WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Теорія фольклору - Реферат

Теорія фольклору - Реферат

спостерігається не у найменшій, як можна було б чекати, а чи не в найбільшій кількості жанрів українського фольклору, а ось максимальна звуженість його, - навпаки, в небагатьох жанрах. Пояснюється це явище, насамперед, тим, що християнська ідеологія, яка привносить уявлення про "небо сакральне", втілюється в українському фольклорі в жанрах не лише специфічно християнських або двовірних. Проте тільки світоглядними чинниками пояснення цієї закономірності не може бути вичерпане: перед нами, безперечно, ще одне свідчення естетичного багатства українського фольклору.
Християнські і двовірні жанри збагачують палітру художнього простору доволі багатобічно. Наприклад, у християнських легендах сакральний простір може мислитися і як чудесне продовження реального: вже згадувалося, що лаврські печери дивно продовжувалися до Єрусалима, а підземним ходом із Почаївської лаври можна дійти не лише до Києва, а й до пекла. На "той світ" можна було дістатися і через обмирання (див.: 5.6).
Легкість подолання простору, окрім християнського фольклору, притаманна ще тільки чарівній казці та деяким сюжетам казки новелістичної. Думи ж з цього погляду виразно протистоять билинам, в яких богатир легко і - в оповідній перспективі - миттєво долає простір:
Он ведь реки-ты, озера между ног спущал,
Он сини моря-ты наокол скакал.
("Три поїздки Іллі Муромця")
Звичайно, в думах є рецидиви такого архаїчного зображення просторових переміщень: козак-"нетяга" відразу ж після перемоги над татарином опиняється на Запоріжжі, Богдан Хмельницький з військом, ледве вирушивши в похід, - у молдавських містах. Проте слухач невільницької думи майже фізично відчував, як простір від ворожої Туреччини до "святої Русі" жорстоко опирається втікачам: гине в степу молодший з трьох братів-втікачів, а галеру, захоплену втікачами-невільниками, зупиняють на її шляху не лише турецькі кораблі, але, вже у гирлі Дніпра - запорозькі гармати.
Так же само, як важку, з перешкодами, змальовано в думі "Корсунська перемога" і втечу з України "панів-ляхів" з євреями:
На річці Случі
Обломили міст ідучи,
Затопили усі клейноди
І всі лядськії бубни.
Которі бігли до річки Росі,
То зосталися голі й босі.
(Куліш, 1. С. 226).
Тут втілилася знайома дослідникам епосу енерційність його поетики: сама сюжетна ситуація втечі викликає стереотипне уявлення про її утрудненість, яке виникло при осмисленні страждань "своїх" втікачів. Проте подолання цього традиційного опору простору за допомогою перетворень у птахів або звірів, відомих "Слову о полку Ігоревім" або загальнослов'янській баладі про "дочку-пташку", героїчна дума не знає, хоч в алегоричній думі "Сестра і брат" героїня пропонує братові дістатися до неї саме у такий магічний спосіб.
У художньому просторі ліричної пісні та балади в українців, як на суходільний нарід землеробів, забагато образів "моря" ("моречка") та його берега як місця дії, коли сюжет того не вимагає. Це явище варто пов'язувати не так з переказами про те, що колись на місці Наддніпрянщини було море, котрі записувалися і під Києвом і в Поліссі, а скоріш із прадавніми враженнями від "синього моря", отриманими далекими предками українців, коли вийшли вони під час "чорноморського розселення" (М. С. Грушевський) на береги Понта Євксинського. Як свого часу в давніх греків, "море" завжди асоціюється з горем, тугою; це ж його сприймання відбилось і в думовій формулі "На синьому морі, ¦ На білому камені..."
Тут ми вже виходимо на певні риси загальної характеристики традиційного українського сприймання простору. Спробу узагальнити такі національні особливості у формі певного "образу", тобто метафорично, зробив у 70-ті рр. московський літературознавець Г. Д. Гачев. З цього погляду щойно згадана популярність в українському фольклорі образів "моря", з одного боку, а з іншого - вже позитивно забарвлених "тихого Дунаю/дунаю" (дунай - 'розлив води') виступають важливими компонентами українського сприймання простору як насамперед площинного, рівнинного, а руху - як орієнтованого горизонтально.
І в українському мелічному епосі - на відміну, скажімо, від "Іліади" - дія завжди відбувається на землі (або на поверхні моря). Навіть у християнській легенді, не кажучи вже про колядку, Христос і апостоли діють, опустившись на землю. Коли в грецькому житії такої популярної в Україні св. великомучениці Варвари Христос допомагає їй, спостерігаючи її страждання з небес, у вітчизняній "псалмі" "Сирітка" він з'являється перед нещасною дитиною на землі. Рух героїв історичної та ліричної пісень завжди змальовується як спрямований горизонтально, і різноманітні "мандрівочки" козаків-коханців завжди змальовуються як подолання саме рівнинного простору.
Але є й виключення з цього "правила", чинного майже послідовно в усній традиції центральної та східної України. Це той "образ" простору, що його створили українці Закарпаття та Прикарпаття, в усній творчості котрих знаходимо певні аналоги до "болгарської структури світового простору", темпераментно описаної Г. Д. Гачевим: "У визначеній, замкненій і щільній Болгарії рух іде у зріст, у час: це рух, що створює органічне тіло, а різні моменти руху - фази дозрівання. Його модель - стебло, що виростає" 21. Як приклад досить щільної "вертикальної" побудови художнього простору можна згадати баладу про смерть Довбуша, герой якої ходить "попід гай", наказує легеням йти "угору"; вони кажуть, що "пригода над" ними, отримують наказ: "будьте усі під горою, Під високою скалою". Довбуш приходить "під віконце", Штефан є "у коморі, ба й на горі"; він "з поду стрілив"; Довбуш просить: "занесіть мя в Чорногору" ("Ой попід гай зелененький").
Цікаво, що українська народна поезія не знає - як, наприклад, і давньоєврейська - "негативного афективного забарвлення" топосу "гори", яке начебто "простежується вже в давній індоєвропейській традиції" і, в усякому разі, яскраво відбите в російській ліричній пісні 22. Але висока "могила" немов переймає це емоційне забарвлення і стає в епосі рівнинного переважно народу місцем смерті героя або місцем сумних медитацій про долю козацтва та України.
Така подвійна орієнтованість, обумовлена як географічно, так і ментальністю, що історично склалася, сприймання простору українцями суттєво відрізняє українську фольклорну модель художнього простору і від болгарської, поспіль "вертикальної", і від російської - поспіль "горизонтальної" (за Г. Д. Гачевим тут головний образ - "дорога"), а наближає до польської усної традиції, де здавнапобутує протиставлення ментальностей "krakowjan" та "gуraliw". А український "образ" простору - чи не степ, серед нього могила, а на ній козак, що хоче подивитись "на свою Україну"?
Проте такий "образ" був би, по-перше, не більше, як метафорою, по-друге ж, він обмежувався би лише особливостями художнього простору. Тому перспективнішим для вивчення подібних явищ виглядає зроблена свого часу М. М. Бахтіним пропозиція поширити поняття хронотопа (часопростору), вироблене у фізиці, на історію літератури,
Loading...

 
 

Цікаве