WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Феномен кімоно - Курсова робота

Феномен кімоно - Курсова робота

Повсякденний одяг більш різноманітний. До нього входять аналоги жіночого однокольорового іромудзі і літнього халату юката, а також:

Самуе ("робочий одяг") - чернечий повсякденний, чорного або сірого кольору для виконання фізичної праці.

Дзінбей ("одяг Дзінбея") - домашній або літній костюм, що складається з легкої куртки і шортів. Назва одягу походить від винахідника цього вбрання, що жив у XVII столітті.

Тандзен (одяг "бані Тандзен") - цупкий бавовняний халат з зав'язкою на грудях і пишним строкатим декором. Назва одягу походить від "бані Тандзен". Носиться переважно у прохолодну погоду як пальто.

Хаппі - бавовняна куртка з вузьким рукавом. Початково використовувалась монахами і самураями як верхній одяг. Сьогодні її інколи носять японські робітники.

Особливістю повсякденного чоловічого одягу є те, що його можна носити без парадної куртки хаорі і штанів хакама. [18, 156-157]

Розділ 2. Особливості функціонування кімоно, як частини національної культури у сучасній Японії

2.1 Японський національний костюм, як обєктивація тілесного в культурі

Від давніх часів в Японії у межах синтоїзму сформувалося ставлення до одягу, як до речі, що зберігає душу. В синтоїстському ритуалі "увгамування душі" померлого проводився обряд "зав'язування рукавів" (тамафурі) з метою утримати душу. Тобто одяг мислився, як скринька для душі. Тривалість збереження даної функції знайшла свій відбиток в текстах класичної поезії та прози.

Ця ритуальна функція одягу, як і в іншіх культурах світу, свідчить про те, що в народній свідомості він - природнє продовження людини, його Дім, так само, як і волосся або ногти використовувався у магічних цілях, як її символічна заміна. В імператорському варіанті обряду "увгамування душі" богам підносилися три види священного одягу (місо), який репрезентував імператора, його дружину та нащадка [10, 31].

Розповсюдження буддизму та разом з ним китайської культури, з багатої спадщині якої японці особливо впроваджували конфуціанські норми у побудові держави, формуванні етики та моралі, безсумнівно, позначилося на ставленні до тіла. Ієрархізований конфуціанський світ з його ритуальним благочестям заперечував прояви оргіастичного, тож костюм мав приховати природнє і виявити суспільно-значиме.

Разом з конфуціанським вченням та буддизмом японці знайомляться і з даоськими ідеями - як через оригінальні трактати даоських мислителів, так і у розчиненому в дзен-буддізмі варіанті. Звідси концепція тілесності набуває ще більшого ускладнення: з одного боку, тіло, як прояв цього життя - тимчасова оболонка, яка згодом зникне, а з другого - тіло є вмістилищем містичних сил. Не випадково серед представників японського дзен-буддизму час від часу з'являлися такі парадигматичні постаті, як буддійський святеник Сінран, двадцятий настоятель Дайтокудзі - Кігаку Мьосю, мислитель Іккю Содзюн та фігура ХХ століття - майстер Боборосі. Вони посмішки ставилися до целібату, вважаючи сексуальне спілкування з жінкою важливою частиною духовної практики та активно впроваджували ідею тілесного дзен [11, 53].

Тілесність знаходила своє виправдання і в синтоїстському культі природи, в якому, як і в інших поганських релігіях, тіло не набуло негативної оцінки, а, навпаки, мислилось як уособлення життєвої енергії. Можна з цього приводу пригадати синтоїстську космологію, згідно з якою перше оголення тіла було здійснено Аме-но Ідзумо з метою повернення на небо світла - богині Аматерасу-оо-но-мікамі. "Тоді вісімсот міріад богів зібрались-зішлись у Аме-но ясу-но вака - Небесної Спокійної Ріки...Аме-но Удзуме-но мікото - Небесна Богіня Відважна, рукави підв'язавши лозою з небесної гори Кагуяма, з небесної лози сасакі сітку кадзкра зробивши, листя саса з небесної гори Кагуяма пучками зв'язавши, пустий чан у дверей Небесного Скелястого Гроту перекинувши, ногами по ньому з грохотом притупуючи, у священну одержимість прийшла, і груди виваливши, шнурки спідниці до таємного місця розпустила. Тут Равнина Високого Неба ходором заходила - усі вісімсот міріадів богів розреготілися" [16, 19].

Наведений фрагмент зникає у більш пізніх викладеннях цього міфу, що по-перше, свідчить про існування давнього ритуалу одержимості шаманки під час еротичного танцю [16, 21], а, по-друге, про зміну моральних норм.

