WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Марія Заньковецька (наукова робота) - Реферат

Марія Заньковецька (наукова робота) - Реферат

в літописах історії українського театру з'явилося ново ім'я: Заньковецька, Марія Костянтинівна.
Вола приїхала з далекої півночі, де в той час, уже заливали холодні вітри, і тому була одягнена в теплу шубку з пухнастим білим песцевим коміром і в такій же песцевій шапочці, з-під якої дивилися схвильовані від глибоких дум, чорні, злегка вологі очі. Глянув на неїКропивницький, усміхнувся й охрестив:
- Біле ведмежатко...
Так увійшла М. К. Заньковецька в театральну сім'ю,
Відразу ж закипіла робота... Підготовка до сезону.
А навесні наступного 1883 року нова, нікому доти невідома артистка вже виступала в Полтаві, па батьківщині українського театру, в завітній ролі Наталки - і спізнала першу радість успіху... Вдихнула аромат "блакитної троянди"... Та, на жаль, де троянди, там і колючки. І колючий, гострий біль від них вона відчула з першого ж дня вступу на сцену. Серед них минув і весь її життєвий і творчий шлях... Було багато-багато троянд! .Але гострі колючки залишали криваві, не заживаючи рани.
З перших - таки днів її появи в труні зашипіли всілякі "суперниці":
- Ач яка! Принцеса з Сандвіч о них островів.
І всі - ха-ха-ха! Значить, жарт уподобався. Причому це говорилося так, щоб та особа, про яку говорили, чула і жарт, і сміх.
Та публіка приймала нову "Наталку" з невимовним захватом, тому що па сцені була не актриса, а справжня, ніби вихоплена з живого життя дівчина, у якої і свої; горе, і свої надії, і своя неждана радість.
Публіка зрозуміла, чому Наталка починала пісню "Чого вода каламутна" перериваним наспівним шепотом. який, поступово наростаючи, обертається в якийсь стогін:
- Спілій, милий ...
Вона стогнала з простертими, тремтячими руками, ніби в народній масі, десь далеко-далеко, є той, хто почує її благання.
За кулісами народився повний жарт.
- Ану, тягни "сі бемоль"! - І хтось починав пищати...
- Ні, це у принцеси таке "сі бемоль", а у нас воно зветься "ща - мозоль"...
І знов - ха-ха-ха!..
І все це доводилося терпеливо зносити. 1 кому? У кого в душі був справжній кладезь любові до світу, в який вона вступила, ї скільки людей згодом відчули на собі її чутливість і щире піклування.
І все ж ці роки формування трупи можна назвати "медовим місяцем" у житті українського театру. Особливо з глибокою вдячністю згадувала Марія Костянтинівна про те, як на допомогу молодому театрові прийшов М. П. Старицький,- не тільки як людина великої культури, як драматург, що збагатив своїми п'єсами тоді ще небагатий репертуар, але й як людина, що вклала чимало грошей на декорації, костюми, на оркестр і хор, на забезпечення всіх працівників театру твердою оплатою залежно від становища кожного, а не в залежності від усяких випадковостей. Старицький допоміг театрові стати на ноги, дав йому можливість показати себе. А показати було що!
Почався шлях по Україні, всипаний квітами, і шлях по містах братнього народу - до Петербурга й Москви. Це були роки квітучої весни і плодоносного літа.
Та ця весна була коротка. Такому рідкому зібранню талантів стало тісно. І от почалися суперечки, чвари, які дійшли до порожнечі і закінчилися розходженням. Коли труїш розкололась, кожна сторона намагалася залучити Заньковецьку до себе. Вони добро розуміли, що успіх "діла" залежить від того, де вона он шліться.
- Цілком зрозуміло,- говорила одна ворогуюча сторона другій,- коли ім'я Заньковецької стоїть на твоїй афіші, ти величаєш її "царицею", а коли вона втече з твого табору, вся в сльозах, ображена, ошукана, окрадена,- тоді "царицю" ти вже називаєш "вовчицею".
І коли змучена, знесилена, розчарована в тих, кому вірила, Заньковецька наважувалась одійти від таких "діл" - звідкілясь з'являлися найсправжнісінькі аферисти, які клялися найсвятішими словами забезпечити їй всі умови для служіння "святому мистецтву". А мета в таких благодійників була наймерзенніша: обдурити і нажитись. То раптом з'явився такий землячок - благодійник з вигаданим прізвищем "Найда", то несусвітний пройдисвіт Вирубов,- і довірлива до людини Марія Костянтинівна, нічого не розуміючи в "ділах", попадала в пастку.
Траплялися й такі нахаби, які з одвертим цинізмом заявляли:
- Охота вам провадити циганське життя з цими розбійниками, які на вас наживаються і вас обдурюють... У мене триста гарців срібла і десять гарців чистих червінців! Усе це буде належати вам, якщо...
Ображена в найкращих почуттях, вона обривала нахабу
- Моє життя належить народові, а не окремим особам. Я пішла з золотої клітки, щоб віддати йому свій талант, своє мистецтво, своє життя...
Розкотисте "ха-ха-ха" заглушало останні слова... І гіркі сльози образи теж не викликали співчуття в таких "благодійників". А тим часом ворогуючі сторони протягували одна одній "руку дружби". І як щиро раділа в такі дні Марія Костянтинівна!
Чи довго, чи недовго тривали ні "свята примирення"- громадськість раділа, і ми з задоволенням ходили дивитися вистави в такому знаменитому ансамблі на чолі з Заньковецькою.
Та добре, коли вдавалося довести сезон до кінця...
На Марію Костянтинівну ці чвари робили гнітюче враження. В такі хвилини вона іноді доходила до відчаю. Відгомін такого настрою ми знаходимо в листах до рідних ідо тих небагатьох друзів, яким вона могла довірити свої сумніви. ІЗ числі їх був і Панас Саксаганський, який тримався осторонь ворогуючих сторін, що робить честь йому.
В січні 1895 року в Одесі "Товариством русько - мало - руських артистів" під керуванням М. К. Садовського при участі артистки М. К. Заньковецької" була виставлена п'єса М. Старицького "Талан". Автор мав добриш намір вивести на людські очі театральне "болото", в якому захлиналась талановита, далека від усяких інтриг артистка Лучицька. У пій глядач відразу я; впізнав Заньковецьку.
Навколо неї копошились різні ділки, інтригани, суперники і суперниці, в яких легко можна було розпізнати живих осіб. Все до зробило виставу злободенною. На жаль, замість того, щоб витримати п'єсу в барвах викривальної сатири, автор створив слізливу мелодраму. Заньковецька, граючи роль Лучицької, почувала себе, як сама вона говорила, "па ешафоті". Грати саму себе - такого ще не бувало піде па світі. Частіша публіки теж дивувалась. П'єса незабаром була знята з репертуару.
Та ії навіщо вона? Хіба в тій самій Одесі, яку Марія Костянтинівна любила більше за всі інші міста і де справді її любили як свою, рідну, а не яку-небудь іноземну, зальотну зірку,-у неї не було інших можливостей, щоб довести своє право па високе визнання її таланту?
За багато років близькості до театру у мене зібралося чимало вражень. Деякі сценічні образи хотілось бачити і слухати без кіпця. До них належала і Софія з "Безталанної" Тобілевича в чарівному, тонкому по майстерності виконанні Заньковецької. Особливо вражала в її виконанні сцена "щастя" з

 
 

Цікаве

Загрузка...