WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Аналіз кіноповісті О. П. Довженка «Україна в огні» - Реферат

Аналіз кіноповісті О. П. Довженка «Україна в огні» - Реферат

з великою симпатією, та Олеся найближча його серцю: мабуть, це його ідеал української дівчини. Красива і чепурна, невсипуща в роботі і скромна, цнотлива й співуча. Олеся "співала так голосно і так прекрасно, як не снилось ні одній припудреній артистці". Взагалі була "вона тонкою, обдарованого натурою, тактовного, доброю, роботящою і бездоганно вихованою чесним родом". Велика патріотка своєї нації, Олеся глибоко переживає всенародну біду - окупацію. Вражена нападом фашистів, притуливши руки до грудей, вона чисто по-жіночому вигукує: "Ой Боже мій! Що ж воно буде з нами?" З "нами" - це з родом, рідним селом, усією Україною. Вважаймо, що цей вигук болю вустами Олесі вирвався з грудей всього українського народу.
Є в повісті незвичайно смілива сцена, не властива українській літературній і моральній традиції, коли Олеся, не бажаючи бути погвалтованою кимось з окупантів, свідомо пропонує .себе першому з наших воїнів, що відступають (ним виявився Василь Кравчина). Треба бути великим майстром художнього слова та ще й неабияким психологом, щоб не збитись у цій сцені на голу еротику чи фальшиву сентиментальність. Опис ночі-зустрічі Олесі і Василя займає понад чотири сторінки, і це чи не найкращі, найпоетичніші сторінки повісті. Перша ніч незайманих дівчини і парубка, в яку вони перед Богом і собою стали чоловіком та жінкою, описана в народному, пісенному дусі.
...Багато освідчень у коханні і у вірності шлюбу дала нам класична і сучасна українська література, але таке ми почули вперше.
Не випадкове ім'я головної героїні. Незвичайно сильні українські жіночі характери під таким же іменням Олеся були в П. Куліша, В. Грінченка, А. Чайковського та інших прозаїків і поетів України.
Усі жіночі образи повісті трагедійні, а образ Христі Хуторної серед них - найтрагічніший, бо її привселюдно в партизанському загоні суджено за щирість і правду, за добре слово про свого чоловіка, італійського офіцера.
...Коли Христю вели на жахливе незаконне судилище, "вона ледве йшла. Все її молоде тіло утратило свою силу й ніби розтало. Вона немов падала з великої висоти на землю в страшній свідомості, що парашут за спиною не розчинився і вже тепер їй ні спинитися, ні крикнути, ні покликати. Земля невблаганно тягла її до .себе".
Відвертість Христини збивала прокурора з пантелику. На запитання: "Де твоя, національна гордість, де твоя людська гідність? Де твоя дівоча честь?" -...Христя з гідністю каже: - Я знаю, що не вийти мені звідси живою... Так скажіть мені хоч перед смертю, чому ж оцього в мене нема? А де ж воно, людоньки? Рід же наш чесний... Яка я повія? Мучениця я. Сльозами проводжала вас, сльозами і стрічаю. Чому я виросла не горда, не достойна і не гідна? Чому в нашому районі ви міряли наші чесноти на трудодень і на центнери бурякові? Націоналістка я? Яка там?
Я не признала вас за свого суддю: я пам'ятаю вас. Ви прошмигнули через наше село. Я наливала вам воду в радіатор, а ви лаялись так голосно й гидко. Я плакала тоді і, плачучи, запитала вас, чи будуть фашисти в нашому селі: може б, я втекла? Пам'ятаєте, що ви мені сказали:? Ви назвали моє питання провокаційним. От я й осталась під німцем, повія і стерво. От ви чисті, а я ні. От ви презираєте мене, загрожуєте смертю. А я хочу вмерти, хочу! Чим ви можете покарати мене?"
Так з підсудної Христя стала обвинувачем свого судді й силою народ-ної правди засудила його до вічної ганьби як людину несправедливу, брутальну й глибоко аморальну, як прокурора окупаційного режиму.
Олеся і Христя - два основні компоненти образу України: перша - її поетична душа, а друга - її трагічна доля".
