WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Культура України XIX сторіччя - Курсова робота

Культура України XIX сторіччя - Курсова робота

Український театр пройшов шлях від драматичних аматорських гуртків до створення стаціонарних професійних театрів. Корифеї М. Старицький, І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, М. Садовський, М. Заньковецька, П. Саксаганський, М. Садовська самовідданою творчою діяльністю сприяли створенню українського репертуару і розквіту театральної майстерності.

Перша професійна трупа виникла у 80-х роках з кількох розрізнених аматорських гуртків. Організатором її був М.Л. Кропивницький. У 1883 р. до неї приєднався гурток М.П. Старицького. На цьому ґрунті й була створена нова трупа. Через деякий час в Україні утворюються три визначні театральні колективи, керівниками яких стають Кропивницький, Саксаганський, Карпенко-Карий і Садовський.

У другій половині XIX ст. продовжується розвиток фахової музичної творчості. У 1862 р. з'являється перша національна опера, що була поставлена на сцені, "Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського. Але першою національною оперою в історії музичного театру є "Мазепа" П. Сокальського (1857), хоча вона й не мала сценічного життя. П. Сокальський (1832-1887) виступив основоположником двох жанрів національної опери – лірико-комічної ("Майська ніч", 1863) та героїко-патріотичної ("Облога Дубна", 1878).

М. Лисенко (1842-1912) створює опери "Тарас Бульба", "Утоплена", "Різдвяна ніч", "Наталка Полтавка", а також дитячі опери "Коза-дереза", "Пан Коцький", "Зима і Весна".

В цей час працюють композитори П. Ніщинський ("Вечорниці"), М. Аркас ("Катерина"). Російські композитори звертаються до українських сюжетів: М. Мусоргський ("Сорочинський ярмарок"), М. Римський-Корсаков ("Майська ніч", "Ніч проти Різдва"), П. Чайковський ("Черевички").

В цей час поширилася зацікавленість музичним фольклором з точки зору його теоретичного дослідження. На цій ниві з'явилися визначні праці П. Сокальського та М. Лисенка.

Значних успіхів в галузі образотворчого мистецтва досягли К. Трутовський, М. Пимоненко (1862-1912), С. Світославський, К. Устиянович, М. Івасюк. Найбільш відомим був Сергій Іванович Васильківський (1854-1917), який майстерно поєднав здобутки реалізму з українською національною традицією і на цій основі передав неповторну красу природи рідного краю. Його пейзажі є справжніми шедеврами мистецтва ("Козача левада", 1893; "Дніпровські плавні", 1896; "По Донцю", 1901). К. Трутовський виступив з картинками побутового жанру ("Ярмарок в Україні", "Колядки в Україні", "Вечір в українському селі", "Весільний викуп"). В жанрі історичного живопису працював Л. Жемчужников ("Козак іде на Січ").

Митці С. Васильківський та І. Похитонов відкрили український живопис для Європи й одержали право виставляти свої картини в паризькому Салоні "поза чергою".

Монументальний живопис представлений розписом Володимирського собору в Києві (М. Пимоненко) у русько-візантійському стилі.

Видатним представником українського мистецтва у галузі скульптури був Іван Петрович Мартос (1754-1835), професор, ректор Академії мистецтв. Серед його творів – пам'ятники Мініну і Пожарському у Москві (1818), А. Рішельє – в Одесі (1828).

У 1853 р. за проектом скульптора В.І. Демут-Малиновського та архітектора К. Тона був споруджений пам'ятник князю Володимиру Великому, який виконав у бронзі П.К. Клодт (1805-1867).

В образотворчому мистецтві працювали Т. Шевченко, Л. Жемчужников (1828-1912), К. Трутовський (1826-1893). Одним із провідних жанрів мистецької творчості Шевченка був портрет (130 робіт). У 1860 р. за серію офортів за творами К. Брюлова та автопортретами Шевченка було удостоєно звання академіка гравірування.

Серед видатних співаків другої половини XIX ст. Соломія Крушельницька (1872-1952) та її сестра Ганна (1887-1965).

Серед архітектурних споруд цього періоду вирізняються оперні театри Одеси (архітектори Ф. Фельнер та Г. Гельмер, 1887), Києва (В. Шребер, 1901), Львова (З. Горголевський, 1900), Львівський політехнічний інститут (Ю. Захаревич, 1877).

Представники національної школи в скульптурі Л. Позен (1849-1921) та П. Забіла (1830-1917). Перший працював у жанрі скульптури малих форм (Кобзар, Шинкар); другий – в жанрі скульптурного портрета (пам'ятник Гоголю в Ніжині).

