WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Аналіз кіноповісті О. П. Довженка «Україна в огні» - Реферат

Аналіз кіноповісті О. П. Довженка «Україна в огні» - Реферат

закінчувалися вони найчастіше одним:
"Все віддали. Все до останньої нитки, Поквиталися з життям, з війною, з ворогами на всю силу. Не мудрували, не ховались по резервах і тилах, не обростали родичами на простих своїх артилерійських постах. Не виду-шували з малих своїх талантів великої користі, ...не любили виставлятися напоказ ні в цілому вигляді, ні в пораненому, ні в яких доблестях,.."
Автор називає цих героїв поіменно, а за ними постає весь героїчний народ, який грудьми захистив землю від фашистської орди.
У цьому списку, відповідно до історичної правди, ми бачимо не лише прізвища українців, а й росіян, грузинів, представників різних на-ціональностей, усіх, хто плечем до плеча воював проти німецьке-фашистських окупантів. Тому безпідставним видається звинувачення О. П. Довженка в націоналізмі (в гіршому розумінні цього слова).
Письменник захоплюється мужністю своїх героїв, прославляє їх подвиг у віках, хоч серце його при цьому обливалося кров'ю за марно втраченими силами і життями:
"Як билися люди! Немов цілі століття незламної упертості і бойових щедрот розкрилися раптом в Вернигорах, Труханових, Вовках і Якимахах. Рідна батьківська земля умножила їх гнів і силу бойового запалу. Вони немов уросли в землю, і коли німці були вже зовсім близько, вони встали як один і пішли в атаку якраз проти середини грізного німецького валу".
Отже, письменник у кіноповісті "Україна в огні" з переконливою прямотою і великою художньою майстерністю розкрив трагедію ук-раїнського нараду в найбільшій світовій війні. Висновок у читачів може бути лише один - таке не повинно повторитися!
Але не тільки війна в полі зору художнього дослідження письменника. Він з усім жаром серця, чутливого до несправедливості, засуджує більшовицьку концепцію класової боротьби. Саме ця теорія, впроваджувана в практику, породила репресії, страх людей, недовіру один до одного, моральне спустошення душі, догматизм і бездуховність. Прикладів цього ми знайдемо в кіноповісті чимало.
Ось прокурор партизанського загону Лиманчук дізнався, що парти-зани захопили в полон жінку італійського офіцера Пальми Христю. Він дуже зрадів (?!) і відразу заочно присудив її до розстрілу як підлу зрадницю вітчизни. Лиманчук "недавно прибув до загону з Великої землі з високою місією чинити в самому пеклі боротьби справедливий суд над підлими відступниками, запроданцями, націоналістами-душогубами та іншим пропащим людом. Він був людиною великої кришталевої чесності і такого ж душевного холоду, який помагав йому не втрачати, як він казав, лінії ні за яких обставин..." Хоч перед цим ми бачимо цього "незгораємого шкафа" втікаючим. І при цьому він звинувачує дівчат у паніці, обманює й заспокоює, що місто ніколи не здадуть. Тепер він "чистий", а ті, хто побував в окупації,- ні.
Жертви війни, мучениці, як Христина Хуторна, правомірно задають питання своїм суддям: чому ж вони виросли не горді, не достойні і не свідомі? І самі ж дають відповідь, що до війни "міряли дівочі... чесноти головним чином на трудодень і на центнери бурякові...", не дбаючи про виховання гідності та духовний розвиток.
Цікавий напружений діалог Лавріна Запорожця і Максима Заброди на колючому дроті концтабору. Обидва вони українці, але між ними прірва: розкуркулення, страждання на чужині, голод і холод Сибіру з одного боку та віра в справедливість ідей "вождів пролетаріату" з другого.
Україна - єдина в світі країна, де не вивчають як слід історію власного народу, де люди не знають і не шанують своїх героїв. То ж звідки взятися патріотизму, відданості й мужності в людині-безбатченкові? Ось на цьому наголошує письменник. Він вірить, що такі жорстокі уроки історії не пройдуть даремно.
