WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Естетика ХХ ст. - Реферат

Естетика ХХ ст. - Реферат

зацікавлюючи читача й утягуючи його на свою територію. Становлення нових прийомів художнього бачення не охоплювалося єдиним виміром. Творець прагнув максимально микшировать власну індивідуальність, представляючи нескінченну мозаїку явищ дійсності "такими, як вони є". Звідси орієнтація на безособовий тон, що як би об'єктивно підносить відколок реальності, коли вже не авторське вторгнення, а сама дійсність здатна виражати складні і напружені стани.
Вторгнення "некласичних форм" в образотворче мистецтво, музику, літературу спочатку сприймалася як однозначна ознака смерті мистецтва, як руйнування чогось дуже важливого, що ще зберігала в собі художня практика кінця XIX ст. Але, мабуть, повинна була бути проголошений теза про смерть мистецтва, щоб виявилося можливим генерування нової фази його розвитку. Своєрідність нової фази художньої творчості складалося в тому, що вона піддала ревізії всі попередні представлення про можливості і призначення мистецтва.
Художник-традиціоналіст, який пише портрет, претендував на те, що він занурений у реальність зображуваного обличчя, тоді як у дійсності будь-який живописець наносить на полотнину лише схематичний набір окремих рис, довільно підібраних його свідомістю. Нові віяння в живописі, літературі, театрі демонстрували неможливість зведення персонажа до двох чи трьох полюсів. Присутність у кожній людині десятків тисяч "я", усвідомлення невичерпності і парадоксальності власної натури не повинні були похитнути потреби кожної людини шукати і знаходити в мистецтві свій справжній, неспрощений образ.
У міркуваннях самих діячів мистецтва людина XX ст. найчастіше виступає як сукупність різноманітних, один одного ролей, що виключають. Це, на перший погляд, веде до втрати справжнього обличчя, до втрати самототожності, але одночасно ця обставина диктує мистецтву додаткові задачі: знайти прийоми художнього втілення, що не зводили б усе багатство людини і невимовність його внутрішнього світу до уже випробуваних прийомів і етикеток. Прагнення мистецтва XX ст. розстатися з будь-якою життєвою подобою і витягати змісти із себе самого, безумовно, викликало до життя така якість, як незрозумілість нового мистецтва. Широкій публіці важко пристосувати зір до зміненої перспективи. Вихована на класичних зразках публіка прагне відшукати загальнозрозумілу людську драму, що художній твір увесь час знецінює новими прийомами і над який воно постійно іронізує. Широку публіку обурює, що її надувають, вона не вміє знаходити задоволення в цьому "чудовому обмані мистецтва".
3. Модернізм і постмодернізм в естетиці ХХ ст.
Тлумачення цих явищ у науці неоднозначное; якщо говорити узагальнено, модернізм розуміється як художня практика (кубізму, футуризму, абстракціонізму, сюрреалізму й ін.), що розгорнулася з початку XX ст. і яка продовжувалася аж до другої світової війни. Мистецтво постмодернізму охоплює всю сукупність художніх плинів, що розвивалися після другої світової війни дотепер. Суть художньої творчості модернізму і постмодернізму принципово різна. Стало вже загальним місцем протиставляти творчу природу модернізму постмодернізму з його грою мертвими формами.
