WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Віденська культура - Курсова робота

Віденська культура - Курсова робота

Майстрам "Віденської класики" вдалося створити щось неповторне, а саме - одухотворення музики до усвідомлено граничних меж. Тому фахівці історії мистецтв охоче порівнюють цю "золоту еру" Відня з Афінами часів Перікла. Композитори, які працювали десь між 1780 та 1828 рр. (рік смерті Шуберта) у Відні, знову піднесли музику на найвищий ступінь досконалості. Те, що Моцарт, Гайдн, Шуберт, Ланнер, Іоган Штраус, Брукнер, Малер були австрійцями, що Бетховен і Брамс душею й творами вросли у Відень, підтверджує, у якому винятковому розумінні Австрія може вважати себе батьківщиною музики, - сказав знаменитий диригент Бруно Вальтер (1876-1962) про майстрів класики та їх послідовників пізнього XIX століття. Висувалися різні гіпотези, чому саме Австрія була особливо схильна до таких музичних дарувань.

Велике європейське переселення народів та ідей - в період готики з Півночі на Південь, в часи ренесансу і бароко з Півдня на Північ, а також етнічне й культурне співіснування у багатонаціональній державі Габсбургів наприкінці середньовіччя та початку XX століття, ймовірно, створили особливу схильність австрійців до музики.

Деякі імператори династії Габсбургів також проявили себе вартими поваги композиторами. Особливо Леопольд І знайшов у музиці близький народові особистий тон. Він писав урочисту музику, балетні етюди й "Сеполкрі", сценічні музичні твори, які виконувалися біля Святого гробу. Імператор Карл VI, батько Марії Терезії, славився як скрипаль і капельмейстер оперних танців та забав, у яких не раз брала участь уся цісарська родина. Вчителем імператора був відомий капельмейстер Йоган Йозеф Фукс, автор славнозвісного підручника теорії музики "Градус ад Парнассум".

2.1 Кристоф Філлібальд Глюк (1714-1787).

Із середини XVIII сторіччя на розвиток європейської музичної культури став впливати класицизм. Твори мистецтва повинні були створюватися за строгими правилами й вирішувати високі моральні проблеми. Італійські операсеріа й операбуффа цим вимогам не відповідали. Явище опери, заснованої на художніх принципах класицизму, пов'язане із творчістю Кристофа Віллібальда Глюка.

Композитор народився в австрійському містечку Ерасбах (недалеко від кордону із Чехією) у родині лісничого. Музичну освіту він одержав у Празі. Співав у церковному хорі, під керівництвом відомих чеських музикантів вивчав теорію. Пізніше, уже в Мілані, Глюк познайомився з італійською музикою. Тут він брав уроки у відомого композитора й органіста Джованні Баттіста Саммартіні (близько 1700-1775); саме Саммартіні навчив його блискуче володіти оркестром. В Італії Глюк склав свої перші опери (вони були написані в жанрі оперисеріа). Під час перебування в Лондоні (1745 р.) Глюк зустрівся з Генделем, і музика німецького майстра зробила на нього величезне враження. У складі оперної трупи композитор відвідав багато європейських міст. Нарешті в 1752 р. він улаштувався у Відні, а в 1754 р. одержав місце придворного композитора. На той час Глюк був автором відомих опер, мав досвід роботи в театрі, глибоко знав італійські, французькі й німецькі оперні традиції. Поступово композитор прийшов до думки, що оперу необхідно змінити. Першими операми, створеними за новими правилами, стали "Орфей і Евридіка" (1762 р.), "Альцеста" (17б7 р.), "Парис і Олена" (1770 р.). Глюк написав їх на тексти італійського поета й драматурга Раньєри да Кальцабіджи (1714-1795). Це був перший приклад співробітництва автора музики й лібретиста в процесі створення опери. Колись композитори писали музику на вже готові й окремо видані лібрето. Погляди Глюка й Кальцабіджи на сюжет і розвиток дії збігалися, що зробило їхній творчий союз плідним. [8, 152-157]

Для опер Глюк вибирав, як правило, античні сюжети, у яких виспівувався подвиг в ім'я любові й виконання обов'язку. Діючими особами його добутків були узагальнені символічні фігури, що персоніфікували моральні поняття - любов, вірність, саме відкинутість і т.д. У драматургії опери ясно виражений зв'язок із традиціями античного театру - кількість персонажів мінімальний, що відбувається коментує хор. Основну увагу композитор приділяв слову. Він прагнув до того, щоб музика точно виражала дух і настрій поетичного тексту.

