WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Пробудження національної свідомості українського народу культурний процес другої половини XIX ст. - Реферат

Пробудження національної свідомості українського народу культурний процес другої половини XIX ст. - Реферат


Реферат на тему:
Пробудження національної свідомості українського народу культурний процес другої половини XIX ст.
У другій половині XIX ст. відбувався подальший розвиток української культури. Спостерігається тенденція до поділу її на два великі блоки - буржуазного та національне-демократичного напрямків. Тут можна не погодитися з В. І. Леніним, який національну культуру трактував як культуру поміщиків, попів та буржуазії, і з тим, що "гасло національної культури це буржуазне (а часто й чорносотенно-клерикальне) ошуканство". Це далеко не відповідає дійсності.
У період становлення промислового капіталізму Україна, як і царська Росія, потребувала кадрів, яких конче не вистачало на заводах та фабриках, що відкривалися в Україні. Поряд з професійною започатковується народна освіта, яка набула особливого розвитку з призначенням М. Пирогова попечителем Київського й Одеського учбових округів (1856-1861). У цей час у Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі, Чернігові, Одесі, Житомирі та в інших містах і селах відкриваються недільні школи. Професори Київського університету П. Павлов, Я. Бекман, М. Муравський роблять спробу через школи вести революційну пропаганду. В Україні у 1862 р. функціонувало 67 недільних шкіл, для яких були видані букварі та підручники українською мовою. Великого значення цим школам надавав Т. Шевченко. Він написав для них "Букварь южнорусский". Ці школи викликали переполох у царського уряду і в 1862 р. були закриті.
Україна почала ставати капіталістичною державою, її економічний розвиток зумовлював настійну потребу реформування шкільної системи, адже на кінець 90-х років XIX ст. в Україні налічувалося близько 17 тисяч початкових шкіл, які забезпечували освіту близько ЗО % дітей шкільного віку. Згідно з переписом 1897 p., письменним було вже 24 % населення у віці від 9 до 49 років.
На вимогу часу створюються двокласні школи з п'ятирічним терміном навчання, повітові училища реорганізовуються в шестирічні, відкриваються реальні (середні) навчальні заклади, восьмикласні комерційні училища. Так, на кінець XIX ст. в Україні налічувалося 129 гімназій, 19 реальних та 17 комерційних училищ, переважна більшість з яких були приватними.
Українські університети - Харківський, Київський, Одеський (Новоросійський, 1865) та інститути - Ніжинський історико-філологічний (1875), Харківський технологічний (1885), Київський політехнічний (1898) стали центрами наукової думки, підготовки вчених, учителів, лікарів та інших спеціалістів для підприємств України. Здебільшого навчання у вищих навчальних закладах було недоступне для дітей робітників та селян, оскільки було платним, і плата ця була досить високою.
В українських навчальних закладах створюються відомі наукові школи: математична - провідними вченими були М. Ващенко-Захарчен-ко, С. Ярошенко, І. Тимченко; фізична - М. Умнов; астрономічна - Ф. Бердихін; хімічна - М. Бекетов, Я. Михайленко, Ф. Шведов, С. Реформаторський; біологічна - О. Чорна, К. Милашевич, ембріолог О. Ковалевський; ботаніки - В. Зеленський, Ф. Каменський, В. Палладій; мікробіології - М. Гамалія, І. Мечников, фізіолог І. Сеченов.
У 1869-1870 pp. було засновано географічне товариство, яке здійснило три експедиції з метою збирання етнографічно-статистичних матеріалів, які в 1872-1879 pp. було опубліковано в Петербурзі ("Праця етнографічно-статистичної експедиції в Західноросійський край"). До них були включені українські пісні, казки, відомості про правові звичаї українського народу та ін. Після виходу Емського указу 1876 р. Південно-західний відділ російського географічного товариства було закрито.
Великого розвитку набула історична наука, тут точилася гостра боротьба між революційно-демократичними, національними, ліберальними та великодержавними напрямками. Історичними студіями займалися також письменники і громадські діячі, зокрема Т. Шевченко, І. Франко, С. Подолинський, П. Грабовський, Леся Українка, М. Костомаров, Д. Багалій та ін.
