WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Постмодерністське розуміння культури - Реферат

Постмодерністське розуміння культури - Реферат

єдина тверда істина полягає в тому, що необхідно звільнятися від нездорової пристрасті до істини".
Постмодерністи сповідують принцип "методологічного розуму" щодо всіх "позитивних істин", установок, переконань, котрі існують в західному суспільстві. Стратегія "законодавчого розуму" розвіюється як авторитарна, замінюється стратегія. "розуму інтерпретуючого". Сама безкінечність світу передбачає (ще за Ніцше) безкінечну кількість інтерпретацій. Отже, постмодерністи відмовляються від догматизму, чітких кордонів. Натомість у них з'являється роздвоєність, багатозначність, рухливість, творче ставлення до традицій, відкритість.
Деконструктивісти (Жак Лакан, Жак Дерріда та ін.) висунули ідею деконструкції як основного принципу аналізу тексту. Деконструкція (за Деррідою) еквівалентна переконструюванню. Одне з найважливіших завдань деконструкції - у виявленні внутрішньої суперечливості тексту, у віднайдені в ньому прихованих, непомітних не лише для читачів, але й для самого автора, "залишкових смислів", які тут наявні як спадок минулих культурних практик.
Постмодернізм не заперечує класичні традиції, не конфліктує з ними, а прагне їх використати на новій теоретичній основі. Для постмодернізму наслідування реальності неможливе, оскільки він визначає, не одну, а безліч реальностей, і йому властива лише "віртуальна реальність".
Образ постмодернізму
"Образ" як основна категорія в класичній літературі у постмодернізмі замінена "симулякром". Симулякр - від лат. simylakrum - зображення, подібність, видимість. Природний світ замінюється його штучною подібністю, "другою природою": реальність (річ) - образом. Симулякри сприймаються як об'єкти "третьої природи", вони є не подібністю світу, а подібністю його існуючого образу.
За Бодрійаром симулякр - це "псевдоріч", що замінює реальність постреальністю шляхом симуляції, видає відсутність за присутність, стирає відмінність між реальним та уявним, "сублімуючи зміст у форму".
Для прикладу можна взяти героя роману У.Еко "Ім'я троянди" Вільгельма Баскервільського. Автор створює його, орієнтуючись не на певну людину реального світу, на що натякає і прізвище героя, а на штучну конструкцію щонайменше з двох уже існуючих образів: Шерлока Холмса Конан Дойла - знаменитого детектива - та Хорсе Луїса Борхеса - відомого письменника, колишнього директора Аргентинської Національної бібліотеки. Як бачимо, відсутність відображуваної функції і штучність - визначальні для симулякра. Відомо, що символом класичної культури є дерево як образ світу взагалі. У ній все структуроване, ієрархічно упорядковано. Звідси класична ієрархія цінностей, їхні якісні відмінності.
Символ постмодернізму
Символ постмодерністської культури - різома, лабіринт.
Різома (від фр. Rhizone) - специфічна форма кореня, що не має чітко вираженого центрального підземного стебла (за І.Ільїним).
Книга - корінь - новий тип естетичних зв'язків, заплутана коренева система, в якій окремі відростки, волосинки, регулярно відмираючи і заново відростаючи, перебувають в стані постійного обміну з навколишнім середовищем. Крім того, різома втручається в чужі еволюційні ланцюжки і утворює "поперечні зв'язки". Тож якщо світ - хаос (а саме таким його бачать постмодерністи), то книга стає не космосом, а хаосмосом, не деревом, а кореневищем. У.Еко, створивши найпопулярніший і "еталонний" взірець постмодерністського роману, зізнався, що керувався різомою як прообразом символічного лабіринту, коли творив свій шедевр.
