WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Марія Заньковецька (наукова робота) - Реферат

Марія Заньковецька (наукова робота) - Реферат

з їх побутом, з їх соковитою живою говіркою, з піснями й казками, з тихими оповіданнями про всеякі житлові злигодні йпечалі. Тут запалали перші вогники любові до природи, до сонця, звідси ж, з цих дитячих вражень зародилося в душі дитини співчуття до людського горя, до людських сліз.
Марусю іноді лаяли у батьківському домі за те, що вона не могла пропустити жодного похорону і завжди проводжала покійників на кладовище. Там із слізьми вона припадала до свіжої могили разом з рідними покійника, і губи її мимоволі повторювали слова голосіння:
" - На кого ж ти мене покинула? А як сонечко почне пригрівати, я буду тебе виглядати..."
За те полюбили Ії прости люди і дивувались: "Що це за дитина росте, ніби нічого у неї панського нема..."
Сухондика в ній душі не чула. А був ще кравець - з дворових людей - на ймення Петро, старенький. Після "волі" він залишився при панському дворі, але працював не тільки на все село, а навіть з Ніжина приїздили до нього "городські" дівчата - франтихи, тому що краще за нього ніхто не вмів пошити керсетку по всій формі. Він і свою "панночку" нарядив у таке українське вбраннячко, що всі милувались. Цю любов до добірності народного убрання Марія Костянтинівна зберегла на все життя. Звичайно одягалася вона дуже скромно, але театральні її костюми відзначалися, в залежності від ролі, вишуканістю, граціозністю, смаком і красою. Щодо вишивання, то тут вона з дитячих років не знала суперниць. Вже така була художниця - майстерниця! Старий Петро дивився на дівчинку з замилуванням. Івмираючи в глибокій старості, коли його прийшли провідати всі "пани" Адасовські, звичайно, з любимицею, сказав на прощання: "Помираю...А жаль мені тільки сонечка та тебе, моя Манечко...".
З українськім убранням, яке він пошив для своєї "панночки", вийшла ціла історія. Дівчинці вже пішов восьмий рік. Батьки вирішили віддати її до пансіону, який відкрила в себе сусідка, вдова - поміщиця, що жила недалеко від них у селі Кошелівка. У поміщиці теж була дочка, і була гувернантка - француженка, яка навчала дітей, крім мови, танцям і музиці.
Виряджати в Полтаву, до інституту , не хотілося. Отож, довелося зупинитися на пансіоні; тим більше, що це було, як кажуть, "під боком". Так і віришили. Відслужили молебень "святому Науму", якій повинен був наставляти дітей "на ум", нагодували, одягли в пишне вбраннячко Петрової роботи і хатніх вишивальниць, зав'язали в хустку друге, робоче вбрання, заготували різних ласощів, до яких дитина звикла вдома, і урочисто відвезли до пансіону.
А днів за три - чотири дитя з риданням прибігло додому. Та ще в якому вигляді: сорочечка, спідничка - й нічого більше.
Виявилося, що француженка сміялася з "мужицької мови" дівчинки, аза урок французької мови начепила на груди учениці аркуш паперу з однією французькою літерою "р", тобто "порессез", а по-українськи "ледащиця"... Ображена дитина не витримала такої суворої кари і вранці, поки ще всі спали, швидко вдяглася в своє "мужицьке" вбрання, чобітки - сап'янці теж узула і побігла додому. Думала - пробігти версти за три така дрібниця! А на узліссі стояв віз з циганами. Циганчата накинулись на дівчинку, зірвали з неї всю одежу, зняли чобітки, відібрали візник - і пустили в такому вигляді, в якому її побачили вже вдома. Так несподівано скінчилася перша наука. Ніякі умовлення, ніякі вибачення, ніякі обіцянки поводитися з дитиною делікатніше, - ніщо не допомогло. Маня сказала "не піду" - і не пішла.
Згодом горе забулося. А навчання вже було переведено спочатку в Ніжин, а потім у Чернігів, де знайшлися достойні люди, пам'ять про яких зберегла Марія Костянтинівна до кінця своїх днів. В Чернігові, у "тьоті Саші" - О.В. Маркевич - Марія Костянтинівна зі своїми подружками влаштовувала домашні концерти. Та приїзди в Заньки на вакації продовжувались, і благотворний вплив села відбився на характері майбутньої актриси теж на все життя.
Саме в Заньках бережно й свято додержували сімейних традицій, які передавалися з покоління в покоління. У старому погорілому будинку зберігалися реліквії предків у вигляді старовинної зброї. Збереглися навіть старовинна кольчуга, шолом та якась особлива шабля. Це ще від дідів - прадідів, могили яких з камінними плитами і написами довго стояли на цвинтарі біля старої церкви. А послужний список діда Костянтина Григоровича заслуговував пам'яті, поваги і сімейної гордості...
Дід дивився на життя інакше, не так як всі. Воїн суворовського гарту, він таким зостався до кінця своїх днів. Його називали "чудаком" за те, що полювання стало його пристрастю. Сусіди за задоволенням міняли на орну землею свої лісові дільниці з заплилими болотними озерцями. Він у кожній такій дільниці будував мисливську хатину, де й проводив час у полюванні...
Початкове театральне виховання Марія отримала у свого батька. І коли яка-небудь блідолиця пансіонерка сумовито акомпанувала і виводила тремтячим голосом: "Кого-то нет, кого-то жаль, к кому-то серце рвется вдаль" Марія ставила перед нею інші ноти і вихором неслася в українському народному танці, в якому вона відзначалась навіть там, у Заньках, серед дівчат.
Подружки дивувалися. Але по закінчені танців і пісень Марії знову починали бринькати своє, сумовите.
Величезну роль у свідомому житті Марії Костянтинівні відіграв її пансіонський учитель М. П. Вербицький. Саме він, не тільки звернув увагу на виняткове обдаровання своєї учениці, але й приклав багато зусиль для розвитку її духовного й громадсько-політичного кругозору. "Катерина", "Тополя", "Причина" заволоділи її розумом і серцем.
Вже тоді чутливий учитель зрозумів, що справжній шлях його улюбленої учениці - сцена. І не сцена в загалі, а служіння народові мистецтвом театру.
Вербицький говорив із своєю ученицею так, як в ті роки говорив Нещасливцев Аксюті: "Хто тут відгукнеться на твоє багатство почуттів! Хто оцінить ці перлини, ці брильянти сліз! Хто, крім мене? А там? О, коли половину цих скарбів ти кинеш публіці, театр розвалиться від оплесків...Ти молода, прекрасна, в тебе огонь в очах, музика в розмові, краса в рухах...Там за одну сльозу твою заплаче тисяча очей..."
Так здійснювалося таїнство посвячення юного, але безсумнівного таланту!.. Слова вчителя глибоко запали в душу і обпалювали серце.
Незабаром одначе духовний зв'язок з учителем обірвався. Для Марусі Адасовської знайшовся "муж, до того ж військовий", - це був товариш старшого брата офіцера артилериста. У Ніжині справили весілля, і життя дівчини, вихованої в настроях, характерних для 70-х років ХІХ століття, повинно було піти по звичайному обивательському шаблону. Та в боротьбі двох стихій перемога цієї стихії була недовгочасною.
А що ж з Вербицьким? Кінець 70-х років був часом царського "правосуддя". Проти нього виступали громади пройняті ідеями боротьби з самодержавством і беззавітного служіння народові. В
Loading...

 
 

Цікаве