WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Аналіз кіноповісті О. П. Довженка «Україна в огні» - Реферат

Аналіз кіноповісті О. П. Довженка «Україна в огні» - Реферат


Реферат з культури
Аналіз кіноповісті О. П. Довженка "Україна в огні"
Кіноповість "Україна в огні" - один із найсильніших, найбільш вражаючих творів української літератури про трагедію народу в роки другої світової війни та й упродовж усієї своєї історії.
Саме Україна прийняла на себе перші удари загарбників, най-страшніші і найбільші битви відбувалися на її полях, і вся вона палала у вогні та стражданцях.
Ці картини з жалем і болем, а ще більше з жагучою ненавистю до ворогів змальовує автор: "Горять жита на многі кілометри, палають, топчуться людьми, підводами... Ревуть аероплани. Мечуть бомби. Розсипаються вершники по полю, мов птиці... Крик, і плач, і височенний зойк поранених коней". Повна розгубленість серед населення, розгубленість у військах перед раптового залізною навалою... Сини Купріяна Хуторного, одного з героїв кіноповісті, стали дезертирами, повернулися додому і виправдовуються перед батьком: "У нас, тату, генерал пропав. Застрелився, бодай його сира земля не прийняла. Розгубилися ми... Мости, тату, зірвані. Плавати не вміємо".
Письменник дошукується причин зрадництва і говорить про них у прямих авторських зверненнях до читача. Ці слова звучать гнівним обвинуваченням державній політиці за виховання молоді: "У грізну велику годину життя свого народу не вистачило у них ні розуму, ні великості душі. Під тиском найтяжчих обставин не одійшли вони на схід зі своїм великим товариством, що йому потім судила доля здивувати світ своїми подвигами. Звиклі до типової безвідповідальності, позбавлені знання урочистої заборони і святості заклику, мляві їх натури не піднялися до висот розуміння ходу історії, що кликала їх до велетенського бою, до надзвичайного. І ніхто не став їм у пригоді з славних прадідів історії, великих воїнів, бо не вчили їх історії. Не помогли й близькі рідні герої революції, бо не шанували їх пам'-ять у селі. Серед перших ударів долі загубили вони присягу свою, бо слово "священна" не дзвеніло в їх серцях урочистим дзвоном. Вони були духовно беззбройні, наївні й короткозорі".
Про таку ахіллесову п'яту українського народу знають навіть вороги. Німецький офіцер Ернст фон Крауз говорить своєму сипові: "Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім'я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту... Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п'ять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сім'ї, дружби! У них від слова "нація" остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників..."
Війна підняла на-ноги всю Україну. Тисячі біженців, переважно жителів міст, їхали на схід. А селяни, прив'язані "тисячолітніми узами до землі", не могли всі виїхати, тому дивилися услід від'їжджаючим і говорили: "А куди ж вони ото їдуть, бодай їм добра не було! Щоб вони бігли й не переставали! Та нащо ж їх везуть машинами? Може б, машини та на щось інше пригодилися!"
Ті, що їхали в тил, питали один одного: "Слухайте, чому вони не тікають? Ви бачите? Вони не тікають? - Ну, ясно. Чого ж їм тікати? Вони ждуть німців".
Так розколювалася нація зсередини, і це ще один із трагічних наслідків війни, який переживатиме народ ще довгі роки по війні. А з наближенням фронту іще більше поглибилася прірва між тими, хто їхав у тил, і тими, хто йшов чи залишався; "Пролітали вантажні машини різних снабів, воєнторгів, управлінь, постачань. Холодні, злі шофери, здавалось, не бачили нічого на дорозі. Не бачили й пасажири. Чимало серед них було нікчемних людей, позбавлених глибокого розуміння народної трагедії. Недорозвиненість звичайних людських відносин, скука формалізму, відомственна байдужість чи просто відсутність людської уяви і тупий егоїзм котили їх на державних гумових колесах мимо поранених".
Але найстрашніше було те, що "державні діячі середньої руки", втікаючи самі, звинувачували інших у паніці, приховували правду. Василь Кравчина, почувши розмову голови виконкому одного містечка Н. Лиманчука з двома дівчатами про відступ, з гіркотою вигукнув їм: "Тікайте, сестри мої, тікайте. Бо прийдуть німці, понівечать вас, заразять хворобами, поженуть у неволю, а цей незгораємий шкаф,- показав Василь на голову,- що збирається тікати, повернеться потім та й судитиме вас за розпусту".
Так і сталося потім з героїнею твору - Христею й сотнями інших дівчат, яким довелося пройти всі кола фашистського пекла, а потім іде й постати перед судом холодних та бездушних "незгораємих шкафів", які вирішили, що саме вони - провідники державної політики, лінії партії.
Довгою, дуже довгою була війна. І крові пролилося багато, як зазначає письменник, "більше ніж би могло пролитись. І страждань".
Автор показує усю глибину народного горя в окупації - довелося й орати замість коней та волів, і віддавати цвіт нації - найкращих юнаків та дівчат - у Німеччину на каторжні роботи, зазнавати принижень, гинути у вогні пожеж, під дулами фашистських автоматів, на шибеницях. Ось лише один з таких страшних епізодів, змальованих у кіноповісті. Ернст фон Крауз, переслідуваний партизанами, погано спав. А розплата за це була страшна: "Сотні нещасних людей, розстріляних, покалічених, з вирізаними на грудях і на лобі зірками, згоріли тієї ночі в селі, замкнуті в палаючих клунях і церквах. Розплатилися за німецький хворобливий сон тяжкими муками у вогні українські діти".
Невблаганна війна не раз і не двічі прокочувалася українською землею, збільшуючи число жертв і розруху. Автор подає зловісний пейзаж, від якого стає моторошно: "Димом сходили обрії. Вогняні вали з громом і гуркотом не один раз перекочувалися із сходу на захід і з заходу на схід. Мертві танки чорніли на полях грізними своїми тушами, неначе вимерлі страховища в пустелі. І куди не поїхати, куди не піти, - всюди несло духом непохованого людського трупу. Міновані нескошені поля були сповнені зловісних таємниць.
А якою стала улюблена Довженкова ріка! "Вона була збещена, зґвалтована і спотворена ворогами.
Вода текла в ній каламутна й кривава, з дохлою рибою, трупами й іншими останками страждань... І грязь, і каламуть, і кров у річці, і смерть! Це була вже не річка, а стік нечистот".
Безмірною була трагедія простих, рядових наших воїнів, які прийняли на свої плечі увесь тягар битви за рідну землю. Цих боїв не витримували ні звірі, ні птахи, ні плазуни: "Такий страшний був світ у бою. Одна лише людина могла витерпіти бій..."
Опис бойових дій займає у Довженка кілька сторінок. Але це біль зраненого серця, це крик душі: "Люди, схаменіться!" Побачене, відчуте й пережите письменник пропускає через призму мистецького сприйняття і з великим талантом подає читачам: "Повітряні хвилі й буйні завихрення од пролітаючих великих снарядів і вибухів мін зривали людей з землі, крутили їх угорі, як осінній лист, і кидали на землю.
Все повітря прийшло в шалений рух, все воно, вся атмосфера звучала, ревла, вибухала, крякала і гриміла тисячами громів. Повітря горіло. Набійцях загоралися сорочки.
...Сім раз сходилися бійці з противником. Сім найтяжчих німецьких атак одбили вони вщент, в порох, в дим. Тридцять шість ворожих танків палало вже перед ними і возносило до неба грізну їхню славу. Трупу ворожого лежало між танками множество".
І таких смертельних боїв було безліч, а
Loading...

 
 

Цікаве