Модернізму, безумовно, був характерний сильний пафос заперечення попереднього мистецтва, однак одночасно він був і свого роду творчою роботою. Енергія А. Модильяні, П. Пікассо, А. Шенберга, Д. Джойса, М. Крокувала й інших авторів, що не успадковувала форми класичного мистецтва, була спрямована на вироблення адекватного художнього вигляду епохи, була кидком у майбутнє. Модернізм будував свою художню символіку, не звертаючи прямо до реальності, а мобілізуючи внутріхудожні ресурси; але і ці усвідомлені зусилля зажадали колосальної роботи, що привела в підсумку до встановлення нових відносин між людиною і світом. От як описує роботу, пророблену модернізмом, Ж.-Ф. Лиотар (р. 1924), відомий французький філософ і культуролог: "Пацієнт психоаналітика намагається переробити розлад, від якого він страждає в сьогоденні, проводячи вільні асоціації між його елементами, на перший погляд виключеними з всякого контексту, і якимись пережитими в минулому ситуаціями, що дозволяє йому розкрити таємний зміст свого життя, свого поводження". Точно так само робота Сезанна, Делоне, Кандинського, Мондріана, нарешті, Дюшана може розглядатися як деяке пророблення сучасністю власного змісту.
Постмодернізм таку мету не переслідує. Художня практика постмодернізму є не творення нового світу, але допитливе повторення сучасного неврозу, відтворення хворобливих станів у настільки ж клаптевих, осколкових і розірваних формах. Неходженими й у відомій мері епатуючий шляхами модернізм прагнув до пошуку і втілення деяких завершених і цілісних художніх форм, у той час як постмодернізм демонструє зовсім зворотне. Феномен постмодернізму - це феномен гри, спростування самого себе, парадоксальності.
Така опозиція модернізму і постмодернізму дала привід ряду теоретиків говорити, що XX ст. відкрився парадним входом у світле майбутнє, а закривається пародією на всі попередні епохи. Парадний вхід означав збереження надії, що покладалася на художню творчість модернізму, що прагне, незважаючи ні на що, продовжувати бути посередником між людиною і світом, виробляти адекватні часу орієнтації. Пародія на всі попередні епохи, створена і втілена постмодернізмом, проявилася в культі автентичності самої по собі, у прагненні мислити усі творчі прояви як ігрову сферу, в абсолютизації самоствердження, як такого, не задаючи питанням, чи маються крапки сполучення між художньою діяльністю і картиною світу.
Феномен постмодернізму надзвичайно неоднорідний як на практиці, так і в теорії. З одного боку, це імітація мертвих стилів, говоріння від імені всіх минулих епох і всіх голосів, що зібралися в уявлюваному музеї культури постмодернізму, - демонстрація "необмеженої невизначеносты значень". А з іншого боку, постмодерністські віхи - концептуалізм, пародія, вторинність, відчуженість, безособовість, цитатнысть, характерні для 60-70-х років, змінюються в 80-90-х роках тим, що прийнято називати "нова сентиментальність".
Висновок
Усе багатство художніх змістів художників, письменників, драматургів, композиторів до початку XX ст., безумовно, генерували через різні форми співвіднесеності мови свого мистецтва з предметністю і подійністю навколишнього світу.
Конфліктна і значеннєва щільність дійсного світу на початку XX сторіччя така, що він здаєтьсязначно багатшим художнього вимислу. Читачу досить було звернутися до величезного запасу вражень, що безупинно нашаровувалися в результаті його власного життєвого досвіду, щоб знайти заміну цим нудним описам реалістичного мистецтва. Те, що довідався читач зі спілкування з Фрейдом, Прустом, Джойсом, після того як він познайомився з таємним струмом внутрішнього монологу, із ще нерозвіданими областями несвідомого, розхитало границі, які колись здавалися непроникними.
Виникає свого роду нова конвенція між художником і публікою щодо того, які задачі ставить нове мистецтво, що можна чекати від нього.
Багато теоретиків мистецтва вже на початку XX ст. по праву відзначали, що художній твір, тобто річ штучна, починає програвати в зіставленні з багатством речі реальної.
Справжня подія в XX ст. як би і справді має незаперечні переваги в порівнянні з вигаданою історією.
Список літератури
1. Козловский П. Культура постмодернізму. М., 1997.
2. Тупицина М. Критичне оптичне: Статті про сучасне мистецтво. М., 1997.
3. Західне мистецтво XX століття: Класична спадщина і сучасність. М., 1992.
Loading...

 
 

Цікаве