WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Мистецтво – як унікальний механізм культурної еволюції - Реферат

Мистецтво – як унікальний механізм культурної еволюції - Реферат


Реферат
на тему:
"Мистецтво - як унікальний механізм культурної еволюції"
Еволюція людини нерозривно пов'язана з еволюцією культури людства, зокрема такого напрямку як мистецтва.
В епоху пізнього палеоліту з'являються зародки піктографії ( малюнкове письмо), виникає і розвивається мистецтво, пов'язане з трудовою діяльністю людини (зразки первісної графіки, скульптури, фольклору, музики, танцю). Від цієї епохи лишилися малюнки на стінах і стелях печер, у глибинах галерей і гротах. Це контурні зображення голів звірів на вапнякових плитах (печера Ла-Феррасі у Франції); людської руки обведеної фарбою. Згодом виникли зображення всіх тварин, на яких полювала людина ( мамонти, бізони, бики, зубри, дикі коні, корови, лані, гіллясті олені, ведмеді). В добу мезоліту в малюнках все частіше з'являється людина (мисливські і військові сцени, танці та релігійні церемонії). До пізнього палеоліту відносяться примітивні жіночі скульптури позбавлені конкретних індивідуальних рис, вони передають у гіпертрофованому вигляді специфічні жіночі ознаки, риси матері, що народжує нове життя, втілюючи в ній уявлення про єдність родового колективу.
Важливо підкреслити, що мистецтво не було відособленою частиною первісної культури, воно було універсальним засобом буття всіх її елементів, їхнього прямого впливу на людей. Звідси - особлива багатозначність і духовна напруженість творів цього мистецтва, їх здатність привертати увагу, програмувати емоції, викликаючи екстаз, ейфорію, транс.
В епоху неоліту - поряд з релігійними уявленнями - люди вже володіли достатньо широкими знаннями про світ. Вони чудово орієнтувались на місцевості, де жили, добре знали оточуючий тваринний і рослинний світ. Вони орієнтувались по небу, виділяючи в ньому зірки і сузір'я. Астрономічні знання дозволяли їм складати перші календарі, вести відлік часу. Мали вони також медичні знання і уміння: знали цілющі властивості рослин, вміли лікувати рани, виправляти вивихи і лікувати переломи. Вони використовували піктографічне письмо, могли рахувати.
Глибокі зміни відбуваються і в мистецтві. Крім тварин в ньому зображується небо, земля, вогонь, сонце. В мистецтві виникає узагальненість і навіть схематизм, що свідчить про те, що людина набула здібність мислити більш абстрактними категоріями, відображати більш широкі і складні явища. Для цієї доби характерно і поширення дрібної пластики, художніх ремесел орнаменту, що поклало початок декоративному мистецтву.
Мистецтво давніх єгиптян також було тісно пов'язане з релігійною міфологією. Характерними його рисами були: велична монументальність форми, суворий та чіткий, майже геометричний конструктивізм і типова фронтальність. Слід відзначити і реалістичні тенденції, які особливо виявились у портретних зображеннях.
Високого розвитку та технічної досконалості досягла архітектура, що характеризувалася величною монументальністю, образотворче мистецтво. Грандіозні будови мали висловлювати ідею могутності царської влади, яку охороняла релігія. Найяскравіше це виявилось в будівництві таких велетенських гробниць фараонів, як піраміди Хеопса, Хефрена, Джосера, Хуфу і т.д., у створенні сфінксів фараона Хефрена, Аменемхета ІІІ тощо. Під час періоду Нового царства особливо розквітала архітектура храмів, найвідомішими з них є храми у Луксорі та Карнаці. Вершиною художньої творчості цього періоду є образ цариці Ніфертіті й золота маска фараона Тут анхамона, а також розписи гробниць в Долині царів поблизу Фів.
Найдавніші пам'ятки мистецтва Китаю датуються Ш тис. до н.е. - часом неоліту. Це різного роду керамічні вироби, зроблені вручну або на гончарному крузі. Посуд часто розписаний, орнаментований візерунками.
В синтезі образотворчих мистецтв домінуюче значення мала архітектура. Піраміди Єгипту, зіккурати Дворіччя, храми та палаци не лише возвеличували небожителів і земних владик, а й свідчили про високу майстерність народів Стародавнього Сходу.
Мистецтво численних народів Стародавнього Сходу дуже різне за своїми вихідними формами, художніми досягненнями, шляхами розвитку, однак має багато схожих принципових рис.
