WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Особливості формування геокультури - Курсова робота

Особливості формування геокультури - Курсова робота

Геокультурна могутність Візантії зросталася в противофазі геополітичної. У тій мері, у якій поступово скорочувався її геополітичний простір, розширювався простір геокультурної тривалості, період дії якого виявилася куди довше. У період своєї найбільшої могутності Візантія політично не робила серйозного впливу на Русь, але в міру візантійського політичного "старіння" її культурний вплив переглядав усе більше й більше. Навіть після падіння Візантії московські князі довго не зважувалися зазіхнути на права константинопольського патріарха, а після установи московського патріархату в 1589 році чин московського патріарха ставився нижче чину всіх інших православних патріархів.

Геокультурний простір Візантії був, власне кажучи, ще більш пластичний і гнучким, ніж геополітичний простір. Він продовжувало функціонувати в автономному режимі й після падіння Візантійської імперії, хоча основні культурні зв'язки Візантійської Співдружності Націй були як би віджаті, відсунуті Османською імперією на північ Балкан і на Русь, у межі Сербії, Румунії, Молдавії й Московської держави. Це геокультурний простір мав, на відміну від простору геополітичного, досить "м'яку" структуру, внутрішні культурні границі являли собою, скоріше, ряд перехідних геокультурних зон - такой, наприклад, була культурна границя між східносербським і західноболгарським мистецтвом - прочертити її у вигляді лінії на географічній карті неможливо. Основними провідниками геокультурного впливу Візантії були, природно, її церковні ієрархи, що поставляють на периферію православного кола. Візантійські єпископи XII століття являли собою людей "подвійного єства й двох мов". Крім цього, винятково важливу роль грав староцерковнослав'янська мова, створена як би за замовленням Візантії для потреб її геокультурної периферії. Згодом ця мова в чималому ступені сприяла збереженню й консервації візантійської культурної спадщини. Візантійський геокультурний простір був багато в чому космополітичним: на Афоні уживались грецькі, російські, сербські, румунські ченці, а різного роду переписувачі й перекладачі священних книг на національні мови створювали ланцюг ефективних культурних комунікацій, які пронизували цей простір, насичували його й робили більше щільним.

Геокультурний й геополітичний простір були добре взаємозалежні. Природне зрощування світської й духовної влади в рамках Візантійської Співдружності Націй привело до знаходження Візантією своєрідного метаполітичного "мессиджа" - ідеї Всесвітньої Східної Римської імперії. Найбільше чітко ця ідея була оформлена в посланні всесвітнього патріарха Антонія московському князеві Василю I (між 1394 й 1397 роками) [9, с. 281]. Після падіння Візантії Московська Русь вдало "перехопила" цей "мессидж", але, як помітив Д. Оболенський, російська зовнішня політика випливала на практиці не декларуємої ідеї "Москва - Третій Рим", а, скоріше, "Москва - другий Київ". У зовнішньополітичному плані Московська держава швидко відійшла від візантійської спадщини. Відторгнення ідей Максима Грека і його тривалий висновок наочний підтверджують спрямованість російської політики, який, по суті, не було справи до захопленого турками Константинополя.

Візантійський геокультурний простір була неоднорідним - його периферія відрізнялася відомим релігійним синкретизмом, а процеси аккультурации проходили досить повільно. Так, опис амулета, знайденого в 1821 р. недалеко від Чернігова (передбачається, що він міг належати Володимиру Мономаху), наочно ілюструє процес злиття й взаємодії язичеських і православних традицій, славянсько-грецька двомовність.

5. Геокультура й образно-географічна картина миру

Географічна розмаїтість окремих регіонів, країн і континентів робить практично неможливим подання про якомусь єдиного, магістральному образі світового розвитку в його цивілізаційних, соціальних, політичних й економічних контекстах. Образ (образи) світового розвитку - це системи скоординованих "ланцюжків", або кластерів цілеспрямованих, специфічних географічних мегаобразів, що включають у себе стійкі подання про динамік гео розвитку тих або інших людських співтовариств. Складність дослідження подібних географічних образів складається в необхідності узгодження різних подань про внутрішню й зовнішню динаміку окремих мегаобразів: наприклад, вивчення географічного образа арабського миру неминуче пов'язане зі створенням адекватних процедур співвіднесення подань "зсередини" арабського миру з поданнями "ззовні" його - цілком можливо, з декількох точок зору (європейської, російської, американської й т.д.). Аналогічна думка висловлюється І. Валлерстайном.