Виразність і емоційність образів дівчат посилює материнське слово-плач.
"Донечко моя, до останнього подиху свого молитимусь я зорями вечірніми і ранішніми, щоб обминуло тебе горе лихе і лихая наруга. Щоб вистачило тобі силоньки у неволі, щоб не покинула тебе надія голубонько моя..." - тужила Тетяна Запорожчиха, пригортаючи до себе дочку востаннє перед від'їздом на примусові роботи в Німеччину
Читаючи це хвилююче материнське напучування, що так зворушує серце, ми вчуваємо з сивої, тисячолітньої давнини прадавні наші українські плачі: від плачу Ярославни до сучасних "плачів" Оксани Лятуринської і Тодося Осьмачки.
Кіноповість "Україна в огні" була написана О. П. Довженком швидко, так же, швидко знятий і фільм. Замість визнання і вдячності кінофільм і повість були осуджені й заборонені. Фільм взагалі не вийшов на екрани (досі єдиний примірник його знаходиться в архівах московського держфільмофонду), а повість уперше опублікована вже після смерті письменника.
Майже за всі фільми кінорежисера критикували. Але такого терору, такої тотальної наруги, як за "Україну в огні", він ще не зазнавав. Досить сказати, що для розгляду кіноповісті 31 січня 1944 року було скликано спеціальне засідання політбюро ВКП(б), на якому і розпинали Довженка. Його звинувачували у всіх смертних гріхах, а передусім - в ревізії ленінізму та критиці політики компартії. "Україну в огні, назвали ревізіоністським, націоналістичним, антирадянським твором виявом вузької національної обмеженості автора, який насправді сказав гірку правду і про колгоспну систему, і про Червону Армію, і про партноменклатуру, командний склад органів прокуратури, КДБ, УБС.
У своєму творі Довженко таврував колгоспний лад передусім не за те, що він призвів багатого колись українського хлібороба до крайньої межі зубожіння і безправ'я, а за те, що вбив у людях гідність почуття національної гордості. У доповіді Сталіна це названо "нахабним глумлінням з правди" а самого Довженка - "куркульських підголоском і відвертим націоналістом". На завершення генсек зажадав, аби від автора цього твору "залишилося тільки мокре місце".
Довженко не став на коліна, не благав прощення в Сталіна ні на тому засіданні-судилищі, ні пізніше. У своєму зверненні до нього письменник говорив: "Товаришу Сталін, коли б ви були навіть богом, я й тоді не повірив би вам, що я націоналіст, якого треба плямувати і треба тримати в чорному тілі. Невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм... у невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?"
У своєму "Щоденнику" О. Довженко пише: "Моя повість "Україна в огні" не вподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для постанови... Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо.Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо не потрібно, крім панегірика... Блюстителі партійних чеснот, чистоплюї і перевиконавці завдань бояться, щоб не збаламутив я народ своїми критичними висловлюваннями..."
Один із найправдивіших творів про другу світову війну - Довженкова кіноповість "Україна в огні" не втрачає свого значення і зараз. Насамперед - через вражаючу правду життя і віру в безсмертя народу, в його світле майбутнє.
Здається, вже розібралися з поняттям "націоналізм", що дослівно означає любов до свого народу, і в нашому парламенті спокійно співпрацює з іншими партія з такою назвою. Але час від часу все ж можна почути від опонента це слово, як і раніше, в лайливому, образливому значенні. Або почуєш ностальгійні спогади про героїчне, але прекрасне минуле, в якому все було добре і справедливе, а під час війни - лише героїчно-піднесене. То ж таким людям слід би почитати ще раз Довженкову "Україну в огні".
Loading...

 
 

Цікаве