І. Франко розвивав історичні погляди революціонерів-демократів 60-70-х років XIX ст. Йому належить кілька десятків праць, в яких висвітлюються найважливіші проблеми історії України від давніх часів до початку XX ст.
Вивчення фактичної історії України стало провідною темою у представників ліберально-демократичного напрямку - М. Костомарова, О. Лазаревського, Д. Багалія, О. Єфименко. Так, М. Костомаров написав ґрунтовні праці про розвиток історичного процесу України і Росії: "Боротьба українських козаків з Польщею в першій половині XVII сторіччя", "Богдан Хмельницький", "Руїна" та ін. Він редагував окремі твори документального видання "Акти, относящиеся к Южной и Западной России". У своїх працях М. Костомаров багато уваги приділяв історії селянських повстань, народного побуту, загострював увагу на національних особливостях українського козацтва.
На великому архівному матеріалі процес закріпачення селянства козацькою старшиною в XVII ст. у своїх працях "Малоросійські посполиті селяни" і тритомному виданні "Опис старої Малоросії" показав О. Лазаревський.
Наприкінці XIX ст. вийшли праці Д. Багалія, які мають непересічну цінність щодо зібраного матеріалу, зокрема "Нариси з історії колонізації і побуту степової окраїни Московської держави", "Спроба історії Харківського університету (за неопублікованими матеріалами)". Цінним у його працях є те, що він робить спробу показати процес історичного розвитку українського народу в контексті слов'янських народів.
Із народницьких позицій виступала О. Єфименко. На великому архівному матеріалі вона показала процес закріпачення селян, перетворення козацької старшини в поміщиків, суспільно-політичне життя України XV-XVIII ст. та адміністративно-політичний устрій Лівобережної України.
Під впливом революціонерів-демократів і марксистів склався світогляд С. Подолинського, і з цих поглядів він висвітлював розвиток
капіталізму та формування пролетаріату в Україні у працях "Про хліборобство", "Про багатство та бідність", "Парова машина", "Ремесла і фабрики на Україні" та ін.
Із національних позицій почав писати свою "Історію України-Руси" М. Грушевський. Його наукові розвідки та активна організаторська діяльність пробудили інтерес до об'єктивного вивчення історичних процесів, що відбувалися в Україні.
Підвищився інтерес до вивчення і висвітлення економічних процесів в Україні. Тут провідне місце належало статистику демократичного напрямку Д. Журавському. Він у 1852 р. видав тритомну працю "Статистичний опис Київської губернії". Вивчали економічний стан в Україні кафедри політичної економії і статистики Київського, Харківського та Новоросійського університетів, Товариство сільського господарства Південної Росії, Комісія для опису губерній Київського округу та ін.
Багато уваги приділяється вивченню української мови. Перше місце тут належить видатному вченому-мовознавцю О. Потебні, який залишив ґрунтовні дослідження із загального мовознавства, української мови і фольклору, діалектології слов'янськихмов. Ґрунтовні дослідження з вивчення української мови здійснили також М. Максимович, П. Житецький, К. Михальчук, Ю. Тимченко та ін. А. Спілка та М. Уманець у 90-х роках XIX ст. уклали "Словарь російсько-український", який відіграв позитивну роль у пропаганді української мови. Вивчали українську мову російські вчені Ф. Корф, П. Фортунатов, О. Шахматов та ін.
Під впливом журналів "Современник" і "Отечественные записки", на сторінках яких публікувалося багато матеріалів про Україну і які поширювалися в Україні, починають виходити журнали "Основа" (1861-1862) та "Киевская старина", яка починаючи з 1882 р. протягом 25 років публікувала матеріали з історії України, твори української літератури, архівні та наукові розвідки; ці матеріали й нині не втратили наукової цінності.
Під впливом творчості Т. Шевченка і започаткованого ним напрямку критичного реалізму в українську літературу входять Марко Вовчок, Панас Мирний, І. Франко, П. Грабовський, М. Коцюбинський, Леся Українка та ін.
Активно працює в цей період П. Куліш, який у своїх творах на історичну тематику, зокрема доби козаччини, оспівує особливості козацького руху (роман "Чорна рада", 1857), активно виступає в літературно-критичних статтях проти
Loading...

 
 

Цікаве