WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Марія Заньковецька (наукова робота) - Реферат

Марія Заньковецька (наукова робота) - Реферат

ридання, в очах - ненависть.
- Нічого не треба, все кину під ноги... Ви дали мені одежу гарну, обморочили, обдурили мене, життя моє отруїли... Спасибі за ласку. Нічого тепер мені не треба...
Слова вилітають, як із палаючого вулкана, і вся вона- бунтівлива. Шпурнула пишне вбрання сорому й ганьби- і ніби легше стало...
Здавалося, рана по смертельна, і очі зосереджені на слабких зорях надії.
- Прощай, багата оселя. Бодай же й ти вся вогнем пойнялась, як ти запалила мій спокій вогнем пекельної муки...
Кожне слово - огонь, пожар, у якому клекотіли і гнів і образа. Та недовго. Невистачило сили на боротьбу... Самітність, ганьба, страшне "нікуди йти",- і зостався останній шлях: у могилу. Урвати життя, яке так поглумилося над сиротою...
Тут кожне Слово обпалює, як розпечене залізо. І в думках про Панаса, і в прощальному слові до матері:
-Мамо, мамо, чи чуєш ти, як стогне моя душа... Нащо ж ти мене породила, чом ти мене маленькою не втопила?.. Прилинь же до мене з того світу, візьми до себе замучене дитя своє. Не маю більше сили... Не маю...
І останнє слово, останній крик смертельно пораненого серця, стогін безнадійності:
- Прощай, Панасе...
Ми навели уривок цих передсмертних стогнань, бо в них було вкладено все те, що чулося колись із серця народного і що надавало їм якоїсь стихійної хвилюючої пристрасті, печалі, і скорботи.
Кому судилося чути цю скорботну симфонію знеславленого, закривавленого серця, тон ніколи не забуде її.
Щодо сценічної ситуації, тут, звичайно, почувається вплив "Грози" - остання дія, коли Катерина робить свою смертну путь до волзького виру. Але працюючи над роллю Харитини, Заньковецька ще не бачила "Грози" і розробила то заключну сцену зовсім самобутньо, без сторонні х впливів.
Незабаром одначе, буваючи в Петербурзі і Москві, Марія Костянтинівна бачила "Грозу" декілька разів з такими видатними виконавцями ролі Катерини, як Стрепетова і Федотова. Роль Катерини дуже зацікавила Марію Костянтинівну, особливо у виконанні Стрепетової. По характеру свого геніального й самобутнього обдаровання вона ближче, ніж інші, підходила саме до того образу, який уже виникав у творчих думках Марії Костянтинівни. Одного лише бракувало у хвилюючому образі Катерини - Стрепетової: тієї буйної краси, якою дихав цей образ у Островського... щоб "бунт" Катерини нагадував стихійний бунт красуні Волги, яка ламає холодні льоди в грізному весняному пориві.
Треба, щоб Катерина викликала не почуття жалю, як у Стрепетової, а почуття захоплення перед могутньою силою, яка ламає льодяні окови "мертвого царства".
Над цим багато думала Марія Костянтинівна, виношуючи в серці свій образ Катерини. Нам доводилось багато і довго розмовляти на цю тему, що так глибоко запала в душу нашої геніальної художниці, творця цілої галереї неповторних жіночих образів. Були різні причини, які заважали здійсненню цієї великої творчої мрії.
Найзручніше було поставити "Грозу" в ті роки, коли український: театр завоював собі тривке становище в Києві, коли в репертуарі з'явилися такі класичні твори російської драматургії, як "Ревізор" та "Доходне місце".
Ми знали, що Марія Костянтинівна довго й серйозно працює над образом Катерини,- за своїм планом, своєю творчою палітрою.