Професор Ц. Стратз у своєму фундаментальному дослідженні "Форми тіла в житті та мистецтві Японії" зазначав, що ніколи в японському мистецтві не з'являлося чогось подібного до європейських Венер. Хоча й існування еротичних серій дає зразки зображень неприкритого тіла, все ж сама художня мова, якою розповідає про це художник, значно відрізняється [23, 17]. З цього приводу важливо відзначити, що гравюри сюнга певною мірою являли стандартні зображення тіла, адже їхній головний зміст полягав у зображенні дії та обставин. При цьому нерідко гіпертрофовані зображення геніталій можуть здатися європейському дослідникові як свідчення перемоги тілесности. Разом з тим у характері зображень спостерігаються певні типологічні особливості: саме тіла подаються зазвичай лише частково оголеними або повністю прихованими у хвилях різнобарвних візерунчатих суконь. Таким чином, демонструється не тіло як таке, а саме "точка злиття, яка і є суттю, головною ідеєю зображення" [7, 62].

Це вторинне значення натурального плану людини простежується і в японській ліриці, де практично не можливо уявити справжній вигляд коханців, будь-яких натяків на фізичні особливості їхньої вроди. Навіть у такого знавця жіночої краси як, Арівара-но Наріхіра, під час спогадів про кохану тільки й дізнаємося, що: "Кохану свою в одежах, Красивих там, у столиці Кохаючи залишив. Та думаю з сумом, Як я від неї далеко" [23, 17]. Зрозуміло, що це повна протилежність європейській традиції, де навіть християнська концепція тіла, як темниці для душі, не завадила закоханому лицареві втішатися тим, що волосся коханої, як в золоторунної вівці,і шкіра її як біла лілея, і зуби що стада ягнят, і губи - коралі.

Важливим уявляється й місце, яке посідала врода серед якостей, що цінувалися в жінці. Взагалі таких налічувалося десять (в протилежність десяти вадам, що могли бути приводом для розлучення). Цікаво, що врода згадується майже в останню чергу, а перевага надається ніжному голосу, м'якому нраву, легкій ході, шанобливій поведінці, гарному волоссю.

З іншого боку, складно уявити костюм, який більше за японський знищує будь-який натяк на існування тілесності у її природній даності. (Достатньо лише пригадати запис у щоденнику Мурасакі Сікібу: "Жахливе та огидне оголене тіло. В ньому немає ніякої чарівности" [23, 18]. В цьому сенсі не має значення, який саме взяти за взірець одяг - славнозвісні 12 суконь часів Хейан, чи два-три косоде з величезним поясом (обі) доби Токугава. І в тому, і в іншому випадку тіло цілком приховано у шатах. Додати до цього грим (міцно покрите білилами обличчя, вибриті брови та намальовані чорною фарбою високо на лобі, чорні зуби, а за часів Хейан ще й нафарбовані зеленою помадою губи), який не залишав в обличі жодної природної риси та перетворював його на маску. Таким чином одяг виявляється повною перемогою культури над природою.

Однак, приховуючи індивідуальні особливості тіла, костюм водночас формував його ідеальний образ. Якщо за часів Хейан багатолисткуваті сукні створювали образ пишнотілої жінки, то в наступні часи засобом одягу відтворюється ідеал тендітної, дещо худорлявої красуні. Так, приміром, блискучий Гендзі розчарувався, побачивши вперше свою обранку, яка виявилася надто високою на зріст та худорлявою ("Краще б я її не бачив!"), а такі мистці часів Токугава, як Утамаро та Кійонага, навпаки, зображували красунь витягнутих пропорцій, героїні Харунобу тонесенькі, наче гілки верби. Однак, і в тому, і в іншому випадку костюм відігравав важливу роль: "Можливо, не зовсім гарно з мого боку зупинятися ще й на подробицях її вбрання, але недарма у старовинних повістях знайомство з героїнею завжди починається з опису її одягу" - сумує Гендзі [7, 63].

Подібна еволюція уявлень про ідеал жіночого тіла спостерігається і в Китаї [8, 47]. Разом з тим, наслідуючи китайські взірці, японці не прийняли традиції бинтування жінками стоп, не знаходимо у японських текстах і згадок про бинтування грудей. Тобто вони не вдавались до переформування тіла, залишаючи його природні якості у незміненому вигляді та формуючи враження про ідеальне тіло саме засобами одягу та гриму. Показовим в цьому сенсі є спостереження Мурасакі Сікібу, яке вона висловила від імені свого героя: "Привабливою не можна було назвати і Уцусемі, яку в ту давню ніч він застиг врасплох, однак вміючи приховувати свої недоліки, вона не удавалася жалюгідною" [7, 64]. Тобто костюм виконує функцію справжнього тіла.

Loading...

 
 

Цікаве