Важливу роль в операх Глюка грають речитативи; вони завжди звучать під акомпанемент оркестру (на відміну від секко - речитативів опери-серіа, які супроводжувалися клавесином). Головна мелодійна лінія проводиться в аріях; композитор відмовився від віртуозних прийомів і прикрас, що відволікали слухачів від змісту тексту. Зросла роль оркестру - уже в увертюрі були позначені основні ідеї. Добутки композитора одержали визнання у Відні, але повне розуміння майстер сподівався знайти в столиці Франції, і в 1773 р. він відправився в Париж. Для французької сцени Глюк створив нові редакції "Орфея й Евридики" і "Альцести", написав такі опери, як "Іфігенія в Авліді" (1774 р.; по трагедії французького поета й драматурга Жана Расіна) і "Іфігенія в Тавриді" (1779 р.; за мотивами трагедії давньогрецького драматурга Еврипіда). Опери Глюка, що мали в Парижі великий успіх, викликали проте запеклі суперечки. Суспільство розділилося на прихильників Глюка і його лютих супротивників. Композитора підтримали письменники й філософи Дені Дідро, Жан Жак Руссо. Однак багато хто виступили проти нововведень - вони відстоювали традиційні принципи французької опери в дусі Люлли й Рамо й італійської опери-серіа. Супротивники Глюка навіть викликали в Париж в 1776 р. відомого італійського композитора Нікколо Піччінні й домоглися постановки його опер. Розгорілася так звана "війна глюкістів і піччінністів", що викликала багато суперечок у паризькому суспільстві. У добутках Глюка залучали ясність драматургічного розвитку, цілісність образів, класична строгість і виразність музики, природність і краса мелодій, шляхетність почуттів героїв. Творчі принципи композитора придбали чимало прихильників, але жоден з них не мав таке ж яскраве дарування, тому досвід віденського майстра можна вважати унікальним і не має прямого продовження. Однак до ідеї про провідну роль поетичного тексту зверталися багато музкантів, зокрема німецький композитор Рихард Вагнер. [8, 163-166]

2.2 Йозеф Гайдн (1732-1809)

Про музику Йозефа Гайдна - одного із засновників віденської класичної школи - його друг і молодший сучасник Вольфганг Амадей Моцарт писав: "Ніхто не в змозі робити все: і балагурити, і потрясати, викликати сміх і глибоко торкати, і все однаково добре, як це розуміє Гайдн". Із творчістю Гайдна зв'язаний розквіт таких жанрів, як симфонія (їх у нього сто чотири, не вважаючи загублених), струнний квартет (вісімдесят три), клавірна соната (п'ятдесят дві); велику увагу приділяв композитор концертам для різних інструментів, камерним ансамблям і духовній музиці.

Народився Франц Йозеф Гайдн у містечку Рорау (Австрія) у родині каретного майстра. З восьми років він став співати в капелі Святого Стефана у Відні. Майбутньому композиторові приходилось заробляти на життя перепискою нот, грою на органі, клавирі й скрипці. У сімнадцять років Гайдн втратив голос і був виключений з капели. Тільки через кілька років він знайшов постійну роботу - влаштувався акомпаніатором до відомого італійського оперного композитора Николе Порпоре (1686-1768). Той оцінив музичне дарування Гайдна й став викладати йому композицію. [9, 37-42]

В 1761 р. Гайдн надійшов на службу до багатих угорських князів Естерхазі й провів при їхньому дворі як композитор і керівник капели майже тридцять років. В 1790 р. капела була розпущена, але за Гайдном зберегли оклад і посаду капельмейстера. Це дало майстрові можливість оселитися у Відні, подорожувати, виступати з концертами. В 90х рр. Гайдн жив і плідно працював у Лондоні. Він придбав європейську популярність, його творчість гідно оцінили сучасники - композитор став власником багатьох почесних ступенів і звань. Йозефа Гайдна часто називають "батьком" симфонії. Саме в його творчості симфонія стала провідним жанром інструментальної музики.

У симфоніях Гайдна цікава розробка основних тем. Проводячи мелодію в різних тональностях і регістрах, надаючи їй той або інший настрій, композитор таким чином виявляє її приховані можливості, виявляє внутрішні протиріччя: мелодія то перетворюється, то вертається до первинного стану. Гайдн мав тонке почуття гумору, і ця особливість особистості відбилася в музиці. У багатьох симфоніях ритміка третьої частини - менуету - нарочито важка, немов автор намагається зобразити незграбні намагання простолюдина повторити елегантні рухи галантного танцю. Дотепна Дев'яносто четверта симфонія (1791 р.). У середині другої частини, коли музика звучить спокійно й тихо, зненацька лунають удари литавр - щоб слухачі "не нудьгували". Невипадково добуток назвали "З боєм литавр, або Сюрприз". Гайдн нерідко використовував прийом звукоімітування (співають птахи, бродить по лісу ведмідь і т.п.). У симфоніях композитор часто звертався до народних тем, в основному до слов'янских - словацьких і хорватських. [9, 48]

Loading...

 
 

Цікаве