WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Українська культура в ХVII-XVIII ст. - Реферат

Українська культура в ХVII-XVIII ст. - Реферат

Лаври, де знаходилася її бібліотека та архів;
1720 р. - Петро І видав указ про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних, які необхідно "для повного узгодження з великоросійськими, з такими ж церковними книгами справляти..., щоби ніякої різниці і окремого наріччя в них не було";
1753 р. - видано указ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянскій академії;
1769 р. - синод Російської православної церкви друкувати та використовувати український "Буквар";
1784 р. - викладання у Києво-Могилянській академії переведено на російську мову;
1786 р. - київський митрополит С. Миславський наказав, аби в усіх церквах дяки та священики читали молитви і правили службу Божу "голосом, свойственным россійскому наречію" ( те ж саме було заведено і в школах України).
На Правобережній Україні та в західнослов'янських землях розвитку освіти і науки також заважало іноземне панування. Активно підтримувались ієзуїтські колегії та уніатські школи у Львові, Луцьку, Вінниці, Барі та інших містах, які мали яскраво виражений польсько-католицький характер. У 1789 р. Едукаційна комісія польського сейму видала розпорядження про закриття руських (українських) церковних шкіл та усунення з усіх інших шкіл руської мови.
На Буковині за турецького панування тут не було майже жодної школи, а з приходом австрійців відкрито лише кілька, але викладання велося переважно румунською та німецькою мовами. У Закарпатті при активній політиці мадьяризації працювала лише невелика кількість церковно-уніатських шкіл, де викладання велося "руською" мовою. І тільки наприкінці XVIII ст. у Мукачеві було відкрито семінарію.
Наукова думка України у ХVІІІ ст. активізувалася завдяки діяльності відомого філософа і просвітника Феофана Прокоповича. Він одним із перших приніс в українську наукову школу кращі набутки філософської наукової та світоглядної системи Європи. Він уводить у науковий і навчальний обіг Академії філософські погляди Декарта, Локка, Бекона, новітні астрономічні дослідження, зокрема Галілея. Його послідовником став відомий вчений, філософ Г. Сковорода. Він декларував у своїх філософських концепціях просвітницьку діяльність, рівність народів, людей незалежно від їхнього соціального походження, мотивуючи тим, що кожен має право на особисте життя і свободу. Шлях до ідеального суспільства він вбачав у вихованні нової людини через самопізнання, через працю. Він був пропагандистом матеріалістичних положень, де практика була основою пізнання, а віра в безмежні можливості людського розуму відкривала йому всі шляхи.
Великий внесок, і не менший, ніж у філософію, Г. Сковорода зробив у літературу. Він написав багато пісень, які широко розійшлися в народі, байок, де висміював гонитву дворян за титулами та інші людські пороки. Та одна з найбільших заслуг митця полягає в тому, що він перший у літературному процесі почав користуватися живою українською мовою. Його філософська спадщина, літературні твори мали непересічний вплив на наступні покоління, розвиток суспільно-політичної думки, формування свідомості українського народу.
Розвиток літератури протягом другої половини XVII - XVIII ст. зумовлений передусім роботою Києво-Чернігівського культурного осередку. До кола митців і вчених, яких згуртував чернігівський архієпископ Лазар Баранович і якими опікувався І.Мазепа, входили талановиті письменники і поети Олександр Бучинський-Яскольд, Іван Величковський, Афанасій Заруцький, Лаврентій Крщонович, Іоаникій Галятовський, Стефан Яворський, Іван Орновський, Петро Терлецький, Пилип орлик, Данило Туптало, Антоній Стаховський.
Одним з найвідоміших українських письменників другої половини XVII ст. був І.Галятовський. Він творив перший вітчизняний курс гомілетики (теорії проповіді), уславився написанням низки об'ємних і цінних полеміко-богословських трактатів ("Розмова Білоцерківська", "Стара церква", "Фундаменти"). Визначними представниками ораторсько-проповідницької прози у другій половині XVII ст. були Лазар Баранович (великі збірки проповідей "Меч духовний", 1999 і "Труби словес проповідних", 1674) і Антоній Радивиловський, який був найталановитішим проповідником доби. В основному проповіді Радивиловського мали схоластичний характер, але завдяки використанню багатого історичного, літературного і фольклорно-потового матеріалу намагалися наблизити релігійну проблематику до реального повсякденного життя широких мас народу.
З часом література відійшла від релігійних догматів; визвольна війна продиктувала свої теми - подвиги народу та його героїв. З релігійного на світський напрям в літературі переходять Д. Туптало, К. Зінов'єв, С. Яворський та ін.
Історичні твори, які виходять у першій половині XVIII ст., генетично пов'язують період Гетьманщини з княжою добою, щоправда, тут більше романтичних домислів і міфології. У 1846 р. побачив світ "Літопис Самовидця про війни Богдана Хмельницького і про міжусобиці, що були в Малій Росії, і про його смерть". Автор літопису був скромною людиною, тому ім'я його невідоме. Він, як свідчить текст, був безпосереднім учасником війни Б. Хмельницького і, напевно, дожив до кінця XVII ст.
Самовидець розповідає про події, які відбувалися в Україні, пов'язує їх із процесами в сусідніх державах - Росії, Польщі, Молдавії та ін., висвітлює діяльність сподвижників Б. Хмельницького, історичних діячів сусідів - російського Царя Олексія Михайловича, Степана Разіна та інших. Він, напевно, користувався архівом Коша Запорозького, так як в літописі використовує низку документів про дипломатичні місії запорожців, наводить точні цифри щодо чисельності реєстрового козацтва та ін.
Перший козацький літопис був анонімним, а наступні - авторськими. Григорій Граб'янка і Самійло Величко уклали зводи, де розповіли про козацтво з тією повнотою висвітлення матеріалу, яка була їм доступна. Безперечно, обидва автори знали "Літопис Самовидця", але кожен тлумачить події по-своєму.
Незважаючи на те, що основна тема твору Г. Граб'янки - події визвольної війни 1648 - 1654 рр., він чільне місце відводить питанню походження козацтва, полемізує з польськими письменниками Коховським, Стриковським та Гвагніним, заперечуючи їм у тому, що слово "козак" походить від слова "коза", і робить спробу вивести походження січовиків від скіфів. Аргументація його досить наївна, але заслуговує на увагу. Г. Граб'янка щиро вболіває за долю України, особливо після Люблінської унії 1569 р. Його обурюють утиски козаків талюдності, які стали майже безправними й відданими на відкуп панам та орендарям.
Найбільш фундаментальною працею є чотиритомний "Літопис" Самійла Величка. У літописі використано цитати і посилання на іноземних авторів, подано великий обсяг інформації. Автор "Літопису" не відокремлює Україну 1648 - 1654 рр. від історичного розвитку країн, з якими її звела доля, наводить багато цитат з історичних праць зарубіжних авторів, часто мовою оригіналу. Зокрема, він цитує німецького історика Пуффендорфа, який розповідає про Б. Хмельницького та його оточення.
В усіх козацьких літописах є одна особливість: їх автори відтворювали дійсність не такою, якою вона була, а такою, якою мала бути в їх уяві. Про це влучно сказав І. Франко: "Власне в козацьких літописах Самовидця, Граб'янки, Величка та їх наступників і компіляторів, таких як Боболинський, Лукомський, Рігельман і т. п., було б цікаво прослідкувати зростання тої легенди про Хмельниччину, що значною мірою закрила перед ними правдиву дійсність. З літературного погляду се було явище дуже цінне, здібне
Loading...

 
 

Цікаве