У різомі немає частки, яка була б для якоїсь іншої частки корінною чи стержневою. Вони рівні між собою, стосунки між ними постійно змінюються, як постійно змінюється структура різоми. Тут відсутнє ділення на "ліве - праве", "верх - них", "високе - піднесене", відсутній смисловий центр, будь-яка ієрархічність, лінійна односпрямованість. А тому і стосунки між мистецтвом і життям у цій культурі антиієрархічні, непаралельні, безструктурні, неупорядковані.
Центральною категорією класичної естетики є прекрасне. У постмодернізмі вона залишається, але змінюється її зміст. Прекрасним вважається безсистемність, безпорядок кореневища - різоми. Тут прекрасне - це поєднання морального з чуттєвим, краса асонансів і асиметрії, краса екологічна і алгоритмічна, дисгармонія як норма тощо. Естетизується потворне. Піднесене заміщується дивним, трагічне - парадоксальним, міметичне - іронічним, неміметичним. Центральне місце посідає іронія.
Іронія у постмодернізмі
Іронія стає "радикально, самодосконалою грою…" (І.Хасан). Іронія, пародія, принцип гри - широко вживані естетичні прийоми постмодернізму. Іронія як гра з дефініціями, категоріями, фактами, жанрами, стилями та ін. породжує необмежену кількість іронічних значень твору, тоді як модернізм шукав єдине, найостанніше, найсучасніше значення.
На думку У.Еко, "відповідь постмодернізму модернізмові полягає у визнанні минулого: оскільки його не можна зруйнувати.., його слід переглянути - іронічно, буз наївності".
Надзвичайна толерантність та відкритість постмодернізму до всесвіту гри допускає дифузію великих стилів, еклектичне змішування художніх мов, знищення меж між традиційними видами і жанрами мистецтва, розвиток тенденцій синестезії, в основі яких лежить іронія. Отже, іронізм стає повідним смислотворчим і формотворчим принципом мозаїчного постмодерністського мистецтва.
Відмовившись від класичної системи естетичних цінностей, постмодернізм зробив зрушення у напрямку до більшої толерантності, виробив нові стосунки з масовою культурою. Антитеза "високе - масове" мистецтво не сприймається постмодернізмом як актуальна. Масове має такі самі права у мистецтві постмодерністів, як і високе, традиційне, гуманістичне. Що є стосується ставлення до людини, гуманізму, то постмодернізм робить акцент на екології самого життя, умовах і чинниках виживання не лише окремої людини, а всього людства або його частини.
Постмодернізм - один з найвагоміших мистецьких напрямів ХХ ст.
Постмодернізм як світовідчуття
Умберто Еко в статті "Постмодернізм, іронія, цікавість", вміщеній у циклі, названому письменником "Нотатки на берегах "Імені троянди", зазначає: "Мушу сказати, що я сам переконаний у тому, що постмодернізм - не фіксоване хронологічне явище, а такий собі духовний стан, сказати б kunstwollen (художницька воля) - підхід до роботи. В цьому сенсі правомірною є фраза, що будь-яка епоха в певний момент підходить до межі кризи…" Ця думка може бути відправною точкою у наших роздумах про постмодернізм.
Справді, постмодернізм - це насамперед особливе світосприйняття, духовний стан, що характеризуєкризову епоху. Для цього стану характерні відчуття розчарованості, розгубленості, відчаю, вичерпності буття. Постмодернізм не лишає жодних надій, він засвідчує кризові моменти у розвитку суспільства й людини, які, за образним виразом У.Еко, "перебувають на самому краю прірви". Далі вже йти нікуди. Людині, що опинилася на її краю, відкривається зовсім в іншому ракурсі життя і смерть, саме існування, яке й підводить її до цього жахливого стану. І оскільки будь-який реальний крок у напрямку до себе, зазирнути в самого себе, поглянути на себе і світ з позиції цієї крайньої межі. І той погляд, відкриває всю неприховану правду невпорядкованого й досі належно не влаштованого людського життя, позбавленого високої мети, духовного смислу.
У.Еко розмірковує: "Якщо
Loading...

 
 

Цікаве