І лише випадок дав нам не те що можливість, а щастя бачити маленький фрагмент з цієї великої скульптури - потрясаючої сили пристрасті і хвилюючої правди.
Мені колись довелося поділитися на сторінках нашої преси спогадами про цей незабутній етюд, який ми дозволимо собі навести знов тому, що писався він тоді під свіжішими враженнями в зв'язку з недавньою смертю нашого генія сцени.
Одного разу, після п'єси Карпенка-Карого "Понад. Дніпром", знову заговорили про "Грозу".
Поки в кабінеті Садовського йшли підрахунки прибутків і видатків, ми вийшли на сцену. В театрі темно й порожньо. На сцені висів черговий ліхтар, біля виходу дрімав сторож. Задник був спущений. На ньому синіла Дніпрова далечінь. На сцені залишились - неприбраними . "кручі" і "пагорки", вкриті рогожею з штучною зеленою-травою. Від ліхтаря на задник падали смуги світла, створюючи ілюзію далекої річки, повитої туманом.
Марія Костянтинівна в глибокій задумі пройшла по сцені, спинилась і задивилась на далекі звиви ріки, намальованої на заднику... Приставила парасольку до куліс, ще раз пройшла, спинилась біля "кручі".
І сталось щось несподіване, неповторне...
Вона скинула руками, здається, навіть змінилась на обличчі, і з наболілих змучених грудей, немов з кратера вулкана, спалахуючи, полились якісь слова:
- Куди тепер ? Додому йти ? Ні, мені однаково, що додому, що в могилу...
Я відразу не збагнув. Хотів щось відповісти. Але на мене дивились очі, яким не відповідають - їх вчувають. Величезні, глибокі, освітлені якимсь внутрішнім вогнем... Я затамував подих і завмер.
- Так... Що додому, що в могилу... (Сіла на зелений горбок, перебирає пальцями травичку). Під деревцем могилка... Як хороше... (Велика пауза.) Так змучилась я... Навіщо мені тепер жити, ну, навіщо? Нічого мені не треба... Сумно мені. Ах, як сумно мені... (Обняла зелений горбок і простогнала).
- Лишенько, сумно мені, су-у-у-мно...
Передо мною діялось чудо. Я зрозумів, що все по - і думи, і мрії, і розчарування - виливаються словами Катерини в творчому сприйнятті генія.
Вона припала обличчям до трави, а пальці її дряпали землю,- і без краю страшне "су-у-мно" стогнало, мов буря... І. враз підвелась, вирівнялась, як струпа, зметнула руками. В білих пальцях трепетали штучні травинки, висмикнуті з "могилки".
- Радість моя-я-я!
І слова лунко звучали в пустині театру.
- Життя моє-є-є...
- Душа моя-я-я...
- Відкликнись!..
Простогнала, прислухалась - чи не озветься хтось.
І стояла трепетна, стражденна.
- Вітри буйні-і-і... Перенесіть йому мою печаль-тугу-у-у...
І в порожній коробці театру глухо перекочувалось "у-у-у-у"... Так, напевно, стогнала-тужила колись Ярославна в Путивлі - граді, звертаючись зі своїми закляттями і до вітрів, і до сонця, і до Дніпра - Славутича...
Так стогнала-закликала Катерина над Волгою, її словами, що плачуть, як буря, кличуть, як лемент потопаючого, провіщала тепер Марія Костянтинівна.
Ніхто не озвався. Знесилена, вона знову припала до могилки і заголосила. По-справжньому, по-народному, як тільки вона й могла голосити:
- В могилу... В могилу... В могилі краще... - тужить, як мати над могилою дочки.- І сонечком її пригріє, і дощиком її змочить... Весною на ній травичка виросте, пташки прилетять на деревце, співатимуть, діточок виведуть...
...Дивне почуття... Я ж знаю, що всі ці олова взято з останнього монолога Катерини, чув їх десятки разів од славетних трагічних актрис. Але нічого схожого й на думку не спадало ні їм, ні мені. Ця глибока народність
Loading...

 
 

Цікаве