Парадокс образної геоглобалістики полягає в неможливості досить коректного формування єдиного географічного образа світового розвитку. Очевидно, неможливо - принаймні, у першому наближенні - створення мережної системи щільно вв'язаних між собою географічних образів світового розвитку різного масштабу у вигляді специфічних образних "мотрійок". Наприклад, образи розвитку країн Південно-Східної Азії укладаються в уявленні про розвиток Азії в цілому. Подібні конструкції неможливі в силу динамічності самих образно-географічних конфігурацій, часто захоплюючі фрагменти спочатку чужих образно-географічних полів, або, навпаки, що уступає частини свого образно-географічного "домена". Так, географічні образи розвитку Японії частково входять у євро-американський образно-географічний домен (переважно, образно-геоекономічний і частково образно-геокультурний); у той же час можна простежити образно-географічну експансію Японії в цей же домен, а також у загальазіатське образно-географічне поле (частково, образно-геоэкономическая експансія - у сфері організації виробництва, менеджменту, ділової культури, а також образно-геокультурная експансія - "експорт" автохтонних екзотичних образних подань про Японію).

Сучасна образно-географічна картина світового розвитку являє собою продукт взаємодії декількох потужних образно-географічних мегатрендов, що формують домінуючі форми її "рельєфу". Під образно-географічним мегатрендом розуміється магістральна траєкторія розвитку якого-небудь географічного образа, що супроводжується його якісними трансформаціями; при цьому сам образ повинен "захоплювати" у реальному просторі частину світу, континент (або його частину) або великий геополітичний, геоекономічний, геокультурний регіон миру. "Рельєф" образно-географічної картини світового розвитку створюється шляхом дистанціювання від яких-небудь політичних, економічних, культурних подій світового значення; фіксації ментальних "відстаней" і потім параметризації самих образів за допомогою специфічних географічних (геоморфологічних) понять. Важливі моменти у формуванні подібного "рельєфу" - це бажана візуалізація подань про нього, а в методологічному плані - усвідомлення цих подань стосовно реального географічного простору. Так, цілеспрямованими геоцивілізаційними "конусами виносу" євро-американської цивілізації можна назвати Латинську Америку, частину Південно-Східної Азії й Ближнього й Середнього Сходу. Із глобальної образно-географічної точки зору відбувається процес євро-американської геоекономічною й, частково, геокультурної "пенеполонізаціїї" Євразії й Південної Америки. Поряд із цим можна говорити про початкові стадії образно-географічного циклу (за аналогією із класичної геоморфологіческою теорією Девиса) Східної Європи, Центральної Азії й, можливо, Південної Азії. Це означає експансію й "піднесення" зазначених географічних образів й їхню природну глобалізацію, коли артикуляція й маніпулювання цими образами будуть займати значну частину світового образно-географічного простору. Природна глобалізація географічних образів трактується тут як включення пануючих подань про оптимум світового розвитку (у певну епоху) у конкретні географічні образи й подальшу їхню локалізацію ("доместикація") у рамках традиційних географічних подань. Завдяки цьому процесу традиційний географічний простір, чий глобальний образ зародився в епоху Великих географічних відкриттів, стає як би більше домашнім, більше "розміщеним".

6. Використані терміни

1. Поняття геокультури в соціальних науках активно використається И. Валлерстайном. Воно тісно пов'язане з концепцією системного аналізу й розглядається насамперед у контексті глобальних геополітичних і геоекономічних проблем.

2. Конус виносу - "...форма рельєфу, утворена скупченням пухкого уламкового матеріалу, відкладеного постійним або тимчасовим водотоком у нижньому кінцю яру, балки або долини, де відбувається різке зменшення живої сили потоку. Має вигляд плоского напівконуса, зверненого вершиною проти плину водотоку. Особливо більші К. в. утворяться при виході гірських рік на прилягаючу рівнину"

Література

1. Замятін Д.Н. Географічні образи в гуманітарних науках. – К.,2002

2. Замятин Д.Н. Географические образы мирового развития // Общественные науки и современность. 2001. N 1. С. 125–138.

3. Родо Х.Э. Аріель проти Калбана: "нордомания" і проблема латиноамериканської самобутності. – К., 2005

4. Ходжсон М. Роль суфійського містицизму в ісламській цивілізації. – К., 1998.

5. Стидман Дж. "Міф про Азію" // Порівняльне вивчення цивілізацій. Хрестоматія / Сост., ред. і вступ. ст. Б.С. Ерасов. М.: Аспект Пресс, 1998. С. 261.

6. Оболенский Д. Византийское Содружество Наций: Шесть византийских портретов. М.., 1998.

Loading...

 
 

Цікаве