Традиції культури Стародавнього Сходу збереглися впродовж віків і справили велике значення на розвиток багатьох народів Азії і Європи в подальші періоди.
Одним із найважливіших чинників культурного життя усіх без винятку народів є, безперечно, література - мистецтво слова. Сам термін "література" походить від фр. litterature, яке, у свою чергу, веде до походження від латинського littera - літера. Виникнення цього терміна вчені відносять до початку ХVІІІ ст. Проте й дотепер термін "література" вживається в двох значеннях.
У широкому розумінні - це вся писемність; у вузькому - це скорочене позначення художньої літератури (вона якісно відрізняється від інших видів літератури - наукової, філософської і т.д.).
Розуміння мистецтва слова якісно змінювалися протягом його багатовікової історії. Своїм корінням література сягає в глибоку давнину, в од літературний і дописемний період. Розвиток мистецтва слова тісно пов'язаний із прогресом мислення. Адже слово, мова є дійсністю думки.
Основна цінність слова в первісних формах була у тих властивостях мови, які зближують її з музично-театральним дійством.
У подальшому на більш вищому щаблі первіснообщинного ладу, мистецтво слова відособлюється як міфологічний усний епос - міфи, легенди, перекази, що в сукупності утворювали епопеї.
Розвивається оповідна поезія. Слово входить у свої права і стає самостійним мистецтвом. Щоправда, і тут воно ще зрощене музикою. Поет, розповідач і співець - одна особа. Сказання "Іліади", поезії "Махабхарати" - все це співалося під музику. Отже, усна народна творчість є тим джерелом, з якого виникають майбутні літературні жанри: драма, лірика, епос. Це основні літературні роди, які проявилися ще в долітературному періоді стали тими шляхами, котрими розвивалась вся історія літератури.
В основі літературного роду лежить певний спосіб освоєння явищ дійсності в основі епосу - естетично освоєна подія, в основі драми - дія, в основі лірики - безпосередній поетичний вияв душевного стану самого поета.
Тож до епосу відносяться такі види: літературний міф, казка, епопея, епічна поема, роман, повість, оповідання, новела. Поняття лірики охоплює собою такі різновиди: пісня, ода, романс, елегія та ін.
Драматичний рід - це трагедія, комедія і власне драма.
Зазнаючи серйозних змін літературні види, у свою чергу, породжують чимало жанрів.
Героїчний епос містить цілісну картину народного життя у формі героїчної розповіді про минуле. В епосі завжди присутній глибокий інтерес до історичної долі народу. Історичний фон концентрується завжди навколо певної історичної події (війни), яка має всенародне значення ("Одіссея", "Пісня про Роланда", "Пісня про Сіда", "Дума про Байду", "Дума про козака Голоту").
Більш високий рівень патріотизму притаманний для народів. які зазнають національного гноблення. Так, вукраїнських історичних піснях та думах (згадувались вище) головні герої втілюють у собі всенародне прагнення до незалежності, уособлюють зростання національної самосвідомості.
Згодом епос відходить на другий план, поступаючись місцем драмі та новим епічним формам (Данте "Божественна комедія").
Ще в античній літературі виникає специфічна галузь словесної творчості, яка, з одного боку, знаходиться на межі літератури і повсякденного мовного спілкування, а з іншого - на межі літератури та філософії. Ця жанрова лінія дістала особливий розвиток в епоху Відродження і мала найбільше значення для народження роману (Ф.Рабе "Гаргантюа і Пантагрюель").
У всіх великих країнах Західної та Центральної Європи в епоху Відродження виникають і перші національні літератури - за мовою і своїм значенням. В Італії фундаторами італ. літератури були Петрарка та Боккаччо. Проте слід зазначити, що цей процес не у всіх народів відбувався одночасно. Так, в Україні (кінець ХVIII - початок ХІХ ст. І.Котляревський), в Росії (пол. ХІХ ст. - О.С.Пушкін).
Подальший розвиток літератури був пов'язаний з особливостями, притаманними епосі класицизму (ХVІІ - поч. ХІХ ст. ). Для класицизму характерний поділ на "високі" та "низькі" жанри, поєднання яких вважалося неприпустимим.
Високі жанри - епопея, трагедія, ода - покликані втілити державні або історичні події, тобто життя монархів, полководців, міфічних героїв.
Низькі - сатира, байка, комедія - мають зображати приватне, повсякденне життя осіб середніх верств. Стиль і
Loading...

 
 

Цікаве