WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Умови виникнення контркультури у ХХ ст. - Курсова робота

Умови виникнення контркультури у ХХ ст. - Курсова робота

Умови виникнення контркультури у ХХ ст.

Друга половина XX в. ознаменувалася посиленням нонконформістських і неоромантичних ідеологій. Прагнення до переоцінки цінностей захопило не тільки традиційно схильні до цьому молодіжні, етнічні, маргінальні й інші субкультурні утворення, але й широкі верстви населення, включаючи значну частину інтелектуальної еліти Заходу. Ріст масових рухів в 1960-і роки сприяв соціальній активності тих груп, які були прямо пов'язані з виробництвом духовних цінностей. Разом зі збільшенням обсягу вільного часу зростало прагнення людей до різних способів самовираження за допомогою дозвілля, будь те соціально-політична активність, дилетантське художня творчість, клубна робота або філантропічна діяльність. Симптоматично, що автор "Цивілізації дозвілля" Ж. Дюмазедьє виходячи з показників динаміки трудової зайнятості у Франції зробив висновок про якісну зміну нинішніх культурних орієнтирів. Дюмазедьє вважав, що сфера дозвілля має абсолютну самоцінність, оскільки саме в ній, а не в праці здійснюється справжня самореалізація індивіда.

Одночасно з ростом популярності альтернативних соціальних проектів заглиблювалися й усталювалися позиції неоконсерватизму, що співвідносилися з обновленою тактикою "істеблішменту" по реабілітації репресивних механізмів культури. Так створювалося силове поле ідеологічного протистояння, що визначило картину західного суспільства 60-х -70-х років XX в.

В 1970-і роки число альтернативних соціальних рухів було надзвичайно велике. Ф. Брюзе, наприклад, виділив наступні типологічні групи масових рухів у ФРН того періоду: екологічного, антивоєнного, політичного, жіночого, молодіжні, руху цивільних ініціатив, людей похилого віку, втечі (усередину себе, у сільські комуни, секти), альтернативного стилю життя й критики споживання, воєнізовані групи. Їхні джерела сходять до багатопланового контр культурного кінця шістдесятих, що прийшла в Європу й Америку з Великобританії з першою хвилею року.

Найбільш послідовне обґрунтування феномен контркультура одержав у роботах Т. Роззака "Створюючи контркультуру. Думки про технократичне суспільство й про позиції молоді" (1969) і Ч. Рейча "Зеленіюча Америка" (1970); обоє автора маніфестували ряд принципових положень, сполучених з новим типом індивідуальної самосвідомості. Духовний зв'язок з ідеологією контркультури виявили у свій час багато видних представників університетських і художніх кіл Європи й США. Так, К. Лич відносить до них П. Суизі, П. Гудмена, Л. Гольдмана, Г. Маркузе, Ф. Фанона, А. Гінзберга, Т. Лірі, Н. Мейлера, Д. Кон-Бендіта, Н. Брауна, А. Уотса, Р. Лейнга, М. Маклюена, К. Лоренца.

Контркультура з її ідеологічними установками могла розвитися тільки в досить стійкому суспільстві з високим рівнем життя. Контркультурний рух 1960-х років, за словами Б. Гугенбергера, "із самого початку було продуктом не недоліку, а достатку". Криза суспільства достатку з неминучістю викликає й криза контркультурного руху.

Реабілітація традиційних цінностей в ідеології неоконсерватизма, що стали знаковим явищем 1970-х - 1980-х років, породила відношення до контркультури як естетства й беззмістовної гри студентської молоді, що "зажралися"(Р. Арон). Крен суспільства убік неоконсервативної орієнтації був обумовлений, у першу чергу, змінами в його економічній макроструктурі, пов'язаними з наближенням економічної кризи. Зміцнення позицій неоконсерватизма в 1970-і роки продемонструвало його стабілізуючий потенціал і підсилило нормативистську тенденцію у всіх соціальних сферах.

1960-і роки стали часом панування деяких основних романтичних ідей. Істотна роль приділялася інтуїції, нераціональним формам освоєння дійсності, творчій уяві, природному, природному початку в людині. Особливе звучання знайшла ідея вільного саморозкриття особистості в її повсякденному існуванні. К.Г. М'яло справедливо розглядає спосіб відчування, що найбільше повно виявив себе в духовних шуканнях 1960-х років, як одну із сучасних специфікацій романтизму, тобто як "рух, спрямований на виявлення в людській свідомості того, що не знаходить вираження в границях реального існування". Дійсно, можна виявити прямий зв'язок між світоглядними установками йенського романтизму й контркультурної орієнтацією на сферу невтіленого, можливого, інтуїтивного, на ті сторони людського буття, які сутужніше всього піддаються раціональній реконструкції. Контркультура демонструє своєрідний ескапизм, створюючи ілюзорні реальності й указуючи шляхи знаходження "нової чуттєвості" у релігійному екстазі або в гротескній образності психоделічного досвіду. Контркультура й ліворадикальні художні ідеології культивували образ вільного художника як ідеальну модель особистості, що не знає примуса й границь вільного польоту фантазії (П. Шнайдер, Р. Швендтер, Х.М. Енценбергер).