У поглядах деяких діячів, що претендували на роль виразників української культури (П. Куліш, М. Костомаров), містилися консервативні ідеї.

Пантелеймон Куліш (1819-1897) виступав як письменник, етнограф, історик. У ранній період приймав активну участь в боротьбі за розвиток української культури (член Кирило-Мефодіївського товариства), заснував власну типографію. Він видав два томи "Записок о Южной Руси", альманах "Хата", що одержали позитивну оцінку прогресивних критиків. Він же явився ініціатором видання журналу "Основа". Куліш був одним з перших українських професійних критиків, що прийняли участь в обговоренні принципових питань розвитку української культури.

Абсолютизуючи національні почуття як основу "національного духу", Куліш виборював ідею національної замкненості українського життя. В інтересах "вищої моральності" та "цілісності народної душі" він закликав до підтримки консервативних форм національного життя і розвитку на їх основі національної самобутності. З його ім'ям зв'язане виникнення погляду на українській народ як на буцімто безкласову національну спільноту людей, як на єдину демократичну масу, якій чужді класові протиріччя.

М. Костомаров (1817-1885) як письменник примикав до українських романтиків. В його поезії відбилися елегійні настрої, ідеалізація старовини, картини національно-визвільної війни українського народу з позицій національно-релігійної концепції.

Прямолінійно подаючи зв'язок фольклору з історією, Костомаров ідеалізував й історичне минуле, чим сприяв утвердженню концепцій "безбуржуазності", "ісконної демократичності" української нації.

Прогресивні ідеї характерні були також для М. Драгоманова, П. Сокальського, О. Потебні. В центрі уваги першого були проблеми соціологічної критики, у двох останніх – проблеми психології творчості. Естетичні погляди Драгоманова спираються на досвід літератури та літературної критики, П. Сокальського – на досвід музичного мистецтва, О. Потебні – на вивчення мови та фольклору.

Діяльність композитора і музикознавця П. Сокальського (1832-1887) пов'язана із засвоєнням принципів реалізму, народності, національної своєрідності музичної творчості, а також з розкриттям психологічних основ музичного сприйняття. Його творчість становить взірець єдності російської та української музичних культур.

Завдання мистецтва автор вбачає у розкритті внутрішнього життя народу і окремої людини. "Искусство обнаруживает прошлое, пережитое народом, а поэтому не может не быть национальным. Искусство не может быть без отчизны... И национальное вне народного немыслимо. Оно еще может обойтись без государства, но никак без общества".

Сокальський намагається підійти до розуміння сутності мистецтва і прекрасного як такого історично. Прекрасне, за Сокальським, не вічне й безумовне для всіх віків і народів, а відносне, що знаходиться у залежності від культури певного народу. Історичний принцип потребує розглядання розвитку музики у зв'язку з конкретними національно-історичними та суспільними обставинами життя народу.

На думку Сокальського, кожне мистецтво задовольняє тільки певні естетичні потреби людини і набуває повноти і влади лише при поєднанні з ідеями та обставинами суспільного життя людей.

Ідеї П. Сокальського стали визначним внеском у розвиток естетичної та музикознавчої думки другої половини XIX ст. взагалі.

Значним здобутком української демократичної літератури була творчість Марка Вовчка, чиї повісті й оповідання явилися першими зразками гостросоціальної прози в українській літературі. Письменниця глибоко розкриває внутрішній світ трудящої людини, її високі моральні якості ("Три долі", "Кармелюк", "Горпина").

В цей час виступили зі своїми творами байкар Л. Глібов ("Вовк і Кіт", "Вовк та Ягниця", "Вовк і Вівчар"), поет С. Руданський ("Вечорниці", "П'яниця", "Сиротина я безрідний", "Гей, бики").

Культура українського народу не розвивалася ізольовано від культур інших народів. Посилюються зв'язки з російською, польською, чеською, болгарською, сербською культурами. Визвільний рух у слов'янських країнах сприяв посиленню культурних та політичних зв'язків між їхніми народами.

Всіляко розвиваючи літературну мову, письменники України блискуче користувалися нею для правдивого зображення життя. Її збагачення відбувалось і надалі на основі загальнонародної мови, використання усної народної творчості, неологізмів, які відбивали нові суспільні процеси в країні.

Українська духовна культура XIX ст. загалом продемонструвала свої високі можливості у відображенні найскладніших соціально-економічних процесів у суспільстві, показі духовної величі народу, його боротьби за соціальне та національне визволення, в зображенні найтонших переживань і почуттів людини, її психології тощо.

Loading...

 
 

Цікаве