Незважаючи на жахливі картини боїв і страждань, змальовані автором, кіноповість "Україна в огні" залишає якесь світле враження. Може, завдяки тому зворушливому сімейному мотивові, що нагадує Шевченкове "Садок вишневий коло хати...". О. Довженко показує багату на дітей і щасливу довоєнну родину Запорожців, яка дружно співає улюблену материну пісню "Ой, піду я до роду гуляти. А у мене увесь рід багатий..."
На чолі роду - голова колгоспу Лаврін Запорожець. Мати Тетяна Запорожчиха - центр родини, П душа. Сини: Роман -лейтенант прикордонних військ, Іван - артилерист, Савка - чорноморець, Григорій - "майстер урожаю", Трохим - рільник, щасливий батько п'ятьох дітей. А ще "дочка Олеся - всьому роду втіха. Тиха, без єдиної хмаринки на чолі, майстериця квітів, чарівних вишивок і пісень". І пасічник дід Демид, колишній чорноморець, з "божественною білою бородою", якому "хочеться їхати к чисте поле літа доганяти".
Дружну, роботящу родину розсіяла війна. У перші ж дні вона забрала життя в сміливого, але нерозважливого Савки, поранила матір, кинула у вир боїв синів. Батька Лавріна Запорожця чекало гірше за смерть - звинувачення у зрадництві, бо він на прохання громади став старостою. Примушував людей орати землю, тягнучи ярмо замість коней - щоб зліші були, не корилися ворогові та йшли в партизани. Склав список найкращих сільських парубків та дівчат для відправки в Німеччини, подавши при цьому знак партизанам, які могли визволити молодь. Селяни вирощували хліб, худобу, але все це десь зникало. Лаврін хоч таким чином виконував священний обов'язок боротьби із фашистськими зайдами. Але знайшовся зрадник - і ось уже Запорожець за колючим дротом концтабору. Сила любові до життя і ненависті до ворогів допомогла йому разом із товаришами звільнитися. Але що ж далі? А далі - страшне. І у своїх, у партизанів, які знали лише зовнішній бік справи, що цей чоловік - староста, він - зрадник. Свідків немає - уся Тополівка згоріла. За всі свої страждання, за свій патріотизм і добрі справи Лавріна чекає лише ганебна смерть запроданця. Така неприкрита правда життя. Тільки випадок рятує цю мужню людину від смерті - приїжджає з-за Дніпра його син Роман, командир партизанського загону.
Не оминула й дочки Олесі лиха година, поносила по німецьких по-лонах. І хай ніхто не питає, якою ціною добралася вона додому. "Вона була вже не красива, не молода, не чорнява. У неї було сиве волосся і брудні, вимучені руки, з усіма слідами холоду, голоду, лісу, байраків, земляних ям і нужди", її врятувала "мудра невмируща воля до життя роду, оте велике й найглибше, що складає в народі його вічність".
Закінчується кіноповість так, як і починається - щасливого зустріччю хоч і поріділого, але багатого на красивих та сильних людей роду Запорожців. Знову лунає улюблена материна пісня, хоч і без неї (мати загинула разом зі своїм селом}. Тепер уже Олесі, як хранительниці роду, доводиться проводжати на війну свій рід: "А рано-вранці Олеся знов проводжала навійну весь свій рід, аби ніколи не подумали лихі люди, що не був він щедрим на кров і вогонь, послані йому ганебною історією Європи".
Отже, рід залишився жити, і це глибокий довженківський символ безсмертя українського народу.
Про жіночі образи твору дуже проникливо написав відомий літературознавець Б. Степанишин.
Усе краще, що є в українському етносі, Довженко втілив у величних, прекрасних образах жінок. Зауважимо: всі вони трагічні і всі уособлюють та конкретизують загальний образ України. Це і й берегиня роду - Тетяна Запорожчиха, і її дочка Олеся, Христя Хуторна, Мотря Левчиха й інші.
Усі жінки змальовані автором
Loading...

 
 

Цікаве