Романтичних корінь контркультури виявляють себе й у її орієнтації на релігійні домінанти східних культур з їх найтоншою "дотикальною" сприйнятливістю ірраціонального. Ірраціоналізм, сучасні форми містицизму стали важливими складовими контркультурного інтелектуального багажу. Контркультура ставила своєю метою відкриття нових реальностей шляхом звертання до прикордонних явищ і ситуацій естетизованого буття. Романтичні пошуки першооснов життя вплинули на сучасні панпсихічні тлумачення природних форм. У цьому змісті Т. Роззак писав про перспективність нової віри - містичної екології, що багато перейняла в старих гностичних навчань.

Романтичними по суті були прагнення покласти виконання соціально-перетворюючої функції на область художньої творчості й спроби переосмислити суспільні процеси в категоріях естетики. Соціальний утопізм контркультури, настільки характерний для всіх західних ліворадикальних теорій 1960-х -1970-х років, знаходив для себе найбільш адекватну форму в прагненні перетворити мир естетичними засобами. Молодіжний бунт 1960-х власне кажучи був спрямований на рішення не стільки політичних, скільки естетичних завдань, не випадково в основі його лежав ігровий початок. Гра, як вона розумілася в естетиці йенського романтизму, стала важливою ланкою, що конституює, контркультурного мислення. Естетизація бунта могла відбутися через те, що він мав на меті не стільки реальне згортання соціальних інститутів, скільки чисто демонстративне протиставлення суб'єктом контркультури себе й своїх цінностей цінностям громадського порядку. Звичайно, студентські виступи 1960-х років мали й реальне політичне підґрунтя. Але й сама політика виявлялася для студентів скоріше засобом діяльного самовираження, чим інструментом рішення яких-небудь соціальних проблем. "Це був лише рух у головах великої кількості художників, учених, еліти, цілого покоління студентів аж до широких мас молоді з більших міст... Однак бунт мислителів, як би не намагалися обґрунтувати його політичну й економічну семантику, ніколи, властиво, не мав дійсного, реального базису".

Контркультура є також спадкоємиця романтизму XIX в., що у максимальному ступені акумулював енергію неприйняття позитивістських тенденцій у сучасній йому культурі. Цілком логічно, що контркультура стала притулком для гуманитарно орієнтованих шарів інтелігенції. Але протистояння новітньому типу позитивістського світогляду, пов'язаного з успіхами в різних галузях науки й техніки, позбавляло контркультурну свідомість самодостатності й залишало йому лише функцію критичної рефлексії, що супроводжує спробу суспільства глянути на себе з боку. Сам автор терміна "контркультура" Т. Роззак указував на неприйняття головної ідеології як основу контркультурной опозиції традиційним цінностям капіталістичного суспільства.

Аналогічно й Ч. Рейч, що намагався дати більше узагальнене, культурологічне трактування феномена контркультура, найпершою метою "свідомості III" (тобто контркультурної свідомості) уважав відновлення пріоритету нематеріальних елементів людського існування, таких, як природне навколишнє середовище й духовне життя [7, с. 119]. "Свідомість III" повинне, по Рейчу, опанувати силами науки й техніки, зробити їхнім знаряддям у руках людини, а не фактором, що збіднює людські можливості. Але Рейч не призиває до руйнування машинного простору. Якщо покласти на машини відповідальність за наше матеріальне благополуччя, уважає він, то можна перебороти всі протиріччя й зайнятися розвитком своїх естетичних і духовних якостей, що відповідає нашій сутності.

Відчуження представляє для Ч. Рейча найбільш серйозну проблему сучасності. Починаючи зі шкільної лави, уважає він, людини відучують бути самим собою, позбавляють можливості виявити унікальні творчі здатності, розвити уява, здійснити свої мрії. Придушення творчих похилостей приводить зрештою до того, що люди починають ототожнюватися з їхньою професійною приналежністю, іншими соціальними ролями, а в дійсності відчужуються від власної особистості. Вихід із цієї ситуації Рейч знаходить у максимах неадаптованого поводження. Людина з "свідомістю III" однозначно воліє виконувати тільки таку роботу, що приносить йому внутрішнє задоволення, навіть якщо вона не забезпечує ні престижу, ні комфортного життя. В ім'я цього задоволення він здатний погіршити своє матеріальне становище, виявитися у в'язниці й навіть втратити життя [7, с. 117]. Всі вчинки суб'єкта контркультури продиктовані цим пафосом звільнення. Він цілеспрямовано перетворює "асфальтову цивілізацію" в "зеленіючий сад". Вся концепція контркультури Ч. Рейча просочена духом антитехніцизму. Скрізь, де звучить мотив "втрати людиною самого себе", автор наполягає на необхідності звернутися до творчості, допомогти людині виявити свої здатності й тим самим "повернути його собі", вирвавши з полону відчуження.

Loading...

 
 

Цікаве