьмана Мазепу" Юрія Іллєнка та "Богдан" Миколи Мащенка (в обох фільмах гетьманів грає колишній міністр культури Богдан Ступка). Як виняток, режисер з молодих Лесь Санін сфільмував "Мамая". Отже, з огляду на вітчизняне малокартиння, це може призвести до того, що найближчі роки нас підгодують (або й загодують) історичною спадщиною. А тим "москалям ненависним" та "американцям недалеким" хай навіть і не мариться сіяти в наші молоді голови своє чортове насіння, бо в нас Своя культура, Своя історія, Свої герої, Свій колорит, смак і запах. Що ж до ходульної шароварщини, то вона також Своя, суто українська.
Якщо окинути поглядом загальну ситуацію в кінематографі, то можна явно побачити, що навіть не зважаючи на недостатнє фінансування навчальних установ, відсутність необхідних технічних засобів для фільмування, наше кіно продовжує не просто жити, а й набирати обертів світового масштабу. Хочеться вірити, що не за горами той час, коли нагороджуватимуть і українські повнометражні стрічки. А наразі ж просто сподіваємося, що всі ті нагороди, які здобувають студенти університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого поза межами нашої держави, не лишаться непоміченими. І ще, якщо вам скажуть, що українського кіно як такого не існує - не вірте. Краще самі переконайтеся у його бурхливому розвитку на власні очі.
Loading...

